IX. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XX СТ.)

9.32. Український національний рух в 1907-1914 pp. у Наддніпрянській Україні

1. Особливості українського руху & 1907-1914 pp.

2. Товариства "Просвіта".

3. Кооперативний рух.

4. Українські політичні партії в 1907-1914 pp.

5. Діяльність ТУП.

6. Шевченковські роковини.

Після урядових репресій здавалось, що український рух припинив існування. Тільки невелика частка національно свідомої інтелігенції його підтримувала. Але Б умовах Російської імперії, де будь-яка опозиційність ставила партію або рух поза законом, сила руху залежала не від його чисельності, а від потенційних можливостей підняти на боротьбу значну частку населення в умовах лібералізації або падіння царського режиму. Приклад революції 1905-1907 pp. доводив, що мобілізаційна можливість українського руху є високою: за короткий проміжок часу він зумів розгорнути масову культурно-просвітню і політичну діяльність. А участь в українському русі значної частини українського селянства доводила, що останнє досить легко сприймає національні гасла. Слабкість українського руху полягала не у відсутності масової підтримки, а в не виробленості прийнятної для всіх прошарків суспільства програми, яка б поєднала національні і соціальні вимоги.

У період 1907-1914 pp. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були "Просвіти", що виникли в роки революції: київська, катеринославська, одеська, кам'янецька, чернігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані. Найбільш впливовою серед "Просвіт" була київська, в якій зосередилися провідні діячі українського руху. "Просвіти" в Наддніпрянській Україні, на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдину організаційну структуру. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селах. Незважаючи на свою суто культурницьку роботу(читання лекцій, організація вечорів, свят на українську тематику, відзначання ювілеїв діячів української культури, поширення українських книжок, заснування бібліотек тощо), зазнавали переслідувань з боку властей. їх робота неодноразово переривалася обшуками, перереєстраціями. До статутів товариств вносились всілякі обмеження і заборони. Найбільшим ударом для "Просвіт" став указ Столипіна 1910 р. "Про закриття деяких інородницьких товариств...".

В результаті урядових переслідувань на 1914 р. продовжувала свою роботу лише катеринославська "Просвіта".

Великою заслугою діяльності "Просвіт" у період реакції було те, що вони не дали згаснути українському національному життю. їх культурницька діяльність в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Переслідування українського руху дало ще один, несподіваний для царської адміністрації наслідок: він перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

У роки реакції ініціатором, натхненником і організатором кооперативних товариств стає земська сільська інтелігенція. Одним з найвидатніших діячів цього руху був літератор, вчений, діяч ТУП В.М. Доманицький. Людина різнобічних інтересів, надзвичайно талановита і, незважаючи на смертельну хворобу, колосальної енергії, він зажив великої популярності серед української громадськості. Після його смерті у серпні 1910 р. місцева влада заборонила ховати його в Києві, боячись маніфестацій.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кількість кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилась з 572 до 2476, а в 1914 р. нараховувалося вже .3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. її зусиллями він набував усе виразнішого національного забарвлення. На кооперативному з'їзді в Києві (1908 p.), наприклад, уже пролунала вимога селян-депутатів видавати кооперативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 19,13 р. українські кооператори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Поразка революції призвела майже до повного розгрому українських партій. Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП мала близько 3 тис. членів, то вже через декілька місяців її чисельність зменшилась у десятки разів. У 1908-1909 pp. єдиною ознакою існування партії була легальна газета „Слово", яка виходила в Києві за редакцією В.Садовського, С.Петлюри, М.Порша та Я.Міхури, які також утворювали Центральний комітет партії.

Починаючи з 1908 р. провідники партії, що не були заарештовані або зуміли емігрувати, здійснюють спроби відновити діяльність УСДРП.

Після низки невдач більшість провідників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції. До них приєднуються і деякі лідери Спілки, зокрема М.Меленевський та Скоропис-Йолтуховський. Нарада у Львові 1911 р. засвідчила таку радикальну зміну у поглядах провідників української соціал-демократії. Проте вирізнялося декілька позицій: В. Липинський відстоював позицію, що українці в національно-визвольній боротьбі повинні спиратися на власні сили; В. Степанківський, В.Кушнір — відстоювали позицію, що у боротьбі треба спиратися на Австро-Угорщину; середню позицію займав А.Жук; а Л.Юркевич був взагалі за боротьбу.

Зрештою, ці зміни призвели до утворення двох самостійницьких організацій: Українського Інформаційного Комітету, ініціатором створення якого був А.Жук, і Молодоукраїнської партії за ініціативою В. Степанківського, В.Дорошенка. Проте остання так і не почала роботу.

