Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

IX. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XX СТ.)

9.31. Національна політика самодержавства в Україні (1907-1914 pp.). Справа Бейліса

1. Реакція.

2. Російський націоналістичний рух. Чорносотенні організації.

3. Українське питання в III і IV Державних Думах

4. Боротьба за впровадження земств на Правобережжі. Створення Холмської губернії.

5. Антисемітський рух. Справа Бейліса.

Після поразки російської революції 1905-1907 pp. настав період реакції. Цей період жорстокого придушення передового, демократичного, нещадних репресій проти учасників визвольних рухів — національних, соціальних, політичних, культурно-освітніх — увійшов в історію під назвою столипінщини, столипінської реакції (від прізвища тодішнього глави царського уряду).

Період реакції позначений і новим посиленням національного гніту в Україні. Категорично було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. Не дозволялося навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні окремих незрозумілих учням слів. Цензура заборонила вживати у будь-яких публікаціях слова "Україна", "український народ". А царські власті заборонили збирання коштів серед населення України для спорудження пам'ятника Т.Шевченкові на його могилі у Каневі. Одна за одною були закриті "Просвіти".

Втілювана в життя царським урядом політика русифікації оформлялася законами 111 Державної Думи, яка розпочала свою діяльність 1 листопада 1907 р. Новий виборчий закон забезпечив кількісне переважання в Думі депутатів-поміщиків, яких нараховувалося 202. 64 із них були з українських губерній. Натомість депутатів-селян з України було лише 20. Народ справедливо назвав 111 Державну Думу "панською". Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала до великодержавних шовіністів. А чимало з них були членами "Союзу руського народу", "Союзу Михаїла Архангела" та інших чорносотенних організацій.

1908 р. великодержавна російська шовіністична депутатська більшість провалила запропонований кількома десятками депутатів з України законопроект про впровадження української мови у навчальний процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію депутата Думи, авторитетного професора історії Київського університету Івана Лучицького вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся "Клуб націоналістів" — самодіяльна організація, що виникла у Києві в 1908 р. її відділи при підтримці царських властей згодом повідкривались у десятках міст і містечок України. "Гасіть пожежу, доки не пізно!" — волали діячі "Клубу", залякуючи учасників українського національного руху, яких вони називали не інакше як "мазепинцями", що їм, мовляв, місце у тюрмі. У публічних лекціях і доповідях, друкованих популярних брошурах, збірниках "праць" діячі "Клубу" намагалися переконати українців, що вони лише "гілка" єдиної російської народності, яка довічно повинна гуртуватися на основі однієї віри і навколо царя. Отже, на світ Божий витягувалася давня занепала, скомпрометована і розкритикована "теорія самодержавства, православ'я і народності", яку її прихильники у XX ст. відверто спрощували до гасла "Росія для росіян".

1910 р. царський уряд розіслав усім губернаторам розпорядження, яким заборонялося по всій Російській імперії створення будь-яких товариств з "інородців". До останніх були зараховані й українці. Більше того, глава уряду Столипін наступного, 1911 p., інструктуючи своїх підлеглих, вважав за потрібне звернути окрему увагу на український національний рух, бо в його основі, мовляв, лежить ідея "відродження старої України на автономних, національних територіальних основах".

Антиукраїнські репресивні дії не припинилися і після вбивства Столипіна у вересні 1911 р. у Києві.

Після зміни виборчого закону (3 червня 1907 р.) депутатський склад Державної Думи докорінно змінився: більшість депутатів були великими землевласниками і переконаними російськими шовіністами. Така картина спостерігалась і серед депутатів від українських губерній (у III Думі - 95, IV -96). Крайньо шовіністичними поглядами вирізнялися граф О.Бобринський, В.Шульгін, В. Милорадович, В.Волконський. Але заходами О.Лотоцького та В. Піснячевського в Думі був створений невеликий гурток симпатиків України, який складався головним чином зі священиків — колишніх їхніх товаришів по духовній семінарії й академії. Однак в Думі всі вони сиділи дуже тихо і, коли заходила мова про Україну, її потреби, то здебільш відмовчувалися. Єдиним активним депутатом в III Думі від України був кадет І. Лучицький, в минулому близький до Старої Київської Громади, а потім до ЗУБО. Проте, за спогадами сучасників, з ним було важко домовитись про якусь українську акцію в Думі.

Таке становище зумовило те, що серед питань, які для українства мали суттєве значення, в III Думі було піднято лише про українську школу, про допущення української мови до місцевого судочинства, про введення земств на Правобережжі і про створення Холмської губернії.

Вперше за всю історію Державної Думи українське питання було винесене на її розгляд 29 березня 1908 р. Це був законопроект 36 депутатів про введення української мови у початкових школах.

За результатами обговорення законопроекту було передано до комісії з питань народної освіти, де і був похований в бюрократичній волокіті.

Остання крапка в питанні введення української мови в початковій школі була поставлена в жовтні 1910 p., коли після довгих обговорень у результаті голосування українська мова в школі була знову заборонена.

