Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Українські політичні партії та громадські організації

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворювані парти так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог. Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (сина відомого історика- «старогромадівця») та Михайла Русова — разом з представниками таких же громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації.

Свої визвольні й перебудовні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети «Селянин» і журналу «Гасло».

У рупівській агітації охоронці царського режиму вбачали чи не головну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині і Харківщині. Тоді цей рух охопив 337 сіл з населенням понад 150 тис чоловік. Селяни відмовлялися працювати на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не допускали нікого, хто приходив найматися до поміщицьких маєтків.

Один з лідерів рупівців харківський юрист Микола Міхновський у програмній праці партії «Самостійна Україна» висунув гасло «Україна для українців». Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол Міхновського підтримала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала відверто шовіністичну Народну українську партію (НУП) 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском і Олександром Скоропис-Иолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українсько Соціал-демократичною Спілкою (скорочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Георгієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничної партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Украінсьу радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархи, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП)

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) її провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літератури XX ст. ), журналіст Симон Петлюра і вчений — соціолог Микола Порш.

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала Земельне питання вона пропонувала розв'язати демократичним шляхом постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії» (скорочено — «Бунд «, що у перекладі з європейської означає — «союз») Спілківська газета «Правда» друкувалася у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки «Спілки» користувалися серед робітників — залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — «Правду» передавала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вийшов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Провідники ТУП Михайло Грушевський, Серпй Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Державних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду — 1906-1907 рр. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу — «Українська думська громада» На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в «Українській думській громаді «національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малописьменними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. 3 думської трибуни стали виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скликання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про «українське питання» заговорили й депутати від робітництва України. А коли 1914 р. царський уряд заборонив повсюдно святкувати 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, це викликало одностайний протест більшості депутатів Державної думи від крайніх лівих до крайніх правих. Зокрема, багатий землевласник граф Капніст — потомок славнозвісної шляхетської династії українських патріотів, публічно заявив, що заборона Шевченківського ювілею є образою для всієї України.