Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Історична наука

Поширення історичних знань про минуле України було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідомості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого минулого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів Знайомство з історичним минулим показувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпалися козацьких літописів XVII—XVIII ст. — Самовидця, Величка, Грабянки, «Історії Русів Рукописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 рр. У ній широко використано відомості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і виразніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Маркевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого громадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання рукописних пам'яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за освітою і фахом, професором Московського університету. У 1846-1848 рр. він очолював часопис «Чтения в императорском Обществе историй и древностей российских при Московском университете». На його сторінках завдяки Осипу Бодянському уперше побачили світ такі пам'ятки української історіографії, як «Літопис Самовидця», літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико-публіцистичний памфлет «Історія русів», що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лвобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в історичну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості Публікації Бодянського, потрапляючи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Бодянського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок «Про Московську державу в XVI ст. « англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах революційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження антикріпосницької та національно-визвольної суспільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ладу його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р в Одесі, ставилося передусім політичне завдання обгрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові. Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого царськими владами довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., — «край істинно російський». Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін. , засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотомних збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивного процесу.