Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Утвердження ринкових відносин

Побоюючись впливу ідей Великої французької революції, що були відчутні в багатьох країнах Європи, австрійський абсолютизм з кінця XVIII ст. відмовився від будь-яких економічних нововведень у країні, штучно гальмував появу елементів ринкового господарювання і, навпаки, всіляко протегував всевладдю дідичів й поблажливо трактував порушення ними аграрного законодавства.

В західноукраїнському регіоні більшість дідичів удавалася до екстенсивних методів господарювання розширення своїх володінь за рахунок селянських земель і посилення експлуатації селян (збільшення різних повинностей селян, насамперед панщини, яка практично відбирала більшу частину робочого часу). Водночас частина великих латифундистів з низинних земелеробських районів, втягуючись у процес ринкових перетворювань, почала дедалі частіше вдаватися до використання вільнонайманої праці і пристосування сільськогосподарського виробництва до потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. Почала поліпшуватися культура землеробства, важливими елементами якої стали збільшення посівів вівса, льону і конопель, розширення площ, відведених під вирощування картоплі, конюшини і частково люцерни, цукрових буряків, а на Буковині і Закарпатті та деяких місцевостях Галичини ( на Покутті та Південному Поділлі) — кукурудзи. Із запровадженням цих культур трипілля замінялося п'яти-, шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів Поліпшувався обробіток землі, поширювалося їх угноєння, подекуди застосовувалося вапнування та меліорація. Все це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур (з 6 ц. озимих і 4-5 ц. ярих у середньому до 10-11 ц. з гектара в кращих господарствах).

Відбувалися зрушення і в тваринництві. В багатих панських дворах займалися розведенням кращих порід худоби. Зростало поголів'я великої рогатої худоби, яку у значних кількостях (60-70 тис. голів щорічно) продавали на ринках Відня й Оломоуца. Набуло поширення тонкорунне вівчарство, і на західноєвропейський ринок значними партіями надходила вовна з Галичини.

Проте раціональні методи ведення землеробства і тваринництва захопили вузький прошарок лише великих землевласників й істотного впливу на загальний доволі низький рівень цих галузей справити не могли. Після деякого застою, що мав місце у першій чверті XIX ст., у 30—40-х рр. знову намітилося промислове піднесення на західноукраїнських землях Тут тоді діяло близько 250 мануфактур, серед них до 40 залізоробних і металообробних, 10 скляних, 3 керамічних, 20 папірень, 15 друкарень, 10 текстильних, 10 шкіряних, 2 тютюнових, 15 соляних, 7 цукроварень, понад 30 лікеро-горілчаний. Та найпоширенішими промисловими галузями стали домашнє виробництво полотна й ґуральництво.

Мануфактури виникали переважно в панських і частково в державних маєтках. На них використовувалася здебільшого примусова ручна праця панщинних селян, запроваджувалися водяні колеса і кінні приводи Характер розкиданих мануфактур мали сільські ремесла і домашня промисловість. Роль міських мануфактур з найманою робочою силою залишалась незначною. Більшість міст і містечок була промислово нерозвинутою, мала аграрний характер 1849 р. найбільшими містами Галичини були Львів (68 тис. населення), Чернівці (18 тис .), Броди (18 тис. ), Тернопіль (16 тис. ). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве та Мармарош-Сигет — мали по 6-7 тис. населення. Міста великого промислового значення не мали Вони були адміністративними й торгово-ремісничими осередками. Переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмували дискримінаційні заходи уряду (адміністративні обмеження, непомірно високі податки тощо) та всевладдя великих землевласників.

Прогресуюче втягнення, хоча й дещо повільне, панських маєтків і селянських господарств у ринкові відносини, зростання мануфактурного виробництва, розвиток міських та сільських ремесел і домашніх промислів, спорудження широкої мережі кам'яних шляхів та сканування різних обмежень щодо діяльності купецтва сприяли пожвавленню торгівлі на західноукраїнських землях та їх включенню до світової системи торговельних відносин У першій половині XIX ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбувалися у 59 містах та 142 інших населених пунктах. Водночас зростало значення щоденної торгівлі, яку вели понад 2 тис. постійно діючих торговельних закладів, у тому числі близько 150 — у Львові.

