Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Україна в роки першої світової війни

Війна і політичні сили українства

19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилось долею, що реалізовувались значною мірою за участі українців, які змушені були стріляти один в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м'яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії на 1917р із 15,5 млн чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн складали українці.

В австрійській армії відсоток українців був порівняно меншим, зважаючи передусім на питому вагу українського населення у складі габсбургської монархії Однак, тут була і своя специфіка.

На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р. На початок війни у ньому об'єднувалось 16 тисяч юнаків — добровольців. За перші два тижні серпня 1914р. виявили бажання приєднатися до них ще близько 14 тисяч Австрійський же уряд дозволив сформувати український регіон, який би не перевищував 5 тисяч чоловік. Його командиром було призначено ректора приватної української гімназії в Рогатині М.

Галущинського. Однак блискавичне захоплення російською армією Галичини на початковому етапі війни зашкодило повномасштабній реалізації починання 2 тисячі легіонерів переїхали в район Стрия-Мукачевого, де створили перший полк січових стрільців (командир Г. Коссак), а також резервний батальйон, які невдовзі влилися у відповідні підрозділи австрійської армії.

Політична еліта українства розбилась на три основних табори.

Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду за ' російську орієнтацію» Лідери ТУПа ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський ввійшли до створених повсюдно відділень. Всеросійського союзу земств і міст В 1916 р. до Союзу вступив С. Петлюра і одержав призначення по мічника уповноваженого Союзу на Західному фронті. Так же чинили і деякі інші діячі УСДРП та ' Спілки'. За оцінкою В. Винниченка ці люди орієнтувались на добре широке серце руської демократи на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх іі неосяжних просторах. Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським. Виявилася орієнтація і на «німецький штик». Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту — царизм «А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний.

Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, таких поглядів дотримувались переважно соціалістичні течії. Однак це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали складні часи, роздиралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими настроями і мала своїм рупором газету, (Украйнская жизнь) що виходила в Москві.

У спеціальній декларації якою видання відгукнулось на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро Угорщиною стати на сторону Росії більше того «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю'. Там же викривалась нещира політика Відня щодо українців

Інша ж частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 4 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об'єднання СВУ виступав за перемогу у війні кайзеровської Німеччини. У поширеній Союзом відозві, До українського народу в Росії на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, «Січові стрільці»), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе «свободу і волю» і врешті «вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією».

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися «державної самостійності України» у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою. Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників усіх політичних партій Галичини. 3 серпня 1914р. «Побіда австро-угорської монархи буде нашою побідою, — наголошувалось у документі — І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом «Послами» відбули до Берліна — О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула — М. Меленевський, Софії — Л. Ганкевич, Рима — О. Семенів, Швеції та Норвегії — О. Назарук, Швейцари — П. Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави.

СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М. Грушевського та географічні твори С. Рудницького, виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених «Розсвіт» (Раштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Иозефштадт).

Робота серед військовополонених українців була однією з важливіших завдань СВУ Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. 3 часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердатель (Австро-Угорщина) — близько 30 тисяч, а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економи, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайни. До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі, відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр.

Не виправдились надії «Союзу» і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів «Союзу», волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх проблем. Врешті уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв'язки з Союзом.

До всього врешті додавалося ще й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

Водночас Л. Юркевич (псевдонім — Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв'язання національного питання.

Природно, що все це викликано зворотну реакцію — і Л. Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.

Спочтатку до позицій «Боротьби» схилявся і В. Винниченко Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в «Украинской жизни», що призвело до розриву з соціал-демократами, які групувалися навколо «Боротьби». Взагалі ж, бажання сидіти водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним інтересам.