Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Зрушення на культурному полі

Тривалими зусиллями народовців і представників інтелігенції Наддніпрянщини 1894 р. відкрито кафедру історії України у Львівському університеті, яку зайняв прибулий з Києва український історик Михайло Грушевський (1866- 1934 ). Активно включившись у політичне життя, він разом з І. Франком став незабаром ідейним лідером національного руху і символом його єднання обабіч австро-російського державного кордону.

З приїздом М. Грушевського до Львова активізувалася боротьба за український університет. Хоча українці й мали підготовлені власні наукові сили, їм удалося до 1914 р. забезпечити собі лише 7 звичайних кафедр та три доцентури у Львівському, а також три кафедри в Чернівецькому університетах. Львівський університет на той час уже значною мірою був полонізований, а заміщенню українських кафедр чинились усілякі перешкоди. Тому українське студентство наприкінці 90-х рр. почало домагатися відкриття у Львові окремого українського університету.

Широкого резонансу набув демонстративний вихід 600 українських студентів з Львівського університету (1901) на знак протесту проти дискримінаційної політики ректорату й професури щодо українців. Питання про український університет жваво обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з'їзді (1913), на сторінках преси в українському сеймі, у Віденському парламенті. Його вирішення домагалися під час демонстрацій, заворушень. Наболіле університетське питання тримало в напруженні ціле суспільство. Питання українського університету не знімалось з порядку денного до 1918 р.

Українці Галичини наполегливо домагалися створення широкої мережі українських середніх шкіл. За 50 років крайової автономії ціною різних поступок їм удалося домогтися від сеймової більшості згоди на заснування у Східній Галичині лише 6 українських державних гімназій (у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі, Бережанах і Стрию). Вони були змушені вдатися до заснування приватних українських середніх шкіл. 1908-1911 рр. під егідою Руського педагогічного товариства було засновано 6 приватних гімназій, один ліцей та чотири вчительські семінарії.

На Буковині перед Першою світовою війною українці мали дві українсько-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських народних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині — 216, на Закарпатті ж з наявних 1883 р. 282 українських шкіл до1914 р. не залишилось жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання (1892.), а згодом у діловодство фонетичного правопису. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові під керівництвом М.Грушевського з 1897 по 1913 р. перетворилось фактично в неофіційну всеукраїнську академію наук. Члени товариства підготували близько 3 тис. томів різних видань з українознавства, в тому числі 8 томів написаної М. Грушевським монументальної праці «Історія України-Руси» — найвидатнішого твору української наукової історіографії, який дав історичне обгрунтування української державності й справив значний вплив на державницьке виховання цілих поколінь. Поряд з М. Грушевським головними діячами товариства були І. Франко та В. Гнатюк.

Діяла широка мережа культурно-освітніх осередків. Товариство «Просвіта» 1914 р. мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні і 109 950 членів. Своїми бібліотеками, курсами для неписьменних, хорами, театральними виставами, концертами та популярними виданнями « Просвіта» підіймала політичну й національну свідомість мас. Завдяки підтримці митрополита Андрея Шептицького у Львові засновано український національний музей (1913).

Поряд з окрасою української літератури — І. Франком розквітнув талант молодих письменників Василя Стефаника і буковинки Ольги Кобилянської. Редагований М. Грушевським ті І. Франком «Літературно-науковий вісник» (1898-1907) став всеукраїнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили України: М. Вороний, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Винниченко, П. Грабовський, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Кропивницький, О. Кобилянська, О. Кониський, Б. Лепкий, О. Маковей, І. Нечуй-Левицький, О. Олесь, В. Самійленко, В. Стефаник, М. Старицький, І. Тобілевич та ін. Кращі твори світової і української літератури популяризувала Українсько-руська видавнича спілка, яка 1899-1917 рр. випускала понад 300 видань белетристичної і науково-популярної літератури.

Справі утвердження національної ідеї велику послугу робило театральне мистецтво. Великі заслуги в цьому мав театр «Руської бесіди» у Львові, який 1905-1906 рр. на чолі з його керівником Миколою Садовським та незрівнянною актрисою Марією Заньковецькою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п'єс М. Старицького, І. Карпенка-Карого). Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гнатом Хоткевичем Гуцульский театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).

Упевнено ставало на професійну основу музичне життя краю. 1903 р. у Львові відкрито Вищий музичний інститут якому 1907 р. присвоєно ім'я М. Лисенка. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (1879- 1979) — творець знаменитої кантати — симфонії на слова Т.Шевченка «Кавказ». У розвиток і популяризацію національного хорового мистецтва великий внесок зробило засноване у Львові співоче товариство «Боян» (1891) та аналогічні товариства в інших містах краю. Значну роль у пропаганді української музики відіграли співаки світової слави Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцінський та ін.

Виразних національних рис набуває образотворче мистецтво. Організатором митецького руху були засновані у Львові Товариство для розвою руської штуки (1889) та Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (1905). Організовані ними у Львові виставки (1889,1900) відкрили нові сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва, а виставка 1905 р. — перша Всеукраїнська мистецька виставка — стала справжньою маніфестацією духовного єднання західноукраїнських і наддніпрянських митців. Душею національного мистецького життя в Галичині був талановитий художник (пейзажист — лірик і портретист) Іван Труш (1869-1914), поряд з яким творили визначні живописці Модест Сосенко, Юліан Панькевич, Ярослав Петрак, Антон Манастирський, Йосип Курилас, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька. Серед буковинських митців набув широкого визнання Микола Івасюк.

З-поміж українських скульпторів світову славу здобув Михайло Паращук, котрий (разом з Антоном Попелем) створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевича.

На основі використання традицій і форм українського народного зодчества формується національний стиль в архітектурі. Його зразками є споруджені у Львові за проектами Івана Лечицького та інших архітекторів будинки страхового товариства «Дністер» (1905), бурси Українського педагогічного товариства, Академічного дому, «Народної гостиниці», Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка, Академічної гімназії та ін.

У народних масах західноукраїнських земель міцніло відчуття власної сили, зростала їх переконаність у можливості здобути національні права наполегливою працею, консолідацією національних сил, організованою боротьбою за свободу.

З усіх західноукраїнських земель у найтяжчому становищі залишалося Закарпаття. Внаслідок асиміляторської політики урядових кіл Угорщини та безініціативності й консервативності місцевої, переважно московської і так званої мадяронської інтелігенції українці на початку XX ст. перебували там, засвідченням народознавця В. Гнатюка, «майже на тім становищі, на якім стояли галицькі українці на початку XIX ст., так що там народне відродження ще не розпочиналося». Лише невелика група молодих народовців, таких, як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації й тяжіла до національно-патріотичних сил Галичини й Буковини, всієї України. Започатковану ними традицію продовжило і розвинуло покоління 20-х рр. XX ст.