Посилились економічні зв'язки, насамперед внутрішні, із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішні — через чорноморські порти — з іншими країнами. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста «. Бродів, яке зосередило в своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Основні позиції у зовнішній торгівлі тримали, як і раніше, купці вірменського, єврейського і грецького походження Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна реформа 1848 р. Незважаючи на й обмежений характер (скасування панщини за викуті) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тис. ) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте, зберігше на деякий час свої давні позиції, великі латифундії згодом почали їх втрачати, а їх земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватися в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

На селі посилився процес майнового розшарування селянства Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX — XX ст. у краї було від 4,5 до 5 % економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% — малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина землі дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і у селянських господарствах, почалося впровадження в землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, жниварок, кінних грабель, молотарок, віялок, січкарень). Вживали заходів також для інтенсифікації виробництва традиційне трипілля поступово замінялося прогресивними системами сівозмін, почали більш-менш систематично вносити в грунт органічні, а подекуди й мінеральні добрива, провадилося дренування грунтів, меліоративні роботи.

Водночас набула поширення пропаганда агротехнічних знань. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Активізувало свою діяльність створене ще в 40-х рр. у Львові Господарське товариство. Почала видаватися сільськогосподарська література.

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.

Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація, яка, враховуючи збільшення попиту зростаючого міського населення в усій Європі на м'ясо — молочні продукти, організувала торгівлю ними. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному союзу у Львові — через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано уже близько 600 кооперативів. Крім того, близько 100 кооперативів налічувалося ще в Руському ревізійному союзі. Існувало кількасот українських кооперативів, не об'єднаних у ці союзи. Всього в Галичині (1913) діяло лише українських 1,3 тис. кооперативів, близько 200 українських кооперативів на Буковині й кілька на Закарпатті. Крім українських діяли польські та угорські кооперативи Кооперативні спілки, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їх добривами, машинами, сортовим насінням, зумовлюючи розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяли прилученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала можливість підвищити врожайність зернових на 20— 25%. Завдяки цьому та значному розширенню посівних площ за півстоліття майже у 1,5 раза зросла продукція землеробства. Але у зв'язку зі зростанням за цей час у 1,8 раза населення краю й вистачило лише на його харчування. Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Водночас за рахунок зростання у 2,7 — 2,9 раза населення, зайнятого в сільському господарстві, знижувалася продуктивність праці у цій галузі. В краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинялися на межі розорення. Ускладнювало ситуацію процвітання лихварства.

У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр, а Східної Галичини і Буковини — з 90-х рр. XIX ст. емігрувала в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та 'а Балкани До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бродяг Сільське населення дедалі пауперизувалось, пролетаризувалося.

Становлення фабрично-заводської промисловості як окремої народногосподарської галузі на західноукраїнських землях відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак там переважали дрібні підприємства. Великих фабрик і заводів з сотнями робітників були одиниці. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини лісопильну, нафтодобувну, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. Інші галузі розвивалися слабо.

Наприкінці XIX ст. на західноукраїнські землі широким потоком ринув іноземний капітал (австрійський, німецький, англійський, французький та ін. ), який створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

Входження до системи ринкових відносин зумовлювало зміни в сфері торгівлі Відпадала потреба в багатолюдних кількаденних ярмарках, щотижневих торгах. Роздрібна й оптова торгівля набувала постійного щоденного характеру. Оптова торгівля дедалі зосереджувалася в руках іноземних компаній. У системі міжнародного поділу праці за західним регіоном України остаточно закріпилася роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів. Заходу Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту із краю становила сировина і лише кілька відсотків — фабрикати, які вивозилися переважно на Балкани, натомість в імпорті фабрикати становили 80%.

У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччину та інші країни й далі вивозилося багато продукції тваринного походження, птахівництва, шкірсировини, масла, жирів, яєць. На рубежі XIX — XX ст. поза межі краю експортувалось щорічно близько 50 тис. голів рогатої худоби та 300 тис. голів свиней. Зросли обсяги фруктів на вивіз Селяни — бойки із Верхнього Синьовидного скуповували фрукти по всій Галичині й Буковині і продавали їх у Будапешті, Відні, навіть у Парижі. Збільшилося вивезення нафти і нафтопродуктів, озокериту, лісу, пиломатеріалів, харчової і калійної солі. Багато лісу і продукції вивозилося на Наддніпрянську Україну. У взаємній торгівлі західних і східних земель України зростала роль Дністра.

З Наддніпрянської України ввозилася переважно худоба, яка після відгодовування продавалася на ринках західних провінцій імперії, коні, вовна, інша продукція тваринництва, хутро, риба, цукор. Із Заходу імпортувалися промислові вироби предмети побуту, машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент, кам'яне вугілля, чорні й кольорові метали.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.