Друге питання, яке привернуло увагу думців до української справи, був законопроект про запровадження рідної мови в місцевих судах, що обговорювався в грудні 1909 р. Депутати А.Булат (голова фракції трудовиків, литовець) та І.Лучицький (професор Київського університету) підняли питання про допуск української мови в судочинство. Проти цього категорично заперечували ультраправі депутати, особливо Бобринський, Шульгін та ін. За результатами голосування українській мові було перекрито доступ і в суди.

Слід зазначити, що за весь період діяльності III Думи на її розгляд ніразу не виносилися факти урядового і поліцейського свавілля щодо українського руху. Так у результаті поступового скасування закону про товариства і союзи почалося масове закриття українських товариств, стали реальністю факти адміністративного переслідування, обшуків за збереження легальних українських видань, навіть траплялися випадки побиття учнів у школах за користування українським перекладом Євангелія.

Таким чином Державна Дума в національному питанні повністю орієнтувалася на урядовий курс.

Дещо інакшими були справи в IV Думі (1912-1917 pp.). Хоча депутатський склад Думи був подібним, українські питання стояли більш вагоміше. Під час передвиборчої компанії до IV Думи українські діячі ліберального спрямування, що були об'єднані в Товариство українських поступовців (ТУП), уклали угоду з кадетами, що останні будуть захищати українські права в Думі.

За два роки роботи Думи до початку першої світової війни українське питання в ній поставало два рази. Так, у червні 1913 р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в Україні українських громадських установ. Саме під час обговорення цього питання українська справа в Думі дістала надзвичайно широкого висвітлення. З українського питання висловились всі політичні сили, представлені в Думі. На захист українців виступили кадети (П.Мілюков), трудовики (В.Дзюбинський), соціал-демократи (Г.Петровський). Виступ опозиції на захист українства викликав шалену лють депутатів правої більшості Думи, які відстоювали урядову політику щодо України.

Вдруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо шевченківських урочистостей. 26 лютого 1914 р. у день 100-го ювілею Шевченка фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом соціал-демократів внесли запит, в якому звинувачували міністра внутрішніх справ у тому, що, заборонивши вшанування пам'яті Шевченка, він перевищив надані йому владні повноваження. Як і попереднє, обговорення української справи набуло широкого громадського розголосу.

У 1911 р. в Державній Думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних губерніях (Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській). Незважаючи на те що питання стало приводом для чергового протистояння між головою уряду П.Столипіним, Думою та Державною радою, його обговорення не могло не поставити на порядок денний питання національної політики Російської імперії. Тривале невпровадження земств у цих губерніях пояснювалося боязню царського уряду, що поляки, які становили більшість землевласників у цьому регіоні, отримають легальний шанс до творення осередків національного життя.

П. Столипін, вважаючи, що земства відіграють важливу роль у житті країни, запропонував впровадити їх у вказаних губерніях, але, зробити всестановими тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків українськими і білоруськими селянами.

Проте противники цього законопроекту були стурбовані тим, що за зразком західних земст будуть реформовані й інші, а це може підірвати самодержавну владу царя. Дума і уряд опинились перед ділемою: або демократизація земств, або національні поступки полякам. Столипін наполіг на першому. Проте йому це дорого коштувало: він остаточно зіпсував відносини з думськими депутатами, Державною радою і царем.

Для українського населення Правобережжя запровадження земств стало важливою школою для отримання досвіду демократії. Проте реалізувати його не вдалось, бо вже через три роки розпочалась перша світова війна.

Ще одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділення Холмщини і Підляшшя зі складу Царства Польського і утворення Холмської губернії. Вперше це питання постало під час роботи II Думи. Його ініціаторами були російські націоналісти. Звичайно, їх турбували не національні інтереси українського народу. Приводом до розробки законопроекту стала боротьба за "звільнення православного населення від польського наступу". Проте законопроект не набрав потрібної кількості голосів. На жаль, українські депутати виступили проти цього законопроекту: солідарність з польськими соціалістами взяла гору.

Наступна III Дума, де праві партії мали повну більшість, схвалили цей проект. Поляки намагались перешкодити прийняттю цього законопроекту, називаючи його "четвертим поділом Польщі". Остаточне голосування відбулось 9 травня 1912 p., і рішення про створення Холмської губернії було схвалено. Як і перший раз, українські депутати знову голосували проти.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд намагається поширити на Україну антисемітські настрої. У роки революції були поширеними єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організаціями і покривалися поліцією.

Навесні 1911 р. у печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція швидко виявила вбивць, проте члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, ніби це зробили євреї для одержання крові в ритуальних цілях (приготування маци). За підозрою в скоєнні злочину був заарештований М.Бейліс (батько п'яти дітей). Судовим процесом над ним самодержавство намагалось спровокувати єврейські погроми. "Справа Бейліса" тягнулась майже два роки і завершилась великим судовим процесом у Києві. На захист М.Бейліса виступила демократична громадськість України і Росії. Гнівні статті протесту проти провокацій царизму висловили М.Грушевський, А. Шептицький, С.Єфремов, В.Короленко. Присяжні виправдали М.Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.

Ключові дати

1910 р. — заборона створення та діяльності будь-яких товариств, організацій "інородців" 1911-1913 pp. - справа Бейліса