Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Україна: між перемогами і поразками

У світлі однієї трагедії

У містечку Базар Народницького району, що на Житомирщині, представники українських патріотичних організацій регулярно відзначають річниці Другого Зимового походу Армі УНР, зокрема вшановують пам'ять 359 повстанців, які в нерівному бою з 9-ю Кримською кавалерійською дивізією під командуванням більшовицького головоріза Григорія Котовського потрапили в полон, а згодом були розстріляні.

Вшанування Героїв Базару уже стало доброю традицією. Правда, започатковані вона була на еміграції, де, із зрозумілих причин, українці мали більше можливостей для публічного відзначення цієї сумної дати.

Коротко нагадаю історію майже дев'яносторічної давності. Після окупації більшовиками Української Народної Республік частини регулярної Армії УНР були інтерновані до Польщі. Однак у 1921 р. було ухвалено рішення рейдом вирушити в Україну з метою підтримки антирадянських виступів. Планувало ся підняти всенародне повстання та дійти до Києва. Проти Армі УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнник більшовики стягнули свої кращі сили. Як свідчать історики, перевага в живій силі в сорок разів перевищувала сили повстанців. Вдень і вночі впродовж двох тижнів червона кіннота пересліду вала напівроздягнутих, голодних, виснажених вояків УНР.

Врешті-решт, українські частини були оточені, чимал стрільців було одразу ж знищено, а окремі потрапили в полон. В'язнів два дні тримали на морозі, згодом вишикували біля заздалегідь викопаного рову, де Котовський особисто запропонував українцям покаятися і перейти на бік Червоної армії, відповідь пролунав голос стрільця Степана Щербака: «До ва служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього н пробачить!» Далі полонені заспівали «Ще не вмерла Україна!» Спів було припинено кулеметними кулями. 359 героїв знайшли свій останній притулок у братській могилі під Базаром. Вітчизняні історики практично одностайні в тому, що так званий «Листопадовий рейд» майже не мав шансів на успіх і скоріше був походом відчаю, що переріс в акт героїзму.

У незалежній Україні подвиг вояків Армії УНР офіційно відзначається з 1991 р. Тоді представники націоналістичних і націонал-демократичних організацій зробили спробу встановити на місці загибелі повстанців хрест, однак влада не дозволила цього зробити. Рік хрест пролежав захованим у базарських кущах. Справжній пам'ятник героям звели лише у 2000 р. на кошти наших земляків з Великої Британії.

У 2006 р. Президент України Віктор Ющенко оприлюднив звернення до учасників заходів з ушанування пам'яті Героїв Базару, в якому підкреслив, що «лише із здобуттям Україною незалежності стали можливими правдиве висвітлення Української революції 1917 — 1921 років та відзначення її річниць громадськістю за підтримки органів влади».

Звернення Ющенка фактично на державному рівні легітимізувало пам'ять про Героїв Базару, подвиг яких, без сумніву, назавжди закарбувався у свідомості народу.

Так склалося, що Базар став однією із дат історії України, яка, незважаючи на героїзм учасників українсько-більшовицької війни, все ж символізує національну поразку. Принаймні, так самі українці інтерпретують ці події.

Однак процес переосмислення історичного минулого, який сьогодні набуває особливої суспільної гостроти і перетворився на чинник сучасної політики, спонукає подивитися на трагедію під Базаром не лише під кутом зору скорботи та необхідності гідного вшанування пам'яті героїв. Сьогодні, у контексті вивчення Голодомору 1932 — 1933 років, слід сконцентрувати увагу на причинах, які, власне, спонукали «Листопадовий рейд», що ввійшов у вітчизняну історію як Другий Зимовий похід Армії УНР та відбувся напередодні безпрецедентної гуманітарної катастрофи.

