Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорської імперії. Адміністративно політичний статус. Демократична ситуація

Кількаразове перекраювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVII ст. внесло історичні зміни в державну приналежність західноукраїнських земель Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775). Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 2,5 млн чоловік, більшість якого — близько 2 млн — становили українці.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимири)» з центром у Львові Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.

В адміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р. їх кількість зменшено до 19) 1780-1786 рр. запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, з них 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. Таке становище тривало до середини XIX ст., коли адміністративний поділ краю зазнав кількаразових змін. Нарешті з 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який майже не мінявся до 1918 р. 50 повітів (на початку XX ст. — 52) становили Східну Галичину.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям (Придворній військовій раді й Генеральному військовому командуванню Галичини), з 1787 по 1849 р. на правах окремого (19-го) округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, становлячи його чотири комітати (жупи) Березький, Мармороський, Угочанський та Ужанський Лише на короткий час після «Весни народів» воно було виведене в окремий автономний Ужгородський округ. Отож навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все ж залишались адміністративно розмежованими.

На ново приєднаних до Австрії землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866р. ), а опісля — громадські уряди Містами управляли магістрати, склад яких призначали урядові органи (до 1870 р. ), а пізніше — ново запроваджені міські ради як органи самоуправління Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775- 1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани (наджупани), періодично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Основну його масу становили українці (у Східній Галичині 1773 р — 71%, 1910 р — 62,8, у Північній Буковині 1857 р. — 58,5, 1910 р. — 38,4, у Закарпатті 1857 — 69,7%). Поряд з ними жили чималими етнічними групами поляки (у Східній Галичині 1900 р. — 22,7%), румуни (в Буковині 1900 р. — 31,4%, а 1910 р. — 34,4), угорці (наприкінці XIX ст. — 26%), а також інші етнічні меншини євреї (у Східній Галичині та Буковині 1900 р. — 13%, у Закарпатті наприкінці XIX ст. — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та ін. Проте внаслідок ряду причин, насамперед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті.

Промовистим свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18 містечок Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у Закарпатті наприкінці XIX ст. —7%).

Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85%). Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, була мізерною В. Галичині у 1900 р. вона становила 5,8%. У Буковині в промисловості й ремеслі тоді було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10%.

Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).

Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.