Історія України навчальний посібник

Українська революція

Політична ситуація Україні у травні — жовтні 1918 р.

10 травня 1918 р. уряд Ф. Лизогуба опублікував декларацію, в якій визнав своїм головним завданням — «зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народного представництва, котре висловить справжню, ніяким напором з ніякого боку не по-фальшовану волю українського народу щодо будучого державного ладу України».

Для досягнення обраної мети уряд зробив ставку на створення дійового державно-адміністративного апарату й превентивні удари по революційно-демократичних інституціях і верствах суспільства.

Як уже зазначалося, першими указами гетьмана було скасовано чинність законів Центральної Ради й Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, натомість призначались губернські й повітові старости. Сталася формальна зміна титульного трафарету. До влади на місцях прийшли консервативні сили землевласники, старі земські діячі, військові. «В особі нової адміністрації з'явилися люди, що належали до верстви, яка зазнала під час революції чимало несправедливостей і кривд», — свідчив Д. Дорошенко. Отже, владу здобули покривджені революцією, і це сприймалося на місцях, як довгоочікувана можливість поквитатися зі своїми кривдниками. Але чи можна було в такий спосіб забезпечити спокій у краї?

Розпочався масовий наступ на революційну демократію. Нам уже доводилось говорити про нелегальні, тобто заборонені владою з'їзди УПСР, УСДРП та селянський з'їзд. У травні зупинили випуск низки революційно-демократичних видань, зокрема газет «Боротьба», «Народна воля», «Мысль народа», «Земля и воля», а ті, що продовжували виходити, підлягали цензурі, яка, за С. Єфремовим, була жорсткішою за царську. Обмежувались політичні свободи В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня Посилились переслідування робітників за страйки. 3 цією метою активно використовувались окупаційні війська. В Українській державі продовжував діяти наказ фельдмаршала Айхгорна про німецькі військово-польові суди. На початку травня у зверненні до робітників штаб Айхгорна попереджав, що німецькі війська не терпітимуть безпорядків і страйків, а при необхідності «здійснять свою волю застосуванням насилля»

Указами міністерства праці Української держави значно обмежувались функції профспілок їм заборонялося втручатись у дії адміністрації, що стосувалися питань найму і звільнення робітників, фінансування, економічної діяльності. Влітку 1918 р. на підприємствах помітно зросла тривалість робочого дня. Підприємці відмовлялися виконувати умови трудових угод, знижували й нерегулярно видавали платню Багато фабрик, заводів, шахт зупинилися, внаслідок чого роботу втратили не менш 400 тис. робітників.

Хвиля арештів і репресій, що прокотилася по революційній демократи, зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Це змусило голову Всеукраїнського союзу земств С. Петлюру звернутися з протестом спочатку до П. Скоропадського, а дещо пізніше до німецького посла в Україні Мумма. «У зв'язку з державним переворотом скрізь на Україні почалися арешти й замикання в тюрми без суду та слідства різного стану громадян України, — інформував посла С. Петлюра — До мене, як до голови Всеукраїнського союзу земств, звертаються і окремі особи, і цілі делегації з повідомленнями, що в однім місці заарештовано земських гласних, а в другім — членів земської управи, причім у деяких випадках, як-от у Липівці на Київщині, навіть запечатано помешкання цієї інституції. Я звертав уже увагу її гетьмана Скоропадського на ці недопустимі й небажані для спокою краю арешти, вказуючи йому на велику небезпеку від тих арештів. Маючи на увазі, що часто подібні арешти виконуються німецькими військами, я вважаю необхідним і вашу, Екселенціє, увагу звернути на ці прикрі й дуже небажані явища».

