Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

«Українське питання» — в центрі суспільного життя

Загалом «Українське питання» було в центрі суспільного життя Наддніпрянської України перших десятиріч XX ст. Українська громадкість, виступаючи за ліквідацію усіх форм гноблення, водночас засуджувала й національний гніт, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах У цьому український народ знайшов підтримку учених Російської академії наук — академіки Федір Корш, Олексій Шахматов та ін. — склали ґрунтовну письмову доповідь, винесли її на розгляд загальних зборів академії і, коли одержали їх підтримку, надіслали до уряду.

Доповідь академіків категорично вимагала дозволити українському народові говорити публічно й друкувати книги рідною мовою. Водночас прогресивна російська преса розгорнула широку кампанію за скасування драконівських урядових розпоряджень 1863 і 1876 рр. щодо української мови. У газетах публікувалися довгі списки осіб, у тому числі робітників і селян, які вимагали свободи українському слову. Остаточно ж питання було розв'язане в результаті масових революційних дій трудящих страйків, демонстрацій, мітингів. 3 огляду на ці події з'явився царський маніфест 17 жовтня 1905 р. У ньому обіцялося запровадити політичні свободи, у тому числі свободу слова.

Невдовзі потому стала виходити періодична преса українською мовою 1906 р у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських газет і журналів Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна», проте проіснував недовго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду і відступу революції царизм, знову набираючи сили, під різними приводами закривав одне за одним україномовні періодичні видання.

Зазнавали переслідувань царських властей також засновані в період революції 1905-1907 рр. українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації — «просвіти». Ними керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі «просвіт» брали навидатніші діячи української культури, літератури, мистецтва, науки у Києві — Борис Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка), Микола Лисенко, У Чернігові — Михайло Коцюбинський, у Полтаві — Панас Руденко (Панас Мирний), у Катеринославі — Дмитро Яворницький, в Одесі — Михайло Комаров, у Миколаєві — Микола Аркас та ін. «Просвіти» влаштовували бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), вистави та концерти самодіяльних акторів.

Власті всіляко перешкоджали діяльності «просвіт» Вони побоювалися проголошуваних ними ідей, що могли похитнути устої імперії «Просвіти» проголосили, а деякі з них навіть записали у своїх статутах розвивати національну самосвідомість народних мас Водночас «просвіти» не обмежувалися вузько-національними питаннями, вони встановлювали ділові зв'язки з культурними діячами інших народів Російської імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії. Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях 1903 р. у Полтаві з нагоди відкриття пам'ятника класику української літератури Івану Котляревському. Відбулося справжнє свято єднання українців, яких розмежував російсько-австрійський кордон.