Україна: між перемогами і поразками

Хто відповість за Батурин?

У центрі уваги громадськості опинився древній Батурин, а саме події, пов'язані з Батуринською трагедією, коли російський військовий корпус під керівництвом князя Меншикова підступно увірвався до гетьманської столиці Батурин та жорстоко розправився з його захисниками.

Існує декілька причин, які актуалізують тему Батурина як історичного феномену, що має пряме відношення до сьогодення.

По-перше, майже триста років тому внаслідок розгрому українських сил у Батурині було кардинально змінено суспільно-політичну ситуацію в Україні, зокрема започатковано процес її переходу під тотальний політичний і військовий вплив Росії та винищення еліти, здатної очолити національно-визвольний рух.

По-друге, відзначення чергової річниці трагедії в Батурині кореспондується із намірами Російської Федерації на високому державному рівні відзначити 300-річчя Полтавської битви, яка, фактично, поклала край самостійницьким устремлінням гетьмана України Івана Мазепи.

По-третє, Батурин у вітчизняній історії займає особливе місце, а відтак довголітнє замовчування цього історичного факту закономірно посилило до нього увагу, передусім з боку самих українців.

Сьогодні про трагічну історію Батурина знає чимало людей, але на урядовому рівні питання відновлення колишньої гетьманської столиці було порушене лише в 2002 p.: тодішній уряд під керівництвом Анатолія Кінаха схвалив постанову «Про затвердження Комплексної програми збереження пам'яток Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури Батурина».

У 2003 р., перебуваючи на Чернігівщині, тодішній головний опозиціонер країни Віктор Ющенко загострив увагу на темі Батурина. Він, зокрема, заявив, що аморальним є те, «що досі немає жодного пам'ятника невинно убієнним». «Для мене Батуринська трагедія співзвучна з Голодомором 30-х. Для нації є вибір: пам'ятати історичні трагедії та усвідомлювати їх уроки або знову їх переживати. Наступні покоління будуть змушені платити за нинішнє духовне каліцтво. Відродження Батурина — наш громадянський обов'язок», — наголосив Ющенко.

Уже у статусі президента Ющенко провів у Батурині засідання з питань відродження заповідника «Гетьманська столиця». У нараді взяли участь відомі бізнесмени, які згодилися надати фінансову допомогу в реалізації цього історико-культурного проекту.

У ході наради зазначалося, що «вперше в історії України Батурин став прикладом синергетичного ефекту реалізації державної ініціативи за підтримки національного бізнесу».

У листопаді 2007 р. Глава держави знову завітав до Батурина й констатував, що реконструкційні та реставраційні роботи у заповіднику мають бути завершені до жовтня 2008 p., коли відзначатиметься 300-річчя Батуринської трагедії. «Жовтень 2008 р. — це крапка в тому, щоб даний об'єкт був завершений у відбудові, реконструкції, щоб було наведено лад на прилеглій території», — підкреслив Ющенко.

Більше того, відзначаючи важливість завершення реконструкції палацу Розумовського — центральної споруди заповідника, — Президент повідомив, що в розмові з прем'єр-міністром Віктором Януковичем він отримав від нього інформацію про готовність уряду взяти на себе «повну відповідальність» за своєчасне фінансування тих обсягів, які визначені у відповідному національному плані.

Така увага вищих керівників держави та вітчизняних бізнесменів до відродження заповідника у Батурині дає підстави сподіватися, що рано чи пізно необхідні реставраційні та реконструкційні роботи завершаться й колишня гетьманська столиця буде відроджена.

Але відродженням історико-культурного заповідника не вичерпується проблематика самого Батурина. На часі — осмислення історичних подій, пов'язаних із гетьманською столицею, адже саме вони мали, мають і ще довго матимуть непересічне значення для України, утвердження її національної державності.

У зв'язку з цим наведемо деякі історичні факти. Передусім слід відзначити, що Батурин увійшов в історію України не тільки й не стільки тому, що на його території розміщувалася резиденція гетьмана Івана Мазепи, лідера українських козаків, одного із найвпливовіших політиків імперської Росії та Західної Європи.

