Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

IX. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XX СТ.)

9.26. Економічний розвиток України на початку XX ст.

1. Доля промисловості українських земель у загальноросійській промисловості.

2. Монополізація промисловості.

3. Промислова спеціалізація окремих районів України.

4. Імперська політика щодо українських земель.

Рубіж XIX і XX ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість — над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900—1903 pp. пережила економічну кризу, 1904—1908 pp. були роками депресії, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тенденцій, водночас у силу ряду обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько-Юр’івський) виробляли близько 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих підприємствах (понад 500 чоловік) в Україні працювало понад 44% усіх робітників, у той час як у США - лише 33%.

Концентрація промислового виробництва підготувала грунт для процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш "концентрованих" галузях — металургійний, кам'яновугільний, залізорудний та ін. На початку сторіччя виростають синдикати "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений у 1904 р. синдикат "Продуголь", до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля у Донецькому басейні. Однак буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Наприклад, у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. Могутній синдикат "Продуголь" фактично цілком контролювався французькими інвеститорами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже вітчизняний виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидкі, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку ключових галузей промисловості. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з ключових промислових районів Російської імперії. Саме тут у 1913 р. вироблялось 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості.

Ключові дати

1900—1903 pp. — економічна криза 1901-1904 pp. - поява перших монополій