Україна: між перемогами і поразками

ДРУГИЙ БАЗАР

Осінь 1941 року. Осінь, багата на гарні сонячні дні, що мистецькою рукою оздоблювали різними барвами різьблені верхи дерев. Осінь, що запалювала листя мальовничими тонами, немов сама природа віддзеркалювала те, що діялося в людському житті, - полум'я війни та бойових заграв.

Через українські землі прокотився вже смертоносний вал воєнного знищення, і тільки десь далеко на сході здригалась земля від вибухів. Вигорілі українські міста із сумом дивилися на природу, а споглядаючи на людей, немов просили Бога про помсту за знищену працю цілих поколінь.

Але, хоч фронт був уже далеко, війна в глибокому запіллі йшла далі. Кожного дня невидима рука пекельними петардами висаджувала в повітря різні громадські та культурні будови по містах. Її жертвою падали найцінніші пам'ятки української культури й свідки української слави та минулого.

У далекому запіллі, немов відгук тієї жорстокої боротьби на фронті, відбувався якийсь дивний змаг між двома воюючими імперіалізмами. Його жертвою падала Київська Печерська Лавра, летіли в повітря старовинні українські храми та від німецьких тиранів і большевицьких агентів гинули українські патріоти. Видно було, що московський большевизм, який, під тиском сили, залишив українські землі, докладає всіх зусиль, щоби знищити всі основи, на яких могло б відродитися українське національне життя, а рівночасно таку саму нищівну роботу веде новий «визволитель».

Була і третя - українська сила, що виростала стихійно, немов фенікс із згарищ та руїни. Відбувалася чергова українська містерія. Народ, що понад десять мільйонів людей утратив під ударами московського імперіалізму, що його сили висмоктували большевицькі тюрми, тундри та ліси Сибіру, що його землі стали суцільною великою могилою українських жертв для найстрашнішої в світі потвори — большевицъкого НКВД, який мільйони українського активного елемента змобілізував силою в Червону Армію; народ почав переживати весну свого відродження.

Українська сила формувалася із швидкістю та розмахом, притаманним прикметам української землі, її основою стала Організація Українських Націоналістів, що від 1938 року посилила свою роботу на осередніх та східних землях України у зв'язку з планами покійного полк. Євгена Коновальця - відродити революційний рух на корінних українських землях. Ідучи цією самою дорогою, ОУН 1941 року доповнила із Заходу послаблені підпільні кадри Наддніпрянщини. Завдяки політичним та революційним кваліфікаціям свого активу ОУН скоро стала в новій дійсності першорядним фактором у розгортанні нового національно-революційного процесу. У ній злилися залишки СВУ, СУМ та інші підсовєтські підпільні групи. Український націоналізм, із своїм духово-моральним добром та з ясною державницькою програмою, став формуючим фактором нових здвигів українських народних мас.

Наближалася двадцята річниця розстрілу під Базаром 359 Лицарів Другого Зимового походу, що був сміливок спробою підняти українські народні маси на повстання проти большевицького окупанта.

Центральне керівництво ОУН для Осередніх та Східних Земель, під проводом закатованого пізніше в німецькому концентраційному таборі О. Кацдиби-Ольжича, вирішило звеличити пам'ять Полеглих відповідним святом. Це свято мало виявити волю українського народу до самостійного життя та бути пробою революційної зрілости і готовости українського селянства, робітництва й інтелігенції до активної боротьби.

На початку листопада 1941 року Обласне Керівництво ОУН на Житомирщині дістало наказ улаштувати свято-маніфестацію на могилах Учасників Другого Зимового походу, що розстріляні були большевицькими наїзниками. Члени ОУН мали перебрати завдання ініціаторів та оборони зібраного народу своїми боєвими відділами перед можливим большевицьким чи німецьким нападом.

Вже за два дні перед маніфестацією з'їздилися селяни із Житомирщини, північної Київщини і навіть із-за Дніпра. Ковальський змальовує це так: «їхали возами, цілими валками, ішли одинцем та групами. Ішли чоловіки, що в якийсь спосіб уникнули німецької неволі, ішли жінки, ішли діти. Зокрема, багато було молоді, а серед не їй сивоусі діди, що брали активну участь у Визвольних Змаганнях 1917 — 21 років, — старі повстанці, загартовані у боях, тверді, як їхня доля. Ішли ті всі, яких двадцять років неволі не зігнули, не скривили їхньої душі. Ішли горді, з піднесеним чолом, рішені, в разі потреби, силою відстояти свою волю. І незважаючи на німецькі стежі, на загрози воєнного часу, прийшло кільканадцять тисяч людей».

21 листопада об 11-й годині почалося велике свято Базару. Очевидець говорить: «Друг Волинець промовою відкриває свято. Говорить з трибуни від імені безіменних борців, що двадцять років у тяжких умовах большевизму провадили боротьбу, говорить від імені тих, що за той час віддали своє життя в тюрмах, концтаборах та розстріляні були в льохах «чрезвичайки». Говорить про великі цілі, ясні завдання, про славу, честь, про свободу. Говорить про гідне життя у власній державі, говорить про все те, для чого жили та за що загинули 359. Говорить з трибуни, а довкруги - жовто-блакитні прапори й тисячі тисяч голів.

