Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Україна: між перемогами і поразками

Правда про український Київ

Наслідки Другої світової війни вражають величезними жертвами. Від рук німецьких загарбників загинули десятки мільйонів людей. У світі є чимало місць, що символізують пам'ять про тих, хто стали жертвами загарбницьких планів фашистської Німеччини.

Одне з таких місць знаходиться в Україні. Це — Бабин Яр, урочище Шевченківського району Києва. Тут упродовж 1942 — 1943 pp. німецькими окупантами було закатовано понад сто тисяч людей різних національностей, зокрема українців, євреїв, циган, росіян тощо.

З року в рік до Бабиного Яру приходять люди, щоб віддати шану полеглим, а головне — зберегти у суспільній свідомості пам'ять про трагічні дні страшної війни.

На перший погляд, Бабин Яр мав би стати місцем спокою та скорботи. Адже всіх, хто знає про жахливу трагедію Бабиного Яру, об'єднує біль за невинно убієнними.

Однак уже довгий час Бабин Яр, а точніше трагічні події, пов'язані з масовими захоронениями в урочищі, збуджують громадську думку, є предметом політичних, а подекуди міжнаціональних та міжрелігійних суперечок.

Ситуація загострилася у 2002 p., коли напередодні відзначення 60-ї річниці масових розстрілів у Бабиному Яру шпальти газет заповнили повідомлення про намір американського єврейського розподільчого комітету «Джойнт» спорудити на місці поховань так званий культурний центр «Наслєдіє». Ці повідомлення збурили громадські й політичні кола не лише Києва, а й усієї України. Не вщухають пристрасті й сьогодні. І це не дивно, бо в Бабиному Яру може з'явитися не просто «культурний центр», що символізуватиме трагедію євреїв, а робиться спроба перекреслити історичну правду та національну справедливість насамперед щодо українців. Адже Бабин Яр — це місце загибелі тисяч українських патріотів, які в роки війни боролися за самостійну Україну. Отже, наш обов'язок — не лише берегти пам'ять про них, але й гідно її вшанувати. Натомість сьогодні лише скромний хрест на честь Олени Теліги та її друзів — українських націоналістів нагадує про те, що тут загинули власне українці.

Намагання «Джойнту» та окремих єврейських громад спорудити в Бабиному Яру культурний центр «Наслєдіє» часто-густо аргументуються посиланнями на історичне минуле. Так, усіляко підкреслюється, що Бабин Яр — це голгофа виключно єврейського .народу. Такі безапеляційні твердження вимагають уважніше приглянутися до нашої історії, нагадати окремі факти, що мають пряме відношення до поховань в одному з київських урочищ.

Як уже згадувалося, трагедія" Бабиного Яру безпосередньо пов'язана з Другою світовою війною, відродженням українського життя в 1941 — 1942 pp. у столиці України. На жаль, цей період нашої історії залишається маловідомим широкому загалу. У радянські часи довкола нього створено чимало міфів, які остаточно ще не розвіяні. Скажімо, довгий час культивувалася думка, що спротив німецьким окупантам у Києві чинило лише більшовицьке підпілля. Усіляко замовчувалися вражаючі досягнення українських націоналістів у розбудові українського життя Києва. Повністю ігнорувалися факти масових арештів та розстрілів українських патріотів у Бабиному Яру.

Мета нашого викладу — пролити правдиве світло на маловідомі сторінки історії воєнного Києва, з'ясувати причини української трагедії в 1941 — 1942 pp., зрештою, внести ясність у полеміку щодо поховань у Бабиному Яру.

Під час війни столиця України була одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації Українських Націоналістів. На той час ОУН була єдиною політичною і військовою організацією, що ставила за мету відновлення незалежності України. Очевидно, що вона готувалася до війни, мала свою тактику і стратегію.

