Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Відгомін «Весни народів»

У 1848—1849 рр. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила тут розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного процесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних прагнень, за досягнення національної свободи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів».

Основним вогнищем українського національного руху 1848 — 1849 рр. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф. Стадіону петиції на ім'я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком...»То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Головацьким, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто, за її національно-територіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо. Вони виступали з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань(національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців), які розглядали як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. її першим професором став Я. Головацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

Активізувалося літературне життя. Послідовники М. Шашкевича — письменники М. Устиянович і А. Могильницький у той час написали свої найкращі літературні твори. Вперше було зроблено спробу перевидати в Галичині кращі твори нової української літератури (твори І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Україні, інформації про створення в Києві Кирило-Мефодіївського братства та революційну діяльність Т. Шевченка. Революція дала поштовх і активному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянської України — п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль — чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові.

Піднесення українського національного руху в Галичині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Галичини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони продовжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.

На цьому грунті польсько-українські відносини під час революції значно загострилися, набуваючи інколи характеру міжнаціонального конфлікту. Навколо українського питання виникла гостра полеміка. Позицію української демократії в ній репрезентував священик із с. Ветлини на Лемківщині Василь Подолинський (1815 — 1876). У брошурі «Слово перестороги», надрукованої влітку 1848 р. у Сяноку, він висунув постулат національної незалежності українців та налагодження українсько-польських відносин на демократичній і рівноправній основі. «Так, ми — українці, — заявляв він, — і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної України... Ніщо не зможе здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи...Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно». Національне визволення він пов'язував з досягненням національної свободи усіма слов'янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах. Сформульований В.Подолинським ідеал національної незалежності українського народу та його бачення шляхів досягнення цього ідеалу засвідчили початок нового етапу в розвитку національно-політичної ідеї в Галичині, що йшла від «Руської трійці», етапу, який відповідав рівневі національно-політичної думки на Наддніпрянській Україні, репрезентованої концепцією Кирило-Мефодіївського братства.

Революція дала поштовх активізації народних мас Північної Буковини. Поряд із селянським повстанням під проводом Лук'яна Кобилиці там набув поширення рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. У відповідь на клопотання дворянської верхівки про відокремлення Буковини від Галичини буковинські селяни-депутати виступали із заявами протесту у Віденському рейхстазі. Проти цього наміру рішуче висловились і представники сіл всієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. адміністративно відокремив Буковину від Галичини.

Революція сприяла виникненню українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Через ігнорування угорським ліберальним дворянством та його вождями національних інтересів українського населення частина закарпатської інтелігенції на чолі з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським висунула ідею об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. її підтримала Головна руська рада у Львові. Однак австрійський уряд не дозволив цього, вбачаючи тут крок до об'єднання цих західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати їх для Австрії. Зрештою 1849 р. уряд дозволив адміністративно виділити в окремий заселений українцями Ужгородський округ з правом формувати там місцевий управлінський апарат з представників української інтелігенції. Було також дозволено навчати дітей українською мовою у початкових школах і лише деякі предмети викладати українською мовою в гімназіях.

Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної австрійської монархи, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, реалізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.