Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Розвиток народного господарства

У 60—80-х рр. XIX ст. в Україні під владою і Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів. На великих капіталістичних підприємствах — заводах і фабриках — для підвищення продуктивної праці застосовувалися досягнення науки і техніки Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у115 разів і становив 1900 р. 691,5 млн пудів (майже 70% усього видобутку Російської імперії), залізної руди відповідно — в 158 разів і 210 млн пудів (більше половини загально-імперського видобутку) Наприкінці 90-х рр Україна давала понад половину загально-імперської виплавки чавуну (92 млн пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів англійських — завод Джона Юза з робітничим селещем Юзівка (тепер Донецьк), бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер — Дніпродзержинськ), французьких—Гданцівський біля Кривого Рогу Російські капіталісти стали власниками заводів Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

Капіталістам — іноземцям на початок XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Водночас такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. І на початку XX ст. тут уже не залишилось жодного металургійного заводу, який би виробляв менш як 1 млн пудів чавуну на рік А продукція лише п'яти найбільших заводів — гігантів. Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько -Юр'ївського) становила понад 45%.

Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, що давали на-гора не менше 10 млн пудів кам'яного вугілля щорічно.

Переважно капіталістам — іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. (близько 70 % загально-імперського виробництва сільськогосподарських знарядь — плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо). Серед них заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе — у Харкові, Фільворта і Дедіни — у Києві, Гена — в Одесі, Ельворті — в Єлисаветграді, Грієвса — у Бердянську та ін.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис. ). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів з 1,6 млн до 23 млн пудів (84% виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об'єдналися в цукровий синдикат — перше у Російській імперії капіталістичне монопольне об'єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванням перебувало понад 90% усіх цукрових заводів України.

Наприкінці XIX ст. тут виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної коли в Україні становила 8417 км. Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, у цій справі керувався як економічно-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загально-імперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими у світі залізничними магістралями. Всі головні залізниці спрямовувалися до великих промислових і культурних центрів Росії та Прибалтики.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 15 % українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власній території. До речі, і гужові грунтові дороги тут на той час набули слави найгірших у Європі.

Перевезення вантажів водними артеріями було розвинуте слабше. Частка пароплавів серед суден річкового флоту становила не більше однієї шостої. Майже всі несамохідні судна були дерев'яними, а пристані не мали причалів, вантажно-розвантажувального обладнання. Не краще становище було і з морськими портами. Відомий український антропогеограф С. Рудницький наводив такий разючий приклад «На початку XX ст. відносини на Чорному морі були такі цікаві, що, приміром, перевезення добра від однієї чорноморської пристані до другої коштувало майже стільки, скільки перевезення з такої пристані до Англії».

З кінця XIX ст. почали проявлятися породжені індустріалізацією суспільства екологічні проблеми Природний баланс нерідко порушувався і хижацьким методами освоєння транспортних шляхів традиційних — водних і нових — залізничних. Без гострої потреби винищувалися великі масиви лісів і рік, залізничні коли прокладалися через найродючіші у світі українські чорноземи, а загати і греблі у деяких місцях перетворювали плавні, багаті різнорідною живністю луки на смердючі болота.

Тим часом зросла роль України в експорті сільськогосподарської продукції за кордон її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. На Україні збирали 43% свіжого врожаю ячменю, 20% — пшениці, 10% — кукурудзи.

Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України в складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими під назвами пруського й американського. Пруський передбачав повільне пристосування поміщицьких господарств до праці вільнонайманих робітників зі збереженням їхньої напівкріпосницької залежності. Селяни ж, щоб поліпшити своє життя, прагнули повністю позбутися кріпосницьких пут і запровадити фермерські господарства, на основі яких розвивалося сільське господарство у Північній Америці. Отже, в Україні перебудовані на капіталістичний лад поміщицькі латифундії (найбільше їх було на Правобережжі) і новостворені селянські фермерські господарства (переважно на Півдні) здебільшого й виробляли ту сільськогосподарську продукцію, яка вивозилася за кордон.

Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, цукрозаводчики-мільйонери Бродські, Терещенки, Харитоненки, Ярошинський, Бобринський розширили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпінговими (нижчими, ніж витрати виробництва) цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку. Збільшив уряд і казенні замовлення підприємствам, насамперед металургійним, в існуванні яких був заінтересований. Навіть було створено урядовий комітет замовлень. Однак економічне становище Російської імперії в цілому, й України зокрема, не могло істотно поліпшитися Техніко — економічна відсталість найважливіших галузей промисловості стояла на заваді підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на зовнішньому ринку. Злиденне й голодне село, обтяжене напівкріпосницькими пережитками, не могло стати надійною основою для створення стабільного внутрішнього ринку.

Переважна більшість українських селян потерпала від не статків. За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був сплачувати значні податки на користь держави, а поміщикам — викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний наділ Малоземелля змушувало більшість селян постійно арендувати у поміщиків землю за виробітки, найматися до заможних односельців або поміщицьких економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток — 507.

Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до двох мільонів сільськогосподарських робітників Типовою картиною пореформеного життя тут були юрби заробітчан на дорогах.