Так, у 1939 p., ще задовго до воєнних дій на теренах України, у Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, де було зроблено аналіз політичної ситуації в Європі та окреслено політичні напрямні боротьби ОУН. В одній із резолюцій зазначалося: «Українські визвольні змагання всеціло підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародніх сил. Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України, вбачаючи можливість спільного діяння тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення» (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів / Зредагув. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига. — К.: Дніпро, 1994. — 450 с.). Цього принципу ОУН дотримувалася упродовж усієї війни. І не лише дотримувалася, а й намагалася активно реалізувати у практичній діяльності.

З цією метою керівництво Організації-розпочало роботу з підготовки похідних груп ОУН, яким ставилося' завдання опанувати громадське і політичне життя України, після того як німці звільнять її від більшовиків.

До Києва перші члени ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 p., коли тут ще перебували частини Червоної армії. Згодом до Києва прибуло більше сотні українських націоналістів. Ось як згадує про перші дні перебування в столиці член київської похідної групи ОУН К. Радзевич: «Першою важливою подією, що проходила на моїх очах, — це вибухи і початок пожару, що знищив центр Києва... На хідниках, по обох сторонах Хрещатика біля готелю видко було гори радіоприймачів, які населення міста здавало на наказ німців, видрукований на великих плакатах, розліплених по місті. Нагло перед нами... ми побачили стовп чорного диму і вслід за цим почули жахливий вибух, відтак другий. Побачили групи людей, що в паніці бігли в нашому напрямі... Шкла з тріском полетіли на хідники... Так почалася пожежа Києва, що знищила велику і то наймодернішу частину міста» (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів / Зредагув. К. Мельник, О. Пащенко, В. Верига. — К.: Дніпро, 1994. — С.128).

Справді, Київ зустрів українських патріотів багатьма зруйнованими більшовиками будинками, голодом і холодом, який посилювався з наближенням зими. Ситуація ускладнювалася й тим, що німці не були зацікавлені у нормалізації міського життя. А тому основний тягар у відбудові Києва, налагодженні роботи його комунальних служб, забезпеченні мешканців продуктами харчування та дровами взяли на себе українські націоналісти, члени похідних груп ОУН.

Уже на четвертий день після зайняття німцями Києва було створено Міську управу, яку спочатку очолив професор О. Оглоблин, а згодом інженер В. Багазій. Саме на плечі останнього ліг важкий обов'язок — відродити зруйнований більшовиками Київ.

У жовтні почалися відновлювальні роботи. Так про це згадує очевидець Федір Гайович: «Праця тут кипить жваво, всі горнуться і-працюють. Київ — місто дуже чудове, однак большевики лишили на ньому свою печатку. Це — знищення міста взагалі: вулиці й хідники погані й ненаправлювані, фасади домів запущені й необновлювані, бо населення міста не мало грошей і на мінімальні потреби життя. Чудові київські старовинні церкви також понищені: хрести й бані порозвалювані, а церкви перемінені на приватні доми або на клуби... Тепер всі церкви очищуються від большевицького барахла й у скорому часі будуть повернені українському народові. Вже в Андріївському соборі на крутому березі Дніпра відбулося святочне висвячення собору й відбуваються в ньому щодня Служби Божі при масовій участі народу» (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів / Зредагув. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига. — К: Дніпро, 1994. — С. 191).

У листопаді розпочалося навчання у київських школах. Загалом було відкрито понад 70 загальноосвітніх шкіл і 30 гімназій. Відновилося навчання у Свято-Володимирівському університеті. При цьому слід підкреслити, що всі школи та вищі навчальні заклади забезпечувалися кваліфікованими українськими кадрами. Ось як про це писалося на шпальтах газети «Українське Слово», яка виходила на той час у Києві: «4 листопада розпочалося навчання в українських загальних (семирічних) школах м. Києва. Умови воєнного часу не дали змоги раніше розпочати навчання. Адже потрібно було забезпечити школи паливом, відремонтувати пошкоджені большевиками будинки, дібрати відповідні кадри вчителів і опрацювати нові навчальні програми. Остання справа була особливо тяжкою і відповідальною, бо большевицька “ідеологія”, що засмічувала усі шкільні програми і до нитки просякала всі підручники, настільки чужа й ворожа кожній культурній нації, що остаточне викорінення її є справою негайною і доконечно потрібною.

