Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

І. НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. ПОЧАТКИ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.4. Скіфи і сармати

1. Походження скіфів.

2. Держава скіфів.

3. Культура скіфів.

4 Проникнення сарматів у Північне Причорномор'я.

5. Життя та побут сарматів.

Територія України в нову історичну добу — добу залізного віку — була заселена різними за походженням і мовою племенами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена — пращури слов'ян, іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи.

З VII ст. до III ст. до н. є. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор'я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив грецький історик Геродот. У V ст. до н. є. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром; скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор'я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з яких очолював головний цар, а два інших — молодші царі (ймовірно, сини головного).

Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V—III ст. до н. є. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в IV ст. до н. є. Воно пов'язане з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після празки від македонського царя Філіпа II (батька Олександра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н. є. Проте на межі IV— III ст. до н. є. Скіфія занепадає. Наприкінці III ст. до н. є. Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н. є. — III ст. н. є.) із столицею у Неаполі-Скіфському в Криму, іншу — в нижній течії Дніпра.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира, для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території — Геррах (Придніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), — скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та ін. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у скіфів.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя - коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

Занепад, а згодом — розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—І ст. до н. є. значну частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. У мистецтві домінував так званий тваринний стиль.

Широко відомі пам'ятники скіфської доби — кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

Протягом наступних 600 років (III ст. до н. є. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких, як язиги, роксолани, алани та ін. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спосіб життя.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич. Основу війська сарматів складали важкоозброєні вершники — катафактарії.

З переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, а також з Придунайськими Римськими провінціями. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте родоплемінний лад сарматів тримався досить стійко.

Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами (народами Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів, їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Від середини III ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи здійснювали спустошуючі напади на міста Північного Причорномор'я.

Ключові дати

VI—III ст. до н. є. - панування скіфів у Північному Причорномор'ї

III ст. до н. є - III ст. н. е. - панування сарматів у Північному Причорномор'ї