Найбільшої гостроти ситуація набула на селі. Ще за Центральної Ради поміщики, особливо на Правобережжі, зверталися до німецьких та австрійських військ по допомогу для з'ясування стосунків з селянами. Наказ фельдмаршала Айхгорна від 6 квітня про засів полів захищав права великих землевласників. Після державного перевороту й ліквідації земельних комітетів розпочався масовий рух поміщиків за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків за час революції. Цей рух вилився у форми каральних експедицій проти селянства. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися по допомогу до окупаційних військ Д. Дорошенко у своїй історії гетьманської держави прагнув довести, що уряд не був причетним до каральних акцій на селі, намагався і таки спромігся їх розігнати, але «вони встигли наробити багато шкоди й викликати озлоблення проти нової влади, на карб якої ставились усі злочинства тих відділів». Але якою мірою це пояснення непричетності відповідало дійсності.

В урядовій декларації 10 травня наголошувалося, що уряд «не спиниться ні перед якими жертвами, щоб створити на Україні здорове, забезпечене землею селянство». 3 цією метою передбачалось закупити державою приватновласницькі маєтки «без шкоди для інтересів хліборобської культури» і «за необтяжуючі ціни» передати хліборобам.

Однак з розробкою проекту земельної реформи уряд не поспішав, а між тим 18 травня міністр внутрішніх справ (він же і голова Ради міністрів) Ф. Лизогуб видав циркуляр, яким зобов'язав губернських старост широко оповістити населення про негайне повернення власникам усього відібраного у них рухомого майна.

Захищав права власників і затверджений гетьманом 27 травня закон про право на врожай 1918 р., який визнавав повне право власників землі на озимі посіви 1917 р., а за ярові посіви ті, хто захопив землі, повинні були сплатити власникам витрати, здійснені на обробіток землі після жнив 1917 р., а також оренду за цю землю в розмірах третини середньорічної орендної плати за 1913-1917 рр.

Отже, уряд не визнав того статус-кво у земельних відносинах, який стихійно склався навесні 1918 р. Оголосивши відновлення приватної власності, він створив правові підстави для повернення землі й майна поміщикам В. Липинський (згодом ідеолог гетьманщини) вважав, що це був стратегічний прорахунок влади. Справді про класовий мир, заспокоєння суспільства при такому підході до вирішення справи не могло бути й мови.

З червня ЦК УПСР, який на той час перебував у руках лівих есерів, оголосив у декларації, що його мета — новий вибух революції, дезорганізація уряду, створення партизанських загонів для захисту ідей соціалізації землі. Того ж таки дня у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини ліві есери (М Шинкар, Ю Тютюнник) підняли повстання. В ньому взяли участь 30 тис селян. У середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини Велике повстання влітку охопило Лубенський, Старокостянтинівський та Кремінецький повіти Волинської губернії.

Ще 22 травня командуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, в якому ставив завдання своїм підлеглим рішуче викорінювати збройною силою будь-які ворожі гетьманському урядові дії, зокрема «застосувати найжорстокіші заходи для придушення у зародку повстанського руху». Наказ командуючого війська виконували з німецькою пунктуальністю Аналогічним чином діяли й австрійці

Повстанський рух набув великого розмаху. Хоч німці та австрійці й не припинили каральних дій, вони зрозуміли, що при збереженні подібних тенденцій ніколи неотримають з України бажаної кількості хліба й муситимуть знову вести боротьбу на два фронти.

Це, своєю чергою, змусило їх вимагати від гетьмана активних пошуків компромісу із селянством. Зробити це, на думку німців, можна було шляхом пришвидшення земельної реформи й залучення до уряду представників української демократії 29 червня у розмові з Ф. Лизогубом німецький посол в Україні барон Мумм дав зрозуміти, що німці зацікавлені в запрошенні до уряду представників українських політичних партій, насамперед соціалістів — федералістів І. Нагаєвський на підставі вивчення дипломатичних повідомлень з Києва до Відня влітку 1918 р. дійшов висновку, що «австрійці при кожній нагоді заохочували гетьмана притягнути до співпраці українські політичні партії».

За дорученням гетьмана Д. Дорошенка, який мав тісні зв'язки з українською демократією, повів переговори про участь українських політичних сил в уряді Тривалий час ці переговори залишалися безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не могли віднайти платформи для порозуміння Гетьмана приваблювала національно-державна частина програми українських партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідеологія Українські партії як виразники демократичних тенденцій суспільства загалом не потребували гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як з політичною реальністю.