Українська національна школа, що гуртується на засадах виховання молодого покоління на здорових націоналістичних основах, вимагає нових форм роботи, нової методології у викладанні всіх дисциплін. Гнилий совєтський “інтернаціоналізм” і облудний сталінський “демократизм”, що становив альфу й омегу комуністичної моралі, мусить поступитися перед прищепленням почуття національної гідності і загальнолюдської моралі, властивої кожній порядній людині.

Українська молодь мусить виховуватися на зразках героїчного минулого свого великого народу, знати його історію, знати і вивчати велетнів української культури в їх справжньому, не покаліченому совєтськими коментаторами вигляді.

Завдання, що стоять перед вільною українською школою, вимагають глибоко продуманого підходу до реалізації їх, вимагають нових методів і поглибленої роботи наукових інституцій протягом довгого часу, до остаточного розв'язання цих завдань і втілення їх у життя.

Зараз закінчено складання програм з усіх дисциплін, крім історії й української літератури.

Ми відвідали кілька шкіл і з задоволенням бачили чисто прибрані й напалені шкільні приміщення, добре дібрані колективи вчителів і святково зодягнених учнів. Початок навчання у вільній новій школі — справжнє свято для українських школярів і українського суспільства. Діти чекають від вільної школи нових настанов, ґрунтовних знань і справжньої допомоги у майбутньому самостійному житті.

Усього в Києві є 67 загальних шкіл-семирічок, 4 чотирилітки і 24 гімназії, з них 10 чоловічих і 14 жіночих. Крім того, мають бути відкриті спеціальні професійні школи, що будуть готувати фахівців середньої кваліфікації. Гімназії і професійні школи розпочнуть навчання пізніше, бо відповідні програми для них ще не повністю опрацьовані.

При кожній загальній школі відремонтовано кухню й їдальню для гарячих сніданків. Відділ постачання має ближчими днями забезпечити школи необхідними продуктами.

Відділ освіти Міської управи провів велику роботу щодо підготовки шкіл до початку навчання. Але ще багато важливих завдань стоїть перед ним. Українська нація вимагає від нього ґрунтовної наполегливої праці у справі національного виховання молоді.

Побажаймо ж широкого розквіту рідній школі, вогнищу української національної культури» (Українське Слово. — 1941. — 5 листоп.).

У кооперативних формах відроджувалися приватне підприємництво та профспілковий рух, зокрема, було засновано Всеукраїнську кооперативну спілку та профспілку.

На культурній ниві, окрім Спілки Письменників, діяли Спілка Образотворчих Мистців, Спілка Музик, Спілка Лікарів і Медичних Працівників, Спілка Інженерів тощо.

Для координації церковного життя було створено Церковну раду Української Автокефальної Православної Церкви.

Досить плідною була робота Українського Червоного Хреста, який опікувався полоненими українцями та надавав посильну матеріальну допомогу українській інтелігенції.

Значна увага приділялася молоді. Зокрема, було засновано мережу молодіжних організацій спортивного товариства «Січ», яке вело роботу з фізичного та патріотичного виховання молоді, ОУН таємно залучала до співпраці українських військовиків. З цією метою було засновано військовий клуб ім. гетьмана Полуботка.

Атмосферу того часу, проблеми, які доводилося розв'язувати у Києві, добре передає стаття «День у Міській управі», що була опублікована у вже згадуваній київській газеті «Українське Слово»: «Проходить другий місяць вільного життя в українській столиці. Десятки тисяч свідомих громадян щодня прилучаються до нової праці для відбудови нашого господарства, розвитку української культури. Ініціативні енергійні люди творять і шукають найкращих часів, щоб здійснити великі національні завдання в різних ділянках громадського життя. У своїх шуканнях вони натрапляють на численні труднощі, але не згинають спину. Ідуть до Міської управи, радяться, погоджують свої плани і працюють. У відділах і секціях Міської управи не зачиняються двері від 8 год. ранку до 4 год. по обіді. І весь цей час сповнений роботою.