На початку листопада 1708 р. в Батурині російськими окупаційними військами було вчинено масову різанину українського населення, яку офіційна Москва трактувала як відплатну акцію за намір гетьмана І.Мазепи стати на бік шведського короляКарла XII й таким чином продовжити боротьбу за незалежність України.

Нагадаємо, що в ніч з 1 на 2 листопада 1708 p., внаслідок зради прилуцького полковника Івана Носа, московські солдати вдерлися до Батурина. Місцева залога та жителі оборонялися по-геройському.

Але сили були нерівними й дуже скоро російські війська перейшли до грабунків, підпалів і розправи з непокірними. У Батурині проти його оборонців було застосовано тактику «випаленої землі».

Для придушення будь-якого спротиву князь Меншиков розпорядився нікого не щадити й убивати жінок, старих і дітей. Автор «Історії Русів» писав: «Вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих найменших немовлят».

Різанина тривала два дні. Згодом трупи козаків прив'язали до дощок і пустили річкою Сейм, щоб вони подали звістку іншим про загибель Батурина. Захопленого в бою організатора оборони Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.

Один із дослідників українсько-московської війни 1708 —1709 років, відомий історик, професор Олександр Оглоблин у своїй праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба» трагедію Батурина називає «московським терором», у результаті якого було знищено всі державні установи, в тому числі Палац Гетьмана, 28 збудованих Іваном Мазепою церков, унікальну книгозбірню та «збірку зброї, що їй рівної нелегко було знайти в цілій Європі».

Сучасний дослідник історії України Сергій Павленко у монографії «Загибель Батурина» зазначає, що жертвами погрому 2 листопада 1708 р. в Батурині стали 6 — 7,5 тисяч мирних громадян, 5 — 6,5 тисяч військовиків, а разом 11 — 14 тисяч батуринців, сердюків та козаків.

Але масовими розправами над мирним населенням у Батурині злочини, що їх чинили росіяни, не закінчилися. Скоро хвиля московського терору охопила всю північну Україну.

Історик Наталія Полонська-Василенко так описує цей період: «Жах ширився по містах і селах, населення яких поспішало засвідчити перед московським урядом свою лояльність. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, які поширювалися і на їхніх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя...»

Уже згадуваний Павленко зазначає: «За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Петра Крекшина протягом листопада 1708 — липня 1709 pp. в Україні «зрадників до 30 тисяч вирубано».

Бойня в Батурині та подальші репресії проти українців викликали значний суспільний резонанс у Європі. Місцеві газети рясніли заголовками: «Страшна різня», «Жінки й діти на вістрях шабель». В одній зі статей читаємо: «Усі мешканці Батуринабез огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів», «Уся Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Отже, можна зробити принаймні два висновки.

Перший: у Батурині за допомогою російської зброї і репресій на деякий час було придушено волю українського народу до незалежності, тобто побудови суверенної національної держави.

Другий: кількість жертв та жорстокість, з якою російська влада карала «мазепинців», сягають масштабів «гуманітарної» катастрофи.

Останнім часом практика взаємин між сучасними європейськими державами передбачає врегулювання питань, що пов'язані з різним трактуванням тих чи інших історичних явищ. Скажімо, не так давно Україна і Польща фактично «визначилися» щодо подій на Волині у 1943 р. під час українсько-польського протистояння.

Без сумніву, що український погляд на листопад 1709 р. відрізняється від російського, а тому в контексті відзначення 300-річчя трагедії Батурина та Полтавської битви існує необхідність врегулювати спірні питання.

Одне з них — «гуманітарна» катастрофа, яка спричинилася в результаті жорстоких дій російської армії стосовно мирного українського населення. Іншими словами, настав час відповісти за Батурин.

Очевидно, що шлях до «порозуміння» в цьому питанні буде не простим. Але Україна має пройти його достойно: гідно вшанувати пам'ять загиблих та відстояти свою честь під час різних «ювілеїв», що їх незабаром відзначатиме Росія.