Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українська революція

«Статус автономії країни»? Ні. «Інструкція уряду Генеральному секретаріатові»

Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.

Насамперед вона порозумілася з неукраїнською революційною демократією. Це виявилося справою неважкою, бо ще до приїзду міністрів Тимчасового уряду до Києва було зроблено зустрічні кроки 11 липня представники національних меншин уперше взяли участь в роботі. Малої ради М. Грушевський привітав їх як товаришів — співробітників і висловив сподівання, що спільна праця українців з росіянами, поляками та євреями «виведе Україну на шлях розквіту і повної згоди. Того дня різних привітань було чимало. Складалося враження, що неукраїнська сторона, змінивши своє ставлення до українського руху, визнала його провідну роль. Навіть меншовик Таск, котрий напередодні Національного конгресу погрожував розігнати Раду багнетами, заявив «Революція створила друге чудо. Треба бути сліпим, аби не бачити того могутнього національного руху, що охопив всю Україну. Разом з тим, зникла й та недовіра у меншостей, яка була на початку революції. І я вітаю цей день щиро як день нашого порозуміння». Однак подальші події показали, що бажане не стало дійсним.

Під час поповнення Ради представниками неукраїнської демократії виникла потреба визначення чисельності українського і неукраїнського представництва. Після бурхливих дебатів було вирішено, що останні становитимуть 30% від загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради увійшли 18 представників неукраїнських політичних і громадських об'єднань.

У зв'язку із зростанням обсягу роботи розширювався і вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат. До раніше створених додавалися нові, як-от секретарства шляхів, торгівлі й промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю Повний склад Генерального секретаріату був сформований. Малою радою 15 липня в такому складі голова — В. Винниченко, члени — Б. Мартос, X. Барановський, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк, С. Петлюра, В. Голубович, О. Шульгін, О. Зарубін, М. Рафес Представником Генерального секретаріату при Тимчасовому уряді було запропоновано П Стебницького Того ж 15 липня В Винниченко, в супроводі X Барановського та М Рафеса, вирушив до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою. Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату В його преамбулі зазначалося, що Центральна Рада є органом революційної демократи всіх народів України, її мета — остаточне запровадження автономії України, підготовка. Всеукраїнських і Всеросійських установчих зборів. Далі у більшості (з 21) статей окреслювалися права й обов'язки Генерального секретаріату. За Грушевським, Центральна Рада надавала особливого значення. Статутові як першому актові своєї законодавчої діяльності, «дуже уважно і пильно стараючись знайти той спільний грунт, який би об'єднав демократію України в спільних змаганнях забезпечення інтересів краю і його людності, їх свобідного і успішного розвитку без нарушення відносин до демократи російської».

Одностайне схвалення Статуту Малою радою в присутності делегатів національних меншин свідчило, що досягнуто результату, якого прагнула Рада і про який говорив М. Грушевський. Проти підготовки такого документа не заперечував І. Церетелі на переговорах у Києві, а в декларації від 3 липня, згадаймо, наголошувалося, що «прихильно уряд поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». Тож УЦР не забарилася винести Статут на суд петроградського істеблішменту.

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем'єр-міністра кн. Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам переговорів у Києві. Проект декларації уряду, оголошений Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Центральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрів кадетів Шингарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова. Незважаючи на це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри — кадети дружньо подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи.

Ситуація загострилася через спробу більшовиків 3 — 5 липня підняти повстання в Петрограді й захопити владу 8 липня. Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем'єр-міністра О. Керенському.

Якраз із цим складом уряду, де вже не було І. Церетелі — головного ініціатора й прихильника досягнутої у Києві домовленості, довелося мати справу делегації Генерального секретаріату її наче навмисне послали до Петрограда як «хлопчика для биття». Згадуючи про стосунки з урядом, голова Генерального секретаріату згодом писав, що вони для українців були образливими й огидними. Делегація ледве стримувалась, аби не перервати переговорів і повернутися до Києва. Урядова комісія категорично відкинула Статут Генерального секретаріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості, ставлячи все з ніг на голову Центральна Рада згадувалася в цій інструкції лише побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу автономної України в інструкіці не було й слова.

Його правочинність поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську, значно звужувалась компетенція. Він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, позбавлявся прерогативи призначення на державні посади. Уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, обминаючи Генеральний секретаріат «Інструкція була не чим іншим, як цинічним, безсоромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки, — підбивав підсумок своєї петроградської міси В. Винниченко — І, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала».

Тиск Тимчасового уряду на делегацію Генерального секретаріату не обмежувався кулуарними й кабінетними дискусіями з юристами — фахівцями та затвердженням урядової «Інструкції» 26 липня в Києві донські козаки й кірасирський полк вчинили збройну провокацію проти українського полку їм Б Хмельницького, внаслідок якої 20 богданівців було вбито, а ще більше поранено. Наприкінці липня в російській пресі почали з'являтися інсинуації про таємні зносини УЦР з правлячими колами Австро-Угорщини та Німеччини. Немов за командою активізувалася діяльність чорносотенних російських шовіністичних організацій, які, протестуючи проти «примусової українізації», намагалися довести, що політика УЦР є ворожою Росії і суперечить бажанням більшості місцевого населення, а українська мова — штучна, тож її запровадження гальмуватиме розвиток освіти і науки. Звичайно, все це, і насамперед урядова позиція, викликало серед українців рішучий опір 6 серпня «Робітнича газета» в передовій статті «Дрібне шахрайство у великій справі» так охарактеризувала рішення уряду «Коли правительство мусило сплатити свого векселя, з'ясувалося, що Тимчасовий уряд — не є правительство, гідне великої держави, а є дрібний крутій, який своїми шахрайствами хоче залагодити великі політичні проблеми».