У відділі промислових підприємств приймають насамперед керівників заводів і фабрик. Це нові люди, що зовсім недавно прийшли на таку важливу роботу. Вони керують підприємствами, що тиждень-два тому були руїнами. А втім, багато вже зроблено для відбудови цих фабрик і заводів. Одне за одним стають до ладу підприємства, вже є їх перша продукція. На 40 міських підприємствах організовані робітничі колективи, призначені керівні працівники. 50 відсотків усіх фабрик, заводів і майстерень забезпечено сировиною, матеріалами, паливом. Усю готову продукцію взято на облік. Почалася організація торгівлі та обміну між заводами і ринком, на якому все більше з'являється відремонтованих моторів, друкарських машинок, цвяхів, лопат, цегли, шкла, керамічного посуду, іграшок. У відділі і на підприємствах працюють над інвентаризацією майна фабрик і заводів, над складанням виробничих планів.

У секції господарських підприємств зайняті налагодженням міського господарства. В Києві зруйновано 20 кілометрів мережі вуличного освітлення по центральних магістралях. Монтери підбирають рештки дроту, трасові арматури для монтування. Контора садів і парків готує оранжереї до зимівлі, впорядковує квітникові господарства, збуває їх продукцію, проводить нові насадження у скверах, парках та садах, що були пошкоджені під час війни. Тут важко працювати при цій гострій нестачі транспорту, яка так турбує місто. Але робота не припиняється. Вивозиться сміття, підмітаються площі, базари. Мало ще допомагають конторі керівники будинків. Вони не шукають засобів очистити свої двори, чекають, поки контора щось для них зробить.

Безперервний потік відвідувачів бачимо в секціях відділу освіти і культури. Передова інтелігенція всіма своїми силами поринає у творчу працю, щоб проростити зерно нового на рідній українській ниві.

До правничого відділу я завітав о 4 годині і мав нагоду довідатися про все, що зроблено тут протягом трудового дня. Відділ вирішив цього дня питання про створення нотаріату в місті, про новий квартирний закон, почав опрацьовувати статут промислової кооперації. Правники не можуть залишитися поза будь-якою громадською справою. їм доводиться вникати в кожну ділянку суспільного життя. Тож не дивно, що їх праця протягом дня така різноманітна. Поруч із сотнями справ, з якими звертаються громадяни-українці до правників, працівники відділу вирішили цілий ряд завдань щодо створення українського суду і прокуратури. Одним із найважливіших питань, якими займався відділ у цей день, була організація комісії законодавчих передбачень. Ця комісія має виробити матеріальний і процесуальний кодекс, яким користуватимуться майбутній український суд і прокуратура. У нас буде українське національне законодавство, яке рівнятиметься на законодавство передових країн Європи, що будують у світі новий лад» (Українське Слово. — 1941. — 25 жовт.).

Як бачимо, проблеми, що їх розв'язували українці у 1941 р. в Києві, мало чим відрізняються від того, що вирішує Українська держава сьогодні.

Окремо слід зупинитися на культурному і духовному відродженні столиці, яке безпосередньо пов'язане з діяльністю визначної української поетеси, чільного діяча ОУН Олени Теліги.

Олена Теліга прибула до Києва у складі перших похідних груп ОУН й одразу ж активно включилася в організаційну роботу з налагодження повноцінного культурного і духовного життя столиці.

Насамперед вона відшукала у місті відомих київських письменників та організувала Спілку Українських Письменників, її авторитет у середовищі української інтелігенції був настільки вагомим, що О. Телігу одностайно обрали головою Спілки. Секретарем став поет-закарпатець, член ОУН Іван Ірлявський. Усім членам Спілки були видані друковані посвідчення.

О. Телізі доводилося не лише організовувати культурне і літературне життя, а й дбати про соціальний захист письменників, які не тільки не мали умов для творчої праці, а й голодували, часто хворіли. Вона організувала при Спілці їдальню для допомоги найменш соціально захищеним письменникам і поетам. Не раз Олена Теліга зверталася до Українського Червоного Хреста з проханням допомогти тому чи іншому письменникові.