Український національний союз, що на початку серпня постав на місці Українського національно- державного союзу, проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу, а тактичною лінією — створення єдиного національно-демократичного фронту УНС погодився визнати гетьмана головою держави, але вимагав сформування при своїй участі нового уряду та обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради з функціями вищої законодавчої влади Гетьман вагався. Побоювання гетьмана щодо радикальності настроїв представників українських кіл були небезпідставними, але звідси він зробив хибний висновок про неможливість у такий спосіб заспокоїти Україну, поліпшити її міжнародне становище. Демократична платформа була значно ширшою за консервативну. Очевидно, цей незаперечний факт зуміли довести П. Скоропадському німецькі урядовці під час його відвідин Німеччини у вересні 1918 р. Гетьман на переговорах з кайзером Вільгельмом II зобов'язався повністю українізувати уряд, а також погодився на проведення виборів до сейму, з тим, щоб скликати його ще 1918 р Кайзер, зі свого боку, обіцяв Україні як суверенній державі особисту підтримку й допомогу Німеччини у формуванні української армії.

Повернувшись до Києва, П. Скоропадський 5 жовтня зустрівся з керівниками УНС Інформуючи про цю зустріч громадськість, Українське телеграфне агентство повідомило, що «для більшого зближення між п гетьманом та українським громадянством знайдено добрий грунт і що таке зближення в недалекім часі здійсниться».

Головною перешкодою на шляху зближення виявився гетьманський уряд, значну частину якого становили члени кадетської партії, що продовжували обстоювати старі позиції В. Винниченко від імені Українського національного союзу заходився нищівно критикувати уряд. У середині жовтня він підготував «Заяву про внутрішнє й міжнародне становище України», де заперечувалось право уряду Ф. Лизогуба на повноправне і законне представництво Української держави на тій підставі, що цей уряд «чужий народові національно й ворожий йому політично та соціально». 3 рази УНС оголошував, що тільки «коаліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі державної влади». Першим завданням нового уряду В. Винниченко визначив негайне проведення аграрної реформи на основі знищення великого землеволодіння та надання землі селянству, вибори вищого законодавчого органу держави, забезпечення всіх демократичних свобод.

Неважко зрозуміти, що подібна програма, за якою чітко проглядалося бажання здійснити соціально-політичні радикальні зміни, не могла не викликати опору уряду. До того ж у жовтні почала швидко змінюватись міжнародна політична кон'юнктура поразка. Центральних країн у світовій війні уже не викликала сумніву. За таких обставин дев'ять членів уряду (переважно кадети) 17 жовтня на засіданні Кабінету міністрів зробили заяву про те, що Україна не повинна замикатись у власних національно-державних інтересах, залишатися байдужою до боротьби з більшовиками, вона повинна взяти на себе ініціативу цієї боротьби, чим забезпечить собі свободу вільного розвитку в державнім союзі з Росією. Це був один із найзаповітніших кадетських планів перетворити Україну на осередок чергового збирання єдиної і неділимої не більшовицької Росії. 20 жовтня Головний комітет кадетської парти в Україні, гаряче підтримавши заяву міністрів — кадетів, оголосив, що заява ця з'ясовує принципи, які члени парти проводили в уряді Головний комітет вважав подальшу участь своїх членів в уряді неприпустимою. Позицію дев'яти міністрів — кадетів підтримала Рада «Протофісу», що висловилася за найтісніше зближення України і Росії. Голова «Протофісу» князь Голіцин намагався застерегти гетьмана від коаліції з українськими політичними партіями, бо це, на його думку, загрожувало соціалістичними експериментами.

Незважаючи на досить великий тиск консервативних сил, вони зазнали поразки Старий склад уряду було відправлено до демісії 22 жовтня П. Скоропадський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості Вирішення їх, на думку гетьмана, стало б «незрушимою підвалиною майбутнього розквіту самостійної Української держави» 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував новий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О. Лотоцький, П. Стебницький, А. Вязлов, В. Леонтович та М. Славинський.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.