У серпні на адресу УЦР надійшли сотні телеграм з рішеннями й резолюціями зборів 1 мітингів, які засуджували дії Тимчасового уряду та його «Інструкцію». Наведемо одну з таких резолюцій, опубліковану в «Робітничій газеті» за 12 серпня 1917 р., «Об'єднане засідання представників організацій Олександрівська на Катеринославщині, партії соціалістів — революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, січі «Хортиця» й товариства «Просвіта», обміркувавши інструкцію. Временного правительства Генеральному секретаріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів правительства в українській справі, протестує проти звуження компетенції. Генерального секретаріату шляхом несправедливого обмеження автономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримуватиме Раду в ії боротьбі за втілення в життя конституції України, розробленої Центральною Радою».

«Інструкція» знайшла підтримку лише серед представників партії кадетів. Решта учасників шостих загальних зборів УЦР, засудивши позицію уряду, шукала виходу із становища, що склалося. На той час існували дві тенденції, два різних погляди на розвиток революційної ситуації і в Україні, і в Росії.

Радикально настроєні учасники шостих загальних зборів УЦР, насамперед представники націонал — революціонерів і частина українських есерів, вважаючи, що революція «стоїть напередодні свого поглиблення», наполягали на розриві стосунків з Тимчасовим урядом і самочинному впровадженні «Статуту Генерального секретаріату». Для цього були навіть формальні підстави УЦР могла розцінювати рішення уряду як розрив київських угод, бо в «Інструкції» взагалі не згадувалося про автономію України, навіть про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори. Таким чином, 2-й Універсал втрачав усякий компромісний сенс і його денонсація УЦР загострила б політичну ситуацію Рада принаймні мала змогу повернути собі авторитет революційного лідера, яким свідомо поступилася задля державотворчої діяльності, хай і не повновартісного, але конкретного закладання підвалин автономної України.

Неважко уявити наслідки відкритої конфронтації з урядом Мабуть, Центральна Рада зазнала б такої самої долі, як і розігнаний російськими військами сейм Фінляндії Хтозна, чи це поставило б крапку в історії українського руху 1917 р. чи, навпаки, надало б нового імпульсу його подальшому розвиткові. В українських сил через їхню слабку організованість було мало шансів стати переможцями у боротьбі, яка б розгорнулася за таким сценарієм. Певно, розуміючи це, більшість у Центральній Раді обрала іншу тактику Вона полягала в тому, щоб засудити рішення Тимчасового уряду як недемократичне і навіть імперіалістичне, одначе не припиняти співробітництва з ним Загальні збори прийняли резолюцію, запропоновану фракцією українських соціал-демократів, яка констатувала порушення Тимчасовим урядом угоди від 3 липня, але обходила мовчанням питання про прийняття чи неприйняття «Інструкції». Було подано урядові на затвердження 9 (із 14) секретарів Ради, як вимагала «Інструкція».

Чи не найширше прокоментував ситуацію, пов'язану з рішенням шостих загальних зборів, П. Христюк «. До рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним правительством, що перебувало під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси Центральна Рада і Генеральний секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом і солдатами 2-го Універсалу Центральної Ради й декларації. Временного правительства — ідеї примирення з правительством і необхідності вкласти революційний український рух у звужені національні й соціальні рамки. Отже, не можна було так різко й раптово міняти свою попередню позицію».

Погоджуючись з деякими наведеними П. Христюком аргументами на користь прийнятого рішення, зазначимо, однак, що УЦР, давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від 3 липня, так і не змогла виборсатись із цього кола Державна влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалась близькою і доступною, тож українські діячі, політики — аматори, повірили, що отримають її з рук росіян в обмін на невеликі поступки. Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони налякали. Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою готовністю до практичного державного життя, виявилася несподіванкою і для самої Центральної Ради. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлекси — отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.

Виявом згаданої рефлекси був епізод двотижневої «міністерської кризи» в серпні 1917 р. , коли Центральна Рада ніяк не могла визначитись із складом Генерального секретаріату. Його формували то В. Винниченко, то Д. Дорошенко, й лише 21 серпня. Мала рада ухвалила запропонований В. Винниченком список Генерального секретаріату, а 1 вересня Тимчасовий уряд затвердив його.

«Інструкція» формально взяла гору над «Статутом». Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом (за винятком спільної боротьби із заколотом генерала Корнілова), по суті, не було. Офіційний Петроград зволікав із наданням відповідних повноважень Генеральному секретаріатові, а в жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу В. Винниченка викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Раду 22 жовтня він виїхав з Києва, однак давати пояснення урядові не довелося Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.