Щоб реалізувати свої завдання у сфері відродження української духовності, Олена Теліга засновує й редагує літературний тижневик «Літаври». Часопис об'єднав довкола себе талановиту молодь. На його сторінках друкувалися заборонені радянською владою письменники і поети. Так, що грудневого числа «Літаврів» О. Теліга підготувала матеріали про розстріляних у грудні 1934 р. українських письменників: Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія та Олексу Близька. З «Літаврами» співпрацювали такі відомі постаті, як Улас Самчук, Євген Маланюк, О. Ольжич.

Очевидці згадують про Олену Телігу не лише як про талановиту поетку й публіцистку, а й вимогливу редакторку. Вона не дозволяла вміщувати на сторінках тижневика будь-які панегірики на честь нової окупаційної влади, дбала про високий естетичний та художній рівень творів, що з'являлися у виданні.

Важливу роль у духовному житті столиці відіграло видання газети «Українське Слово», яку редагував член ОУН, поет Іван Рогач. Газета, що виходила 50-тисячним накладом і поширювалася далеко за межами Киева, несла правду про мету і завдання українських націоналістів, інформувала людей про останні політичні події, була речником української нації, яка боролася за свою державу. «Національно-творча роль київського "Українського Слова” передусім у тому, що воно ні на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності. Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, поки ворог почне свої репресії», — так визначив роль і місце «Українського Слова» в окупованому Києві відомий історик, учений, професор Юрій Бойко (Бойко Ю. У сяйві нашого Києва. — На чужині, 1955. — С. 15).

Активним також було політичне життя столиці. У цьому велика заслуга О. Ольжича, який одним із перших прибув у столицю й фактично був ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювали в Києві ОУН та українські національні сили.

О. Ольжич вів законспірований спосіб життя, оскільки вважався особливо небезпечним для німецької влади. Незважаючи на це, йому вдавалося бувати у різних куточках Києва, вести переговори з політичними і громадськими діячами, реалізувати задумане.

Саме О. Ольжич виступив з ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України.

Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 р. на велелюдних зборах у Києві. Очолив УНРаду професор Микола Величківський. За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції. УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. Це не була однопартійна формація. До її складу увійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів. Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора М. Величківського, увійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член Проводу ОУН Осип Бойдуник.

Установчі Збори ухвалили Декларацію та Відозву, автором якої був О.Ольжич і в якій було сформульовано основні завдання УНРади, а саме: належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають в Україні; поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію серед населення; доступними засобами боротися з більшовицькою диверсією і саботажем; виховувати молодь фізично і духовно на добрих громадян; утверджувати громадсько-суспільні цінності: розвивати національну культуру й освіту, відбудовувати церковно-релігійне життя, економіку, сільське господарство.

Постання УНРади привітали найавторитетніші на той час українські діячі, серед яких митрополит Андрей Шептицький, колишній президент Карпатської України Августин Волошин та Голова ОУН Андрій Мельник.

У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала величезне значення. По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їхнім московським поневолювачам та неготовність сприйняти націоналістичні кличі; по-третє, ОУН у взаєминах з уНРадою продемонструвала не лише визвольну силу, а й великий державотворчий потенціал, який, хоч і частково, таки вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер українських Визвольних Змагань, їх історичну тяглість.

Окреме місце в українському житті Києва посідає діяльність Буковинського Куреня, який прибув до столиці восени 1941 р. й затримався аж до осені 1942 р.

Історія Буковинського Куреня, його становлення та боротьба також прямо пов'язані з діяльністю Організації Українських Націоналістів.

Перед війною Буковина довгий час перебувала під владою Румунії. У 1940 р. внаслідок домовленостей між СРСР та Німеччиною Буковинську землю окупувала більшовицька Росія. Це особливий період в історії Буковини, позначений жорстокими репресіями з боку радянської влади. Саме тоді Буковину перейменовано у Чернівецьку область у складі УРСР.