Передусім треба зазначити, що рішення вирушити на Київ приймалося політичним проводом УНР, що його тоді очолював Симон Петлюра, під тиском суспільно-політичної ситуації, яка на той час склалася в Україні. Ще недавно у радянських підручниках з історії СРСР можна було прочитати, що 20-ті роки минулого сторіччя — це період «тріумфального походу радянської влади» на українських землях. Мовляв, українці, особливо селяни, радісно вітали прихід більшовиків. Насправді все було навпаки. Українське село не лише нікого не вітало, а чинило збройний опір російській окупації. Україна в ті часи буквально горіла у вогні антирадянських бунтів і повстань. Такою була реакція населення на політику радянської влади, в тому числі на її спроби розпочати реквізицію хліба, худоби і птиці з України, щоб не допустити голоду в Росії.

Відомий історик, дослідник трагедії під Базаром Василь Верига у цьому зв'язку зазначає: «Майже кожного дня з України приходили звістки, що український селянин, переконавшись в облудності московсько-большевицької пропаганди, все більше відвертається від Москви і виступає проти її влади в Україні. Згідно з повідомленням Михаїла Фрунзе, головнокомандуючого большевицькими збройними силами в Україні, на Першому Всеукраїнському з'їзді комітетів незаможних селян у жовтні 1920p., в Україні нараховувалося понад 50 загонів партизанів, загальною кількістю до 40 000 людей. У цей час боротьба українського народу проти совєтської влади була більш жорстокою, ніж в інших частинах колишньої Російської імперії».

Про масштаби опору радянській владі свідчать і такі факти. Впродовж січня — березня 1921 р. більшовиками було здійснено 87 активних спецоперацій, заарештовано 17 отаманів і близько 5 тисяч рядових повстанців, у кривавих боях знищено 80 отаманів і майже 5 тисяч повстанців, розкрито і ліквідовано 28 підпільних організацій.

Зрозуміло, що про ці та інші факти знав уряд УНР на еміграції, який, зрештою, ухвалив рішення розпочати «Листопадовий рейд» як черговий етап національно-визвольного руху, щоб у такий спосіб допомогти українському народові звільнитися від московського ярма.

У даному випадку можна зробити кілька висновків. По-перше, Базар повністю руйнує радянські стереотипи щодо добровільного сприйняття українським населенням радянської влади. По-друге, історія загибелі 359 вояків під Базаром була детермінована масовістю й масштабністю руху опору радянській владі. По-третє, українці, хоч і зазнали поразки під Базаром, однак не змирилися з поневоленням, і тільки за допомогою Голодомору, шляхом винищення мільйонів людей оулопокладено край самостійницьким устремлінням нації на початку 20-х років минулого сторіччя.

Історія, пов'язана із трагедією Базару, буде не повною, коли не згадати, що вже через двадцять років — у листопаді 1941 року — в часи німецької окупації України центральне керівництво ОУН під проводом О.Ольжича з метою мобілізації народу на побудову Української держави вирішило звеличити пам'ять та подвиг Героїв Базару.

Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Очевидець свідчить: «їхали возами, цілими валками, ішли одинцем та групами. Ішли чоловіки, що в якийсь спосіб уникнули німецької неволі, ішли жінки, ішли діти. Зокрема, багато було молоді, а серед неї й сивоусі діди, що брали активну участь у Визвольних Змаганнях 1917 — 21 років, — старі повстанці, загартовані у боях, тверді, як їхня доля. Ішли ті всі, яких двадцять років неволі не зігнули, не скривили їхньої душі. Ішли горді, з піднесеним чолом, рішені, в разі потреби, силою відстояти свою волю. І незважаючи на німецькі стежі, на загрози воєнного часу, прийшло кільканадцять тисяч людей».

Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема найбільш масові — на Житомирщині, на Коростенщині. У перших числах грудня почалися масові розстріли українських патріотів. Так стався Другий Базар.

Отже, Базар 1921 року — це не лише одна із трагічних сторінок нашої історії, а насамперед вияв величезного прагнення українського народу жити власним життям на своїй землі.