Після нього промовляли представники інших українських земель, представники організованого самостійницького руху. А потім - Панахида з промовою Панотця, який двадцять років вів підпільну національну та душпастирську роботу, який не випускав із рук прапора, боровся в лавах Української Армії, який продовжував іти шляхами, на яких упали його провідники, — сотники Опоха, Андрух та інші. Скінчивши промову, він передав чашу із святою землею з Могили 359 першому бігунові штафети, яка віднесла її в Київ для замурування у Св. Софії. Представники всіх українських земель одержали теж по грудці цієї землі. А наприкінці із тисячних грудей пролунав національний гімн...»

По двадцятьох роках лісами північної Волині пролунало могутнє «Ще не вмерла Україна», що новим гомоном, чародійною силою наповнило людей та українську природу. Те «Ще не вмерла» линуло пізніше з уст тих, що зброєю захищали свою землю перед обома імперіалізмами, з його словами на устах гинули тисячі революціонерів у тюрмах та концентраційних таборах німецьких варварів.

* * *

Заява вірности традиціям Героїв з-під Базару мала прийти дуже скоро. Німці, тільки заскочені розмахом маніфестації, зайняли вичікуючу позицію. А поки тяжко озброєними відділами обсадили обсерваційні пункти, що панували над околицею. Піднесені до найвищого ступеня національні настрої учасників свята та добре зорганізована оборона свята відділами ОУН диктували їм мовчанку.

Але вже того самого дня, по закінченні свята під Базаром, німецькі агенти почали виловлювати окремих людей, що брали в ньому участь. Команди особливих відділів СС та гестапо переводили на Житомирщині арешти серед свідомих активних українців. Допомагали в цьому їм большевицькі агенти, які підготовляли зірвання свята; а коли їм це не вдалося, почали спільно з німцями найбільш підступними та підлими засобами — німецькими руками - нищити українських націоналістів. Бо для большевиків та німців, незважаючи на війну між ними на фронті, українські націоналісти стали ворогом № 1.

Зокрема, масові арешти відбулися на Коростенщині та в самому Коростені. Арештованих здебільшого відпроваджували до тюрми в Радомишлі, а по короткому часі до Житомира, де на вулиці Пушкінській переводили з ними коротке слідство та відправляли до льоху колишньої тюрми НКВД на вул. Миколаївській. Там, у гарному будинку на околиці міста, був передсінок смерти. Там відбувалися найбільш жорстокі тортури.

До перших днів грудня арештовано понад двісті найсвідоміших українців. Хоч арештованих було багато, і серед них немало було втаємничених у працю ОУН, та не було жодного випадку зради.

По варварських знущаннях прийшов Другий Базар на Житомирщині. У передмісті Житомира, що його звуть Мальованкою, почалися вже з перших днів грудня розстріли українських революціонерів.

Вулицями Житомира кожного дня з великим поспіхом їхали авта, з яких лунало могутнє «Ще не вмерла». Авта приїздили на місце розстрілу... Ями вже були викопані фольксдойчерами. Немає точних даних, як відбувалися розстріли всіх груп, але про деяких, а саме тих, із яких пощастило комусь урятувати своє життя, такі дані маємо. А втекло ледве чотири особи. Двоє молодих, майже дітей, що втекли з тюрми в Житомирі, — це Іван Демкович, який загинув у Харкові, розстріляний німцями 1942 року, та волинець Петро Марчук, що згодом брав визначну участь у партизанській акції Української Повстанської Армії (УПА), вславившись у боях з німецькими та большевицькими частинами, і загинув від руки члена СБ Лебедя 1943 року.

Одну з груп розстрілювали 6-го грудня. Німці, привізши свої жертви на місце розстрілу над ями та обступивши їх, казали їм по одному підходити. Перша підійшла пані Орищенкова, попрощавшися з чоловіком. Якийсь п'яний есесівець вистрілив їй у груди, і вона поринула в яму. За нею розстріляли її чоловіка, який брав визначну участь в організації маніфестації під Базаром. Тоді над яму підійшов організаційний референт Обласної Екзекутиви ОУН на Житомирщину, який, зірвавши із себе сорочку, кинув їїкатам у вічі: «Стріляйте, кати! Слава Україні!» Його дальших слів не було чути, бо німці почали густо стріляти у Марчука, який вирвався з шеренги та помчав полями, зникаючи у сніговій заметілі.

Шляхом Орищенків, Сурмачів пішли десятки тисяч українських людей. Скоро виросли нові могили українських борців біля Києва, Харкова, Полтави, Вінниці, Рівного та інших міст і сіл України.

Український революційний рух розростався й кинув могутній виклик німецьким загарбникам та большевицьким агентам. Базар породив нових борців, нові героїчні змагання та нові могили, що кликатимуть народ до боротьби за волю та незалежність.

«Як учасник Другого Зимового походу, стверджую, що здвиг українського населення Наддніпрянщини в 20-ту річницю розстрілу большевиками 359 Лицарів є доказом, що Правда, за яку вони згинули, є непоборною».

Полк. Роман Сушко

«Я думаю, що Другий Базар відкриває черговий етап української революційної боротьби, що по найбільших ускладненнях мусить закінчитися створенням Самостійної Української Держави».