Спротив новому окупантові чинила лише ОУН, яка посилила свою організаційну діяльність напередодні радянсько-німецької війни, оскільки вважала, що зудар двох диктатур дасть змогу їй установити свою владу на теренах Буковини і Бессарабїї.

Після початку війни відділи ОУН перейшли до відкритих сутичок з відступаючими силами Червоної армії та чинили активний спротив румунській окупаційній армії, яка, як союзник Німеччини, вдерлася в Україну. Унаслідок таких дій у багатьох містах і селах встановлювалася українська влада. Однак на допомогу румунам прийшли німці, що змусило Провід ОУН віддати наказ про реорганізацію бойових відділів ОУН. Зокрема, було сформовано три бойові групи: Чернівецьку під проводом сотника Петра Войновського, Підкарпатську під керівництвом Дарійчука (псевдо Сокіл) та у містах Вижниця й Кіцмань. Згодом усі групи об'єдналися у Буковинський Курінь, який очолив П. Войновський. До складу Куреня входило близько трьох тисяч осіб переважно молодого віку, які вирішили боротися за визволення України, а свою діяльність вважали початком творення майбутньої Української армії.

За наказом Проводу ОУН Буковинський Курінь вирушив до Києва. Шлях пролягав через Бар, Вінницю, Бердичів, Житомир і Білу Церкву. У кожному місті, де буковинці зупинялися на нічліг чи відпочинок, вони залишали своїх людей, які мали завдання організовувати осередки українського життя.

До столиці Курінь прибув восени 1941 р. Насамперед керівництво Куреня в особі П. Войновського, двох старшин та двох підстаршин з'явилося до УНРади. Сотник Войновський від імені Буковинського Куреня привітав голову УНРади М. Величківського і присягнув на вірність Українській Національній Раді як єдиноправному репрезентантові українського народу.

Процедура присяги відбувалася у піднесено-патріотичному дусі. Ось як про це пише відомий дослідник історії національно-визвольного руху Г. Полікарпенко: «Одного дня в жовтні 1941 р. головними вулицями міста Києва в струнких лавах, з жовто-блакитними прапорами, зі співом патріотичних пісень ішов Буковинський Курінь. Бойовики, що зазнали гарту буковинського повстання, що передерлися сотні кілометрів, поспішаючи до Києва, осягнули, нарешті, свою ціль. Тепер вони хотіли скласти урочисту присягу на вірність українським визвольним змаганням, Українській державі та Національній Раді. Присяга відбулася в урочистій обстановці у великій залі приміщення Української Академії Наук на розі Володимирської та Фундуклїївської вулиць. Присяги своєї буковинці додержали свято».

А ось як про це згадує сам командир Буковинського Куреня сотник Петро Войновський: «Про відбуття акту присяги мене попереджено О.Ольжичем та інженером О. Бойдуником в моїй хаті, де вони перебували. Присягатимемо в Академії Наук, де містилося все керівництво Української Національної Ради. А відбувся акт присяги так: на площадці останнього поверху стояли всі члени Конститутанти України на чолі з вибраним головою проф. Миколою Величківським... Почесна сотня на чолі зі мною вмаршовує сходами вгору. На наказ сотенного: “Почесна сотня, струнко, почесть дай!” піднесено прапор Буковинського Куреня, і я від цілого Куреня склав присягу: “Присягаю в нашім святім Києві — нашій столиці, в моєму імені.і в імені вояків Буковинського Куреня, Богові і українському народові та Українській Національній Раді вірно служити і життя віддати за українську справу. Так нам, Боже, допоможи!”» (Городиський 3. Українська Національна Рада. — К.: Вид. Дім «КМ Academia», 1993. — С. 35).

У лютому 1942 р. до Куреня приєдналося ще триста галичан та майже дві тисячі над дніпрянців.

Очевидно, що буковинці не сиділи склавши руки, а одразу ж взялися до активного національно-державного життя. Частина з них виїхала у суміжні з Києвом області України, оскільки отримала доручення вербувати добровольців у майбутню українську армію. Окремі члени Куреня створили загони української поліції, яка дбала про порядок у Києві. Інші плідно працювали у Міській управі.

