Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

IX. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XX СТ.)

9.14. Становлення української нації

1. Що таке нація?

2. Чинники, що гальмували процес становлення української нації.

3. Особливості формування української нації.

Нація — це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація - це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.

Геніальними виразниками самосвідомості українського народу на різних етапах його історичного розвитку були Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Грушевський та інші.

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення.

Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською імперіями. її статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст в Україні. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, дана обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.

Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських — польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального і правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це великою мірою спричинило еміграцію українців-селян за межі України.

Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею користуватися на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Видатну роль українська інтелігенція відіграла в утвердженні національної самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну пам'ять, етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм намагався замінити принизливим терміном "Малоросія".

Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2. З них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття вбачало в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак — прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.

Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні показники по західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво. За даними всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5 були місцевими уродженцями, більше половини з них визнавали своєю рідною мовою українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис. осіб, які говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді таких капіталістичних підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху доводилось долати багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського населення було неписьменним; українство перебувало під гнітом економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.

Для подолання всіх перепон на шляху творення нації потрібно було просвітити народ, підняти його на боротьбу за національне визволення.