Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

XII. УКРАЇНА В УМОВАХ РАДЯНСЬКОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ (20-30-ТІ РОКИ).

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

12.4. Хід і наслідки українізації в 20-ті роки

1. Причини запровадження політики українізації.

2. Масштаби українізації.

3. Наслідки.

Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували ключовим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський і М. Скрипник. З самого початку проти українізації виступив партійний і державний апарат. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років в органах радянської влади в Україні працювали в основному російські або російськомовні чиновники. Більшість з них не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, уступкою "петлюрівщині", і всіляко саботували її здійснення. З великими труднощами в другій половині 20-х років вдалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно здійснювалась українізація партійного апарату. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років обслуговувалася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювали переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилася. Українізація почала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її ініціатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії — перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найважливіших засобів досягнення цього завдання і допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного і партійного керівництва.

З початку 30-х pp. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Ключові дати

1923 р. — запровадження в СРСР політики коренізації згідно рішення XII з'їзду ВКП(б)