Яскравий спалах національного життя в українській столиці не міг бути непоміченим німцями. Чим далі вони просувалися на схід, тим жорстокішим ставав їхній режим на окупованих землях. Дуже скоро виявилося, що реальний спротив німецькій владі у Києві становлять лише українські націоналісти, які крок за кроком опановують тут ситуацію.

У грудні 1941 р. Президія Української Національної Ради звернулася до німецьких чинників за дозволом відзначити у Києві чергову річницю проголошення 22 січня 1918 р. самостійності Української Народної Республіки. Німці не лише не дали дозволу, а одразу ж заборонили діяльність УНРади.

Розпочалися масові арешти і розстріли.

Першими від рук нацистів у Києві загинула група українських націоналістів на чолі з Романом Бідою. У середині грудня заарештовано групу працівників редакції газети «Українське Слово» — Івана Рогача, Петра Олійника, Ореста Оршана-Чемеринського, Івана Кошика та ін.

Перестало виходити «Українське Слово». Натомість з наказу німців з'явилося так зване «Нове українське слово» з виразною пронімецькою спрямованістю.

В очікуванні наступних арештів керівництво ОУН у Києві вирішує відправити із столиці «засвічених» членів ОУН, зокрема Олену Телігу. Однак поетеса навідріз відмовилася покидати Київ: «Я вдруге з Києва не виїду», — категорично заявила вона, оскільки була переконана, що не має права покидати своїх друзів.

На початку лютого 1942 р. прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Костя Гупала.

Від рук німецьких окупантів гинуть інженери Романов та Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник Визвольних Змагань 1917—1919 років Тодот Чередниченко. Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом із дружиною та дітьми.

Лицарською смертю загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лук'янівської в'язниці кров'ю написав: «Спливаю кров'ю — але не зраджу тайни друзів!»

Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва, вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу — членів ОУН. Тут загинули міський голова Києва В. Багазій, голови районних управ міста професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Руль, Чверда, інж.Романов.

Жертвами німецького терору стали близько півтисячі членів Буковинського Куреня. Не жаліли нацисти українських священиків і монахинь. У Яру знищено архімандрита Вишнякова та протоієрея Павла. Як стверджує С. Карамаш, за підрахунками, які базуються на аналізі найновіших досліджень і джерел архівів, за роки німецької окупації в Бабиному Яру загинуло 100 тис. осіб, більшість із яких українці, росіяни, представники інших національностей, а також близько 40 тис. євреїв.

Учасник похідних груп ОУН, відомий громадський і політичний діяч Осип Бойдуник, який брав безпосередню участь у відродженні українського Києва, у своїх спогадах писав: «Коли б хотіти з чимось порівняти те, що німці в 1941 —1944 роках коїли в Україні, то сміло можна це представити таким рядом: половецька орда, кипчацька орда, полчища Андрія Боголюбського, похід Джінгісхана, петрівсько-катеринські пожари і “прибирання к рукам”, ленінсько-дзержинські “м'ясорубки ЧК”, сталінсько-хрущовські нищення духовно-культурної верхівки і голодова акція в Україні і тевтонсько-гітлерівське розбишацтво у відношенні до українського народу і України стоять в одному ряді. Хто кого перевищив у нищенні — про це скажуть історики»(Бойдуник О. На переломі. — Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1967. — С. 102).

Уже з висоти часу відомий літературознавець, соратник О. Ольжича Олег Лащенко цей кривавий період у житті українського Києва охарактеризував так: «Зназовні трагедія лютого 1942 року може видаватися лише епізодом війни, коли потоками точено українську кров, проте, коли розкриємо цю трагедію, то побачимо, що вона — одна з кривавих вершин не тільки нашого культурного процесу, але й усього спротиву за останньої війни. Лютим 1942 року зназовні замикається київський період організованої боротьби українського націоналізму» (Самостійна Україна. — Чикаго, 1985. — С. 12).

