Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Українська революція

Українська Народна Республіка: від Брестського мирного договору до гетьманського перевороту

З лютого німецькі війська вступили на територію України 14 числа їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна чисельність тих і тих військ становила 450 тис. солдатів і офіцерів. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. В авангардах німецьких підрозділів ішли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 р. вся територія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій.

На початку березня до Києва повернулася спершу Рада народних міністрів, а відтак і Центральна Рада. Зустрічали їх у столиці досить стримано. Населення, переживши страхіття більшовицької окупації, розстріли й погроми, вчинені військами Муравйова, не знало, чого чекати від німців і австрійців. За роки світової війни суспільство звиклося з тим, що німці й австрійці — вороги. Небажання продовжувати війну не бралося до уваги, тож усю відповідальність за прихід чужинців покладали на УЦР.

Ще 10 лютого Рада народних міністрів у відозві до населення вперше спробувала пояснити, що завдання іноземних військ — покласти край грабуванню України більшовиками Для «допомоги українським козакам, котрі зараз б'ються з ватагами великоросів- красногвардійців та солдатів, — зазначалось у відозві, — йдуть дивізія українських полонених, українські січові стрільці з Галичини та німецькі війська». Ці війська, наголошувалось далі, дружні нам, битимуться з ворогами Української Народної Республіки під прапором. Польового штабу нашої держави». І взагалі, вони «не мають ніяких ворожих нам намірів». На початку березня ця тема не раз стояла на порядку денному. Як видно з протоколів засідання Ради народних міністрів, український уряд не знав справжніх намірів німецьких та австрійських «союзників». На засіданні 9 березня члени уряду намагалися з'ясувати в О. Севрюка, до яких, власне, рубежів наступатиме німецьке військо, його чисельність і мету. Але в публічних виступах прихід німців в Україну змальовувався як безкорислива допомога дружньої держави. Характерним у цьому відношенні був виступ перед УЦР голови Ради народних міністрів В. Голубовича, який стосовно німецьких військ заявив, що з їхнього боку це «цілком дружня допомога й він щойно не зовсім точно висловився, буцімто вони найняті. Ця допомога, по суті, безвідплатна і, власне кажучи, надається тільки тому, що ми такої допомоги просили. Я думаю, ті самі умови, умови дружньої допомоги німецького уряду нашому, мусять остатись і надалі». Аналогічні думки висловлювали М. Грушевський та інші діячі УЦР.

Радянська історіографія зображала все це як умисне намагання Центральної Ради ввести в оману народні маси, бо, мовляв, УЦР і уряд УНР прагнули перейти на службу до окупантів. Думається, такий погляд аж ніяк не відповідав дійсності. Як свідчить подальший розвиток подій, драматичність ситуації полягала в тому, що Центральна Рада вводила в оману насамперед себе її позицію можна назвати недалекоглядною і наївною, але, за документами, провідні діячі УНР справді-таки вважали себе господарями становища й розцінювали німецьку військову присутність як суто технічну акцію, з допомогою якої вдалося позбутись більшовиків і яка не матиме якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику УНР. Не випадково в день повернення УЦР до столиці України було оприлюднено розпорядження міністерства внутрішніх справ губернським і повітовим комісарам «негайно оповістити весь трудящий люд України, що Рада народних міністрів твердо й непорушно стоїть на сторожі всіх політичних, соціальних і національних здобутків Великої Революції». Два дні згодом УЦР звернулася до громадян України з черговою відозвою, де, зокрема, йшлося про незмінність політики, проголошеної 3-ім 1 4-им Універсалами, а також про те, що до неї «німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають робити не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки».

Обмірковуючи причини поразки Центральної Ради у війні з більшовиками, В. Винниченко писав у «Відродженні нації», що УЦР ставила національно-державну ідею значно вище, ніж соціальну, й це відштовхнуло від неї народні маси «Єдина поміч, — читаємо там же, — єдиний рахунок був не йти всупереч настроям мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади та її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю». Можна з певністю сказати, що перший голова Генерального секретаріату просто не розумів самої природи державної влади, покликаної насамперед організовувати й спрямовувати стихійний рух мас. Якраз у нехтуванні цього важливого чинника полягала слабкість українського державного апарату.

У серії газетних статей, виданих пізніше брошурою «На порозі нової України», стояв на тому, що Українська держава — не кінцева мета, а лише засіб «Боронячи українську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюрократичній реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради та її соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від цього не відступимо!». Це аж ніяк не пропагандистське штукарство Матеріали, пов'язані з останнім періодом діяльності Центральної Ради, свідчать, що і голова УЦР, і чільні діячі фракцій УПСР та УСДРП розуміли державні інтереси УНР як кровну справу народних мас, і насамперед незаможного селянства 20 березня на засіданні Малої ради М Грушевський завершив урочисту промову з нагоди першої річниці УЦР такими словами. «У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас — інтереси трудящих мас».

