Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

XIV. УКРАЇНА В 40-80-Х РОКАХ

14.10. Дисидентський рух у 50-60-ті роки в Україні

1. Передумови зародження дисидентського руху в Україні.

2. "Шестидесятники".

3. Посилення переслідувань опозиції.

4. Робітничі виступи.

5. Історичне значення українського дисидентства.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявляли себе протягом усієї історії СРСР як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Тоталітарна природа радянського режиму сама по собі є причиною опору, тому породжує необхідність захисту прав людини. Правозахисний рух і став однією з форм (течій) дисидентства. Передумови для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М.Хрущовим та XX з'їздом КПРС. На XX з'їзді партії (лютий 1956р.) Перший секретар ЦК КПРС М. С Хрущов виступив із доповіддю "Про культ особи та його наслідки". Почалася "хрущовська відлига" — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 50-х — на початку 60-х років. Шестидесятники — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні

були:

— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена у 1968 р. на чолі з юристом Левком Лук'яненком. Завдання — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала

близько 30 членів.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес ("справа юристів") над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу, інших членів спілки на різні строки ув'язнення (від 10 до 15 років). Згодом смертну кару Л. Лук'яненку замінили 15 роками ув'язнення.

"Справа юристів" засвідчила новий етап руху опору в Україні: його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстановки політичний опір владі набуває конкретних організаційних форм. "Справа юристів" розповсюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в 1967 р. вийшла в світ брошура "Українські юристи під судом", яка була справжньою сенсацією для світової громадськості;

— Об'єднана партія визволення України;

— Український національний фронт. Видавав журнал "Воля й Батьківщина";

— Український Національний Комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилюються. У серпні — вересні 1965 р. заарештовані літературний критик Іван Світличний, художник Панас Заливаха, публіцист та історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський та ін. (всього близько 20 чол.). Ще раніше Петра Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове "лікування" у психіатричну лікарню.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії існуючому ладові виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти побиття свого товариша, молодого будівельника, яке призвело до його смерті.

Виступи робітників були некоординованими. Подібний випадок мав місце майже в той самий час у м. Прилуки Чернігівської області. Тут робітники міста взяли участь у страйковому виступі у зв'язку з вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана місцева і обласна влада намагалася заспокоїти розгніваних людей; фактично всі вимоги, які вони висували, були задоволені.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махлювання керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк у зв'язку з підвищенням цін на продукти харчування. Того року й з того самого приводу відбулися робітничі заворушення в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції.

Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, дальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, підтримувалась віра в можливість опору репресивній державі.

Національно-демократичний рух 60-х років заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, в якому зрештою виділились три основні напрями:

а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;

б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;

в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання.