Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Україна: між перемогами і поразками

Полтавська трагедія, Батуринська різанина та Конотопський тріумф

У липні 2009 р. українці, шведи та росіяни відзначатимуть трьохсотріччя Полтавської битви, історичної події, яка мала значний вплив на долю трьох таких різних народів.

Росіяни уже розпочали підготовку до відзначення цієї дати. Зокрема, російський президент Володимир Путін закликав свого українського колегу «спільно відсвяткувати» 300-річчя Полтавської битви.

У самій Росії чиновники високого державного рівня повідомляють, що готуються розгорнуті пропозиції стосовно гуманітарної співпраці Росії й України, в тому числі щодо святкування ювілеїв Миколи Гоголя та Полтавської битви.

Неважко передбачити ідеологічний і політичний зміст таких святкувань: Росія зробить усе від неї залежне, щоб показати Полтавську битву у світлі тріумфу російської зброї та величі Російської імперії.

Можна передбачити, як відзначатимуть цю подію у Швеції. Очевидно, шведи зосередяться на скрупульозному вивченні й всебічному висвітленні усіх деталей участі шведських солдатів у Полтавській баталії та урочистому вшануванні пам'яті полеглих.

Можна не сумніватися, що ювілей Полтавської битви шведи повною мірою використають для прирощення національної та історичної свідомості свого народу.

Як поставиться Україна до цієї дати?

На сьогодні немає жодних гарантій, що відзначення 300-річчя Полтавської битви відбудеться в Україні як належиться, тобто стане подією, яка прислужиться для осмислення власної історії та звеличення подвигу тих постатей, насамперед гетьмана Івана Мазепи, які в цих складних політичних обставинах із зброєю в руках виборювали незалежність України.

Більше того, існують підстави стверджувати, що в Україні можуть помпезно відзначати «свято російської зброї», що, без сумніву, стане актом національного приниження та свідченням васальної залежності нашої держави від Росії.

Як завжди у подібних ситуаціях, на перший план виходять доморощені хохли та малороси. Ось і цього разу міський голова Полтави Андрій Матковський надіслав губернатору Санкт-Петербурга Валентині Матвієнко листа, в якому поінформував про підготовку до відзначення 300-річчя Полтавської битви.

Як повідомила прес-служба міської ради, мер при цьому «згадав про історичні факти, які не можуть не поєднувати обидва міста», а також по-холуйському запевнив, «що у Полтаві завжди щиро прагнули до встановлення більш тісних контактів із Санкт-Петербургом» і що «особливо цей інтерес посилився в даний час».

Водночас Матковський висловив переконання, що спільне відзначення Полтавської битви буде «взаємокорисним, плідним і сприятиме зміцненню дружби між російським та українським народами».

На жаль, Матковський не єдиний можновладець у Полтаві, який займається національним мазохізмом. Так, голова Полтавської обласної ради Олександр Удовиченко в інтерв'ю газеті «Зоря Полтавщини» уже встиг запевнити Росію, що «у більшості депутатів обласної ради перемога слов'ян на цій землі повинна викликати почуття гордості».

Сподіваюся, що після цих промосковських реверансів полтавських чиновників не один полтавчанин пожалкував, що на чолі їх славного міста опинилися такі примітивні й безпринципні політики.

З цього приводу Організація Українських Націоналістів, Всеукраїнське об'єднання «Свобода», Історичний клуб «Холодний яр» та Конгрес українських націоналістів провели низку пікетувань та оприлюднили заяви, в яких засудили дії полтавських горе-чиновників, натомість запропонували на державному рівні відзначити 300-річчя спалення московськими військами Батурина.

На жаль, крім українських націоналістів, більше ніхто не відреагував на зухвальство Москви та її «п'ятої колони» в Україні.

Питання відзначення ювілею Полтавської битви обговорювалося на найвищому міждержавному рівні. Зокрема, український і російський лідери начебто домовилися про спільне, так зване трьохстороннє відзначення 300-річчя Полтавської битви. «Вважаємо за доцільне обговорити це питання і з нашими шведськими партнерами», — заявив В.Путін під час однієї з прес-конференцій.

В. Ющенко поінформував свого російського колегу, що Україна підніме питання про роль гетьмана Мазепи в подіях 300-річної давнини, а масштабна інформаційна кампанія з цього приводу почнеться восени 2008 p., в рамках підготовки до 300-річчя руйнування гетьманської столиці в Батурині. Крім того, український Президент заявив, що вивчення відповідних історичних документів «дозволить довести, що гетьман Мазепа, укладаючи військовий союз зі Швецією, діяв в інтересах України». Як розповідають очевидці, реакція Путіна на «мазепинські» заяви Ющенка була «несподівано толерантною і спокійною». У відповідь він констатував: «Ви знаєте, я теж роблю багато чого, щоб помирити «білий» і «червоний» рухи часів громадянської війни, так що в цьому контексті я вас розумію».

Але на цьому гуманітарна акція Президента Ющенка не закінчилася. Несподівано для багатьох своїх прихильників і опонентів він також зустрівся з Патріархом Російської Православної Церкви Алексієм II і, як повідомляє преса, попросив останнього надати йому документи, які підтверджують, що РПЦ у 1918 р. зняла анафему з опального гетьмана Івана Мазепи. Очевидно, що РПЦ таких документів не надала. Але сам факт обговорення мазепинської теми з політичним і духовним лідерами Росії засвідчив, що Глава Української держави має намір фундаментально переосмислити історичне минуле двох народів, зокрема відійти від офіційного трактування таких його сторінок, як битва під Полтавою і трагедія Батурина.

Як не дивно, гуманітарні акції Ющенка в Москві були негативно сприйняті окремими представниками інтелігенції, яка все ж усіляко підтримує ініціативи Президента щодо відновлення історичної пам'яті українського народу. Цього разу неприйнятною стала позиція про намір «трьохстороннього», тобто українсько-шведсько-російського відзначення ювілею Полтавської битви. Мовляв, у кожного з народів «свій погляд», а відтак «своя правда» на події трьохсотрічної давнини, а тому про жодне «спільне» відзначення не може бути й мови. При цьому критики Ющенка, як правило, одразу ж згадують усі наші історичні й національні кривди.

Справді, будь-які «спільні» відзначення є сьогодні недоцільними, але не тому, що в кожної із сторін «своя правда», а тому, що «українська правда», на жаль, ще й досі чітко не артикульована й не усвідомлена значною більшістю українців.

Думаю, що саме під таким кутом зору слід сьогодні сприймати ініціативи Президента, спрямовані на відзначення різних історичних дат, у тому числі що стосується Полтавської баталії та різанини в Батурині. З огляду на це не обов'язково кожного разу заходитися істеричним «плачем Ярославни», виявляючи у такий спосіб деформовану свідомість і національну неповноцінність. Куди доцільніше зосередитися на тих віхах своєї історії, якими можна пишатися або ж які слугують уроком сучасникам.

У даному випадку треба віддати належне Ющенкові. Незважаючи ні на що, він вибудовує гуманітарну політику сучасної України, яка свідчить про намір пізнати та осмислити минуле нації з метою осучаснення українського погляду на ті сторінки вітчизняної історії, які мають пряме відношення до формування національної ідентичності.

Що стосується Полтавської битви та її значення, то наміри Ющенка не вичерпуються лише цим ювілеєм. Розпорядженням уряду Чернігівській обласній держадміністрації виділено 9,461 млн. гривень для проведення невідкладних аварійно-відбудовних робіт на території Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в селищі Батурин.

Крім того, для першочергових робіт з ліквідації руйнувань Чернігівська обласна держадміністрація виділила 150 тис. гривень. Нагадаю, що, враховуючи величезну роль у формуванні історичної свідомості нашого народу та для виховання шанобливого ставлення до історії українського державотворення, Указом Президента України в листопаді 2007 р. Державному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» було надано статус Національного. Перед цим затверджено Комплексну програму, яка передбачає виконання необхідних робіт для реконструкції Батурина як символу української незалежності та російської жорстокості. Якщо заповідник «Гетьманська столиця» буде відновлено, то це означатиме, що відтепер шлях до Полтави лежатиме через Батурин, трагедія якого відкриє очі багатьом українцям на правду Полтавської катастрофи, коли Україна фактично розпрощалася з намірами створити незалежну від Москви державу.

Повз увагу широкої громадськості та впливових ЗМІ не має пройти ще одна гуманітарна ініціатива влади, яка тісно пов'язана з Полтавою і Батурином. Президент України Віктор Ющенко підписав указ про святкування на державному рівні 350-річчя Конотопської битви. Віце-прем'єр-міністр Іван Васюник перед тим побував у Сумах, де провів нараду, присвячену підготовці до святкування у 2009 р. цієї історичної події. За його словами, у Державному бюджеті будуть передбачені належні кошти на фінансування відповідних заходів. Одночасно Міністерство культури і туризму планує створити Національний організаційний комітет та оголосити загальнодержавний конкурс на кращу проектну пропозицію зі спорудження історико-меморіального комплексу на місці Конотопської битви.

Тим часом у контексті сьогодення згаданий указ Глави держави, який стосується діяльності одного з найвідоміших українських гетьманів, виходить далеко за межі битви під Конотопом і потребує особливого осмислення.

Насамперед треба зазначити, що постать гетьмана Івана Виговського, як і особистість гетьмана Івана Мазепи, десятиліттями подавалася у викривленому світлі: обидва зображувалися як «зрадники». При цьому більше не таланило Виговському. Якщо не брати до уваги заборонену радянською цензурою повість І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський», його позитивний образ фактично відсутній в українській літературі та сучасній історіографії.

На жаль, і сьогодні ми недостатньо глибоко усвідомлюємо вклад Виговського у процес започаткування якісно нової зовнішньої політики України, пов'язаної з інтеграцією українських земель у Європу. Літописці, історики, літератори не можуть пробачити гетьманові «реверансів» у бік Польщі — одвічного ворога української державності. Передусім маються на увазі «гадяцькі умови», або ж Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 p., що його Виговський уклав із тодішньою Польщею.

Але саме цей документ започаткував євроінтеграційну складову зовнішньої політики України, народ якої відчув себе нацією. Не випадково уже в XIX ст. відомий історик і громадсько-політичний діяч Вячеслав Будзиновський зазначав, що «основою політики і тактики Виговського, як 9-літнього писарства, так і на гетьманстві, був такий націоналізм, який в Західній Європі проявився лише в половині XIX віку. Виговський свідомо і планово старавсь витворювати і скріпляти умови, ведучі до з'єднання всіх частин нашої національної території і до здобуття та запевнення їй політичної самостійності».

Ось короткий виклад Гадяцького трактату, що його подає І. Є. Нечуй-Левицький у науково-популярному нарисі «Український гетьман Іван Виговський»: «В тій Гадяцькій умові Виговський постановив знову прилучити Україну до Польщі і називати її Великим Княжеством Руським. Україна мала залежати тільки від одного короля і зоставатись вольним краєм. Польща, Литва й Україна повинні були оборонятися вкупі од усіх ворогів, навіть од Московського царства і завойовувати в турків береги Чорного моря. В себе дома Україна мала бути зовсім самостійним царством. Найвища власть належала до гетьмана і народного сейма чи Великої Ради... Україна повинна була мати свій суд, де всі діла велися на українській мові, свій скарб, куди йшли всі податі, своїх воєвод, чи губернаторів, своїх міністрів і своє козацьке військо». Крім того, згідно з угодою, «передбачалося відкрити дві академії з університетськими правами, велику кількість шкіл і цілком вільне книгодрукування». Усім віросповіданням забезпечувалася повна толерантність, проголошувалася свобода слова.

Якщо без упереджень проаналізувати основні положення угоди, то можна зробити висновок, що в ній закладені основні вимоги конфедеративного союзу, від якого лише один крок до повної державної незалежності України та перетворення її в європейську демократичну державу. Що ж стосується «пропольської орієнтації» гетьмана, то в часи «козаччини», особливо після смерті Б.Хмельницького, кожен український гетьман, що прагнув здобути для України незалежність, шукав собі союзника. Виговський знайшов Польщу, Дорошенко — Туреччину, Мазепа й Орлик — Швецію. На той час це був чи не єдиний спосіб вирватися з-під московського абсолютизму.

Та усе ж, як відомо, євроінтеграційні наміри Виговського провалилися. Те, що було таким органічним і зрозумілим, для гетьмана виявилося чужим для більшості народу, не певним для його оточення. Більше того, політичні опоненти Виговського зуміли його європейські устремління використати проти нього, що в результаті призвело до втрати ним влади. Україна ж поступово перетворилася в колонію Російської імперії.

Очевидно, що нинішня ситуація приблизно нагадує період гетьманства Виговського. І все ж існують деякі паралелі.

Як і тоді, нинішній керівник держави Віктор Ющенко залишається практично єдиним послідовним прихильником повної європейської та євроатлантичної інтеграції України. Натомість його опоненти на практиці зорієнтовані на Росію, а «союзники» не виявляють такої ж наполегливості й рішучості, як Президент.

Як і колись для Виговського, так сьогодні для Ющенка саме Польща є найбільшим нашим «європейським адвокатом». Ми так «здружилися», що навіть чемпіонат Європи з футболу в 2012 р. відбуватиметься на території двох держав.

На тлі проєвропейської рішучості Ющенка великою проблемою залишається проєвропейська, а особливо євроатлантична, рішучість українського народу, майже половина якого на всіх останніх виборах голосує за ті політичні сили, які опонують Президентові, а головним пріоритетом своєї зовнішньої політики вважають орієнтацію на Москву. Приблизно так було і за часів Виговського.

Після смерті гетьмана чимало відомих людей намагалися зрозуміти причини його політичної поразки. З-поміж різних трактувань більшість наголошують на тому, що плани і наміри

Виговського не підтримав простий народ. Зокрема, Борис Грінченко писав: «Сталася Гадяпька умова. Що в ній було гарного, — того народ не зрозумів, але боявся того, що в ній було недоброго». Мовою сьогодення це звучить так: існувало провалля між владою в особі гетьмана та простим народом.

Однак у світлі нинішніх реалій причини поразки гетьмана-європейця виглядають дещо іншими. Йому не вдалося, а Ющенкові поки щб не вдається здолати хронічну хворобу українців: недооцінювання власних сил, яке неминуче призводить до різновекторних геополітичних орієнтацій, небажання самим вирішувати свою долю, а головне — бути консолідованою й активною нацією.

До речі, тріумф гетьмана Івана Виговського під Конотопом так і не був реалізований як політична перевага України над Росією. Іншими словами, ми навчилися вигравати битви, але настав час навчитися отримувати перемоги.