Ця позиція найчіткіше віддзеркалилась у вирішенні аграрного питання. Гострі дебати точилися навколо нього в Центральній Раді ще наприкінці 1917 р. , а в січні 1918-го вони вилились у доволі радикальний земельний закон, в основу якого було покладено принцип соціалізації землі. Він не сприяв стабілізації політичного становища в Україні, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з іншого — настроював проти української влади як великих землевласників — поміщиків, так і заможних селян, котрі традиційно, з козацьких часів, володіли землею на правах власності. Зрештою, невдоволені були й німці — внаслідок аграрних перетворень забезпечення Німеччини та Австро-Угорщини українським хлібом ставало проблематичним.

Декларувавши своє невтручання в українські справи, командування німецьких і австро-угорських військ пильно придивлялося до українського уряду, намагаючись схилити його до акцій, спрямованих на зміцнення державної влади. Тодішній міністр земельних справ і харчування в уряді УНР.

М. Ковалевський пізніше згадував про дві розмови стосовно земельної реформи з німецьким послом в Україні. Муммом та його радником Мельхіором, які переконували його в необхідності збереження приватної власності на землю і в недоцільності проведення аграрної реформи конфіскаційним методом. На їхню думку, селяни повинні були отримати землю шляхом викупу, внаслідок чого Українська держава мала б як політичний, так і економічний зиск, стабілізувала б свою фінансову систему й уникла б політичної опозиції з боку землевласників. Ці розмови викликали в М. Ковалевського лише подив і роздратування «цинізмом німецьких фінансових дорадників»

Тим-то голова Ради народних міністрів В. Голубович, оприлюднюючи 24 березня 1918 р. урядову декларацію, знову наголосив, що земельна справа вирішуватиметься «на основі Універсалів і законів, виданих свого часу Центральною Радою» і за допомогою земельних комітетів.

Чого ж досягла Центральна Рада подібною помтикою? Незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, було налякане приходом німців, які могли стати на захист прав землевласників. Як свідчив В. Петрів, «чим незаможнішою була група, тим більше виявляла невдоволення з приходу німців, тим більше боялась змін політично-економічних». Нам не вдалося віднайти якихось певних даних про акції незаможного селянства, спрямованих на активну політичну підтримку УНР 1918 р. Село неначе потонуло в анархії перерозподілу 19 березня на засіданні Малої ради голова комісії у справах виборів до Українських установчих зборів Мороз навів низку невтішних прикладів. Так, у Хабному вибори не відбулися, бо того дня селяни грабували горілчані склади, в іншому селі вони займалися продажем панського сіна Повертаючись на початку березня 1918 р. з Генічеська до Києва, М. Ковалевський звернув увагу на те, як хитро поводились селяни не виявляючи своїх переконань, здебільшого дотримувалися відомої приповідки «моя хата скраю».

Виявляли невдоволення селяни — власники 25 березня в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з'їзд хліборобів. Назвавши аграрну політику УЦР незадовільною, руйнівною і висунувши вимогу відновити приватну власність на землю, встановити гарантований її мінімум для господарства й надати решту землі в оренду малоземельним, з'їзд зажадав поповнити Центральну Раду представниками хліборобів — демократів 26 березня до Києва прибули 200 учасників з їзду хліборобів для консультацій з керівництвом УЦР. Хоч зустріч ця не привела до порозуміння, вона залишила помітний слід у політичному жита столиці «Поява цих справжніх селян — людей од плуга, які були вкрай обурені заведеними Центральною Радою земельними не порядками і які одверто й у дуже різкій формі оце своє невдоволення урядові висловили, зробила в Києві на всіх дуже сильне враження, — згадував П. Скоропадський — З одного боку, противники Центральної Ради осміліли й зараз же почали зав'язувати з прибулою селянською опозицією контакт, а з другого — в колах Ради це викликало велике замішання. Вже не можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим. Третім універсалом виявилося, що частина дійсного народу — працівники землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної Ради».

Конфлікт хліборобів з урядом використав П. Скоропадський — нащадок давнього українського гетьманського роду, генерал-лейтенант російської армії, а 1917 р. один з активних провідників українізації армії та керівник «вільного козацтва» Навесні він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою захоплення влади. Створив і очолив політичну організацію «Українська народна громада», яка увійшла в контакт з Українською демократично-хліборобською партією і «Союзом земельних власників» Праві сили готувалися до боротьби з УЦР. Якщо ідеї встановлення твердої авторитарної (гетьманської) влади в середині березня сприймались у Києві як чутки, то тепер вони мали змогу реалізуватися.

