XI. УКРАЇНА В РОКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

11.2. Лідери Української Центральної Ради (М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов)

1. Біографічні відомості.

2. Роль в національно-визвольному русі.

3. Діяльність в роки української революції і після неї.

В українській історії XX ст. знайдеться небагато діячів, які б змогли зрівнятися з Михайлом Сергійовичем Грушевський (1866—1934). Видатний діяч національно-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності. Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).

Наукова і політична діяльність висунула М.С.Грушевського в лідери українського національного відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М.Грушевський бере активну участь у діяльності Київської громади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А.Антонович, М.Драгоманов, М.Лисенко, М.Чубинський та ін.

З 1894 р. починається найплідніший час у творчості молодого вченого. М.Грушевський очолив кафедру історії України (офіційно — "всесвітньої історії"). Уже на першій вступній лекції виклав свою концепцію Русі-України: всі етапи цієї історії (Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — Гетьманщина — до новітнього часу) — є історія української держави та українського народу.

Знаходячись під впливом свого великого вчителя В.Антоновича, М.Грушевський все наукове життя залишався на народницьких позиціях, підкреслюючи, що народ "єсть єдиний герой історії".

Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Він обирається головою наукової секції (історико-філософської) Наукового товариства ім. Шевченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. Зустріч з І.Франком сприяла активним політичним крокам Грушевського. 1899 р. він став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У період першої російської революції Грушевський розробив власний конституційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М.Грушевського в провідники українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада. "Проект організації Центральної Ради був моїм ділом", - зазначав М.Грушевський.

Під проводом великого вченого і демократа Центральна Рада розпочала своїми чотирма Універсалами велику справу будівництва Української держави. Під керівництвом М.Грушевського Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М.Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи держави (золотий тризуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залишаючи "поміщикам" і "багачам" рівні права з усіма іншими верствами населення, Грушевский все ж віддає перевагу владі "всього трудящого народу". Запропонована ним модель майбутньої Української держави носить соціал-демократичний характер. Він підкреслював: "Щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові". Далі лідер Центральної Ради продовжує: "Справедливо було б, щоб фабрики і заводи, так само як і руди (шахти), ліси і води, всі багатства землі належали до самих трудящих..." М.Грушевський намагався вирішити споконвічний конфлікт між поміщиками та селянами на користь останніх: "Земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого (казни) і роздавати в користування людям трудящим, які будуть на тій землі працювати".

Абсолютно однозначно висловився М.Грушевський і щодо національного питання, принципово заперечуючи гасло "Україна для українців". З цього приводу від писав: "Переглядаючи прізвища українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і єврейських, що пристали до українців в різні часи", — тому і пропонує залучати до української справи всіх тих, "хто щиро йде з українським народом", а українці не відпихнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів".

Певний час М.Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не кінцева мета.

Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворення в Європейську федерацію. З початком наступу Червоної гвардії в Україні Грушевський остаточно відкинув ілюзії щодо Петроградського уряду та можливих угод з ним: "...війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над своєю ідеологією".

29 квітня 1918 р. Михайло Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Г ля гетьманського перевороту П.Скоропадського (29.04.1918 р.) він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-1922 pp. редагував орган українських есерів "Борітеся — поборете", часописи "Східна Європа" і "Наш стяг". Жив також у Женеві, Берліні, Парижі. У березні 1924 р. після довгих переговорів з радянським урядом повернувся в Україну. 1924 р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. — академіком Академії Наук СРСР.

Але вже на початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в причепності до діяльності антирадянського "Українського національного центру". Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.

25 листопада 1934 р. під час лікування є Кисловодську М.Грушевський помер при загадкових обставинах. На смерть відомого вченого відгукнулась газета "Правда", назвавши його "великим буржуазним істориком України". Академік В.Вернадський писав, що із життя пішов "найбільш видатний український історик".

У пам'яті народу М.С.Грушевський залишився не тільки як автор досліджень про Україну, як її кращий знавець, але і як один з головних творців и історії, засновник незалежності Української держави.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) народився в с. Григорівці Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сім'ї чабана. У 1900 p., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київського університету, де зв'язався з гуртками Революційної української партії* (РУП). У 1902 р. заарештований. Після виходу із Лук'янівської в'язниці позбавлений права навчатись в університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину. Там він вів пропаганду серед селян. Будучи призваним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в'язниці, але, звільнений за серпневою амністією 1904 p., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на 8 місяців потрапив до в'язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.

Головував на II з'їзді РУП — УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії". До 1914 р. жив у Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала світова війна. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та літературну роботу, брав участь у виданні легального журналу "Промінь". Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП "Робітничу газету". У кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 p.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конференції УСДРП (вересень 1919 р.) вийшов з партії і організував у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету "Нова доба". У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами.

Єфремов Сергій Олександрович (1876-1937) - народився в с Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії в багатодітній (мав три сестри та дев'ять братів) сім'ї священика. Навчався в Уманському духовному училищі, потім Київській духовній семінарії. У 1896 р. залишив семінарію і, здавши екстерном екзамени на атестат зрілості при 1-й Київській гімназії, вступив на юридичний факультет Київського університету. У 1897 р. вперше був заарештований. Після закінчення університету (1901 р.) відбув військову службу і зайнявся літературною, науковою та політичною діяльністю. Входив до Загальної безпартійної української організації Української демократичної партії (УДП), був одним із засновників Української радикальної партії (УРП) та Української демократично-радикальної партії (УДРП). Одночасно працював в Селянській спілці, редагував журнал "Нова громада", співробітничав у багатьох українських виданнях.

Після поразки першої російської революції — один із засновників ТУП, член його ради. У керівництві ТУП займав центристську позицію. Після Лютневої революції - голова президії Союзу автономістів-федералістів, голова тимчасової ради відновленої УДРП, очолював Головний комітет Української партії соціалістів-федералістів. У цей же час займався дослідженням архівів Київського Головного жандармського управління (ГЖУ) та охоронного відділення, заступник голови Української Центральної Ради, перший генеральний секретар у міжнаціональних справах.

У 1919 р. відійшов від активної політичної діяльності. Тоді ж був обраний академіком, а 1922 р. віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював історико-літературне товариство та ряд комісій в галузілі літературознавства. За радянської влади неодноразово (1919, 1921, 1922, 1929 pp.) заарештовувався. Засуджений за процесом Спілки Визволення України (СВУ) до смертної кари, яку було замінено на 10 років ув'язнення. Покарання відбував у Ярославлі та Володимирі.