Український Інформаційний Комітет протягом 1912-1914 pp. розгорнув доволі активну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи. Найбільш активно діяв Комітет в Англії, Франції, Австро-Угорщині та інших державах.

Тим часом як провідники колишньої УСДРП, що були в еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діячі партії, що продовжували діяльність в Російській імперії, створили дві літературні групи в Москві й Києві та організували видання суспільно-політичних журналів „Украинская жизнь"(Москва) і "Дзвін"(Київ).

"Украинская Жизнь" (почав виходити в 1912 р.) був єдиним журналом, хоча і російськомовним, що висвітлював становище українства в російській імперії, висловлював його прагнення і потреби. Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Офіційно він вважався органом УСДРП. Редагував його С.В.Петлюра. На основі матеріалу, зібраного редакцією, П. Стеблицький і О.Лотоцький у 1914 р. підготували книгу "Українське питання", де було викладено і сестиматизовано всі аспекти вимог українства.

У той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції, УДРП була змушена повністю припинити свою роботу. Така доля УДРП була спричинена тим, що вона орієнтувалася майже виключно на легальні методи роботи, а в умовах післяреволюційних переслідувань, відсутності думської фракції вона просто не могла діяти.

Розуміючи неможливість партійної діяльності, члени Ради УДРП Б.Грінченко, С.Єфремов, Є.Чикаленко та ін. вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню загальну безпартійну організацію. На з'їзді УДРП у 1908 р. ідея була підтримана, і за пропозицією О.Лотоцького нова організація отримала назву „Товариство українських поступовців" (ТУП). Нова організація виступила за федеративний переустрій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

Свої домагання тупівці намагалися реалізувати досить важким і тривалим шляхом переговорів з російськими лібералами: партіями та організаціями (кадетами, земствами, фракціями трудовиків у Думі тощо), які мали б донести до урядових кіл українські вимоги і хоча б трохи зменшити урядові репресії проти українства.

У 1911-1913 pp. ТУП використовував різноманітні загальноросійські з'їзди земств, учителів з питань народної освіти, виховання для проведення через них резолюцій про запровадження в школах навчання українською мовою.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена "українська платформа", тобто вимоги організації: запровадження загальної освіти українською мовою; викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах; запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях на Україні; скасування заборони, на привезення із-за кордону літератури, виданої українською мовою тощо.

Для пропаганди "української платформи" ТУП уклало угоду з кадетами, що мали її відстоювати в Думі, популяризували її через журнал "Украинская Жизнь".

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування, український рух ширився, шукав нові ідейні основи. Свідченням його могутності став Шевченківський ювілей 1914 р.

Ювілей 1914 р. великого українця, символа українського руху, став останнім напередодні вирішальних подій в українській історії.

Царський уряд, усвідомлюючи, що Шевченківський ювілей стане могутньою маніфестацією українства, заборонив будь-яке публічне вшанування його пам'яті.

До урядових заборон додався голос і чорносотенної преси, газети "Новое время", "Киевлянин" та ін.

За цих умов українська демократична громадськість, очолювана ТУПом, щоб уникнути можливих провокацій, вирішила демонстративно відмовитись від проведення в Україні, особливо в Києві, ювілейних, Шевченківських урочистостей і закликала студентів не брати участь у стихійних вуличних демонстраціях, а оголосити одноденний страйк.

Демонстративно відмовившись від святкування, ТУП вирішило надати урядовій забороні всеросійського і міжнародного розголосу. З цією метою до Думи було внесено запит саме в день роковин Шевченка, 26 лютого. Проти урядових заборон виступили фракції трудовиків, кадетів, октябристів, соціал-демократів.

Запит і обговорення запиту не лише викрили ганебну національну політику царизму, а й сприяли пропаганді ідей українського руху.

Незважаючи на заборони і заклики ТУПівців, 25-26 лютого в Києві відбулися вуличні демонстрації робітників і студентів.

Схожі виступи відбулися у Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях, Москві, Петербурзі, Тифлісі.

Таким чином, Шевченковські свята 1914 р. стали подіями, які сприяли зростанню української самосвідомості і подальшому розвитку українського руху. До нього залучились ті, що раніше були до нього байдужі.

Незважаючи на жорстокі переслідування з боку царизму, доноси і нападки чорносотенців, український національний рух у передвоєнні роки продовжував розвиватися й поглиблюватися, захоплюючи широкі маси української громадськості.

Ключові дати

1908 р. - створення ТУП

1910 p. — указ Столипіна "Про закриття деяких інородницьких товариств...".