Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Заснування національних інституцій

З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії, угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолютистський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х рр уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська й угорська верхівка Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної переваги в краї у 1848 — 1849 рр. за допомогою Габсбургів, не відмовляючись від лояльності щодо Австрії, почала шукати підтримки в Росії. Відходячи поступово від ідеалів національного руху часів «Руської трійці» і «Весни народів «, вона дедалі більше схиляється до консерватизму,солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненнях до злиття роздрібнених частин слов'янства в єдине політичне ціле під главенством царської Росії.

Інтелігенція категорично заперечує реальне існування східнослов'янських націй (російської, української і білоруської) та рішуче обстоює тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховує і населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, отже, стає на шлях національного самозречення Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими русинами», а згодом — «москвофілами» або «русофілами». Щедру фінансову підтримку надавали їм офіційні та деякі громадські кола Росії, спрямовуючи їх на протидію українському рухові.

За таких умов носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти її появі частково сприяла шкільна реформа 60 — 70 рр., згідно з якою шкільництво перейшло у відання світських освітніх органів. Було запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868/69 навчальному році налічувалося уже 1293 державні початкові школи з українською мовою викладання. А наприкінці XIX ст. кількість письменного населення серед українців досягла близько 30%. З'явилися перші українські середні школи гімназії у Львові (1874 — 1878) та Перемишлі (1888). Відкривались нові україномовні кафедри у Львівському університеті та була заснована вперше кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті.

Молода інтелігенція 60-х рр. започаткувала новий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на грунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини Великий стимулюючий вплив на нього справили сповнені демократизму, народолюбства прояви тогочасного національного життя в Наддніпрянській Україні — «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа», інші українські видання Прагнучи наблизитись до українського життя, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, кохалася в пам'ятках козацької слави і навіть одягалася по-козацьки, записувала народні пісні, впроваджувала в літературу і журналістику народну мову та український правопис — так звану кулішівку Для неї Україна стала обітованою землею, а «Кобзар» — євангелієм. Наслідуючи приклад України, вона намагалася виховувати у своїх співгромадян любов до народу, прищеплювати їм бажання підняти його культурно, економічно і політично.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники — романтики Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Згарський, Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич, які на початку 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію — громаду ( за зразком «Київської громади»), що зайнялася національним вихованням її учасників За її почином організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Станіславі, Тернополі. Вони стали осередками жвавого патріотичного руху серед молоді 3 їх середовища вийшли визначні діячі національного руху Іван Франко, Остап Терлецький, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські, Євген Желехівський, Осип Маковей, Андрій Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Організаційною основою молодого руху стали спочатку редакції літературних часописів «Вечорниці» (1862 — 1863), «Мета» (1863 — 1864), «Нива» (1865), «Русалка»(1866). Згодом він розширився за рахунок новостворюваних товариств «Руська бесіда» (1861), при якому засновано перший професійний український театр (1864), «Просвіта» (1868), яке зайнялося виданням популярної літератури й організацією читалень по селах, Товариство імені Т. Шевченка для опіки над письменством (1873) (реорганізоване в наукове 1892 р. ), Руське педагогічне товариство (1881), що опікувалося розвитком українських шкіл, музично-хорове товариство «Торбан» (1870), яке популяризувало українські народні пісні, твори українських композиторів.

Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, народовський рух почав відтісняти на другий план москвофільство і на рубежі 70-80 рр. поширив свою діяльність на політичну ниву. Початок їй поклало заснування політичних часописів «Батьківщина» (1879) для селян і «Діло» (1880) для інтелігенції. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу Душею нової організації став визначний публіцист Володимир Барвінський (1850 — 1883) — редактор «Правди», а потім «Діла». За його ініціативою у Львові 1880 р. було проведено всенародне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу єднання народовців з народними масами.

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду на чолі з Юліаном Романчуком, редактором «Батьківщини». Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної руської ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Утверджуючись у Галичині, народовський рух поступово захопив Буковину, започаткувавши національне відродження і на цій українській землі Важливою ланкою підготовки національно свідомої інтелігенції в краї стала заснована при нововідкритому Чернівецькому університеті (1875) кафедра української філософії, яку очолив народовець Гнат Онишкевич Засноване в Чернівцях товариство «Руська бесіда» (1869), що перебувало в руках москвофілів, 1884 р опанували народовці і надали йому спрямування галицької « Просвіти» Друкованим органом народовців стала газета «Буковина» (1885), першим редактором якої був поет Юрій Федькович (1834 — 1888). Плідно працювали на ниві національного відродження Буковини професор Степан Смаль-Стоцький (1859 — 1939) та письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836 — 1903), відомий, зокрема, як укладач (спільно з І. Франком) першого в краї альманаху «Руська хата» (1877), до якого ввійшли твори буковинських, галицьких і східноукраїнських письменників Цей альманах заманіфестував їх прагнення зводити спільну будову національної літератури в дусі заповітів Т. Шевченка.

Репрезентований народовцями національний рух у Галичині мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресій проти українства в Роси Галичина, за словами М. Грушевського, незважаючи на тяжкі умови власного національного життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П'ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались і удосконалювалися засоби національного, культурного і політико — суспільного відродження українського народу». Наддніпрянські патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.

Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України П Куліша, Марка Вовчка, В. Антоновича, О. Кониського, І Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Водночас наддніпрянці надали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-громадського журналу «Правда» (1867 — 1880), літературного товариства імені Шевченка тощо. Народовські видання, надавши свої сторінки духовній еліті Наддніпрянщини, стали загальноукраїнською трибуною для пропаганди національної ідеї. В свою чергу, моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму, на всеукраїнські обшири.

Проте з розширенням народовського руху у ньому почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло, радикалізувати і політизувати, подолати провінціалізм, зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу, європейської цивілізації намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну І. Франко, підкреслюючи великий авторитет ученого серед галицької громадськості в 70— 80 рр., зазначав, що «Драгоманов європеїзував галицьких русинів, перетворив доти панівне сетиментальне українофільство в свідоме змагання за здобуття не тільки національних, а й загальнолюдських прав українському народові».

Під його впливом у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856 —1916), Михайлом Павлином (1853—1915), Остапом Терлецьким (1850 — 1902) і прагнула надати цьому рухові модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот»(1878), «Світ» (1881 — 1882), організацію народних віч радикали покликали до політичної діяльності широкі народні маси Галичини і Буковини.