Зрештою генеральна лінія Центральної Ради зустріла опір і в самих стінах. Педагогічного музею Критика з боку неукраїнських фракцій була традиційною з 1917 р., але в березні до них долучилася фракція соціалістів — самостійників, яка вимагала формувати кабінет міністрів не за партійним, а за діловим принципом. Негативно оцінювала діяльність уряду й фракція УПСФ її представник Кушнір, опонуючи на засіданні Малої ради 20 березня М. Грушевському, зазначив, що УЦР платить данину максималізму не тільки в національній, а й у соціальній сфері своєї діяльності. Стрижнем його виступу стала теза про необхідність єднання всіх національно-суспільних чинників. «В Україні виростає нова сила — капіталізм, який несе поступ і розвій. Ми мусимо визнати, що ніяка країна не може розвиватися без торгу й промисловості, без буржуазії Час уже зрозуміти, що відштовхнути буржуазію від керування життям України неможливо І Українська Центральна Рада, цей наш парламент, мусить бути так реорганізована, щоб у ній брали участь усі міста, земства, буржуазія, селянство, робітництво, соціалістичні партії — всі повинні спільно керувати життям».

Німецьке і австро-угорське командування досить швидко зрозуміло кволість Центральної Ради й дійшло висновку про безперспективність співробітництва з нею. Наприкінці березня з Києва до Відня повідомили «Досі ми обмежувалися військовою окупацією і тим, що проганяли більшовицькі війська, а управління краєм принципово залишали за Радою та її органами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим — не торкаючись питання про його добру волю — є в стані постачати нам потрібні продукти або утворити такі умови, які дали б змогу нам добувати ці продукти шляхом закупки? Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставку і транспортування продуктів — річ зовсім виключена за браком організації, яка добре працювала б. І це не швидко переміниться, бо Рада не має у своєму розпорядженні ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція), і ми не зможемо зарадити цьому, якщо не покличемо сюди нових сил і взагалі не вийдемо за межі чисто військової окупації» Аналогічним чином висловлювались і німці. «Надія на те, що уряд, який складається лише з лівих опортуністів, зуміє організувати міцну владу, досить сумнівна».

Не отримуючи з боку української влади обіцяної у Бресті підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною (це було одним з найголовніших завдань окупаційних військ), їхнє командування почало втручатися у внутрішні справи УНР.

6 квітня вийшов досить прагматичний наказ головнокомандуючого німецькими військами в Україні Айхгорна про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, їм заборонялося перешкоджати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики й селяни порівну ділили між собою врожай.

Після гострих дебатів Мала рада ухвалила резолюцію, в якій зазначалося, що «німецькі війська покликано українським урядом для допомоги в справі наведення порядку в Україні в тих межах і напрямах, які визначить уряд Української Народної Республіки, і ніяке самовільне втручання германського й австро-угорського вищого командування в соціально-політичне та економічне життя України неприпустиме.

Але Центральна Рада, зробивши ставку на найнезаможніші верстви села не знайшла в них соціального опертя й при цьому втратила підтримку окупаційних військ. Не спромігшись встановити дійовий контроль за життям країни, УЦР потонула у вирішенні маси, може, й важливих, але дрібних питань, у політичних дискусіях та численних інтерполяціях. Вона втратила риси вищого законодавчого органу країни, обернувшись на своєрідний політичний клуб з доволі обмеженим колом учасників. Кількість присутніх у березні — квітні членів Малої ради не перевищувала 40 осіб. Властиво, відбувалася її самоізоляція.

Останнє не могли не помітити Центральні держави Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін. 3 квітня писав до Києва послу Форгачу « Я не мав би нічого проти, аби нинішній, як відомо за слухами, цілком ізольований уряд було замінено іншим».

А проте тристороння комісія ще не підготувала господарчого договору між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною, що гальмувало зміну уряду. Такий договір було підписано щойно 23 квітня Україна зобов'язалася поставити Центральним країнам 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць, значну кількість м'яса, цукру, картоплі, овочів, сировини. Підписавши цей договір, Центральна Рада винесла собі вирок.

Наступного дня на нараді у начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Гренера з участю німецького й австрійського послів та військових аташе доля Центральної Ради була практично вирішена. Тоді ж, 24 квітня, Гренер зустрівся з делегацією «Української народної громади».

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський Сторони порозумілися, й 26 квітня імператор Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду Фельдмаршал Айхгорн зробив усе можливе, щоб переворот не викликав значних ускладнень. Його наказом було запроваджено в Україні німецькі військово-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заарештовано в самій Центральній Раді кількох членів уряду УНР Психолопчний тиск унеможливлював опір УЦР Більшість її членів розуміли, що вона приречена Гру було програно.

День 29 квітня став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала владу, не поступившись своїми принципами і не втративши політичної гідності. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, загостренням національних і соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії.

Доба Центральної Ради продемонструвала сильні і слабкі сторони української революції. До перших слід віднести, за вдалим визначенням В. Винниченка, відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других — відсутність необхідного політичного й державного досвіду в керманичів Центральної Ради, їхню народницьку ідеологію, розуміння суверенної держави як засобу, а не самодостатньої мети. Ще більшою мірою ця вада була притаманна широким українським масам, яким бракувало розвиненої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській анархічній ментальності.

Перший етап української революції, вичерпавши себе, поступився наступному. Маятник політичних пристрастей, досягнувши 1917 р. крайньої лівої межі, 1918-го злетів управо.