Безперечно, Бабин Яр — останнє місце спочинку українських героїв, які в роки Другої світової війни у стольному Києві виборювали незалежність України. Пам'ять про них навічно збережеться в серцях багатьох поколінь українців.

Як уже згадувалося, пам'ять про українських патріотів, які в окупованому німцями Києві боролися за відновлення державної незалежності України, символізує скромний хрест, що з ініціативи Проводу ОУН був установлений у Бабиному Яру в січні 1992 року. Правда, це не єдиний монумент, яким вшановано пам'ять загиблих у Бабиному Яру. Здебільшого споруджені тут у різні роки величні пам'ятники підкреслюють трагедію єврейського народу. Звичайно, було б несправедливо ставити під сумнів факти масових знищень євреїв під час війни у Києві. Зрештою, це ніхто й не робить. Однак історична правда та справедливість вимагають передусім гідного вшанування українських патріотів, які не просто загинули у Бабиному Яру, а боролися за незалежність своєї Батьківщини.

У цьому контексті провокаційною видається поведінка окремих єврейських громад та організацій, які не полишають намірів спорудити у Бабиному Яру величезний розважальний центр, складовими частинами якого мали б стати театр, кафе та оздоровчий комплекс.

Ідея такого будівництва вперше була озвучена напередодні відзначення 60-ї річниці трагедії Бабиного Яру. Опис споруди, який був опублікований у вересні 2002 р. в газеті «Хадашот», починається словами: «Общинний центр повинен представляти життя, смерть і відродження єврейської громади Києва і України, чиї історичні корені знаходяться в Києві і занурюються у ґрунт Бабиного Яру, над яким нове життя розквітатиме серед гілок, листя і птахів, немов не усвідомлюючи того, що тут відбулося» (Форум націй. — 2003. — Ч. 3/10).

Як кажуть, коментарі зайві.

Наміри американського розподільчого фонду «Джойнт» викликали чималий резонанс та активний громадський спротив.

Так, Державний комітет України у справах національностей та міграції висловив «глибоке занепокоєння з приводу можливого будівництва», а Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності категорично ствердив, «що спорудження єврейського культурного центру саме в Бабиному Яру, на місці масових розстрілів людей різних національностей, є неприйнятним і з морально-етичного погляду, і враховуючи норми чинного законодавства про заповідні території» (Форум націй. — 2002. — Ч. 4/6).

До Президента України, Голови Верховної Ради та Кабінету Міністрів також звернувся Конгрес національних громад України. В оприлюдненому зверненні зазначалося: «Аналіз ситуації, що може створитися внаслідок спорудження центру у Бабиному Яру, доводить, що ця ідея, дуже ймовірно, буде неприйнятною для досить широкого спектра громадськості, представників національних громад і політичних сил» (Форум націй. — 2002. - Ч. 4/6).

Щобільше, українці почали справедливо вимагати гідного вшанування пам'яті тисяч і тисяч своїх земляків, які у роки. Другої світової війни були закатовані у Бабиному Яру.

З метою гідного вшанування жертв нацистських злочинів, тлінні останки яких знаходяться у Бабиному Яру, було створено Громадський Комітет, до складу якого увійшли відомі громадські й політичні діячі, зокрема академік Іван Дзюба, Голова ОУН Микола Плав'юк, правозахисник Мирослав Маринович, українські письменники, представники деяких єврейських громад.

До речі, проти спорудження центру виступили понад двадцять єврейських громад України та СНД, в тому числі головний рабин України, колектив Київського університету іудаїзму, Американська Асоціація інвалідів-ветеранів Другої світової війни.

Своєрідний образний підсумок щодо недоцільності спорудження центру зробив відомий правозахисник Мирослав Маринович: «Від усього проекту дихає чимось язичницьким, богобайдужим, а тому — богозневажним. У цьому полягає головний мій докір як його авторам, так і його ініціаторам. Ідучи за цим проектом, можна відродити що завгодно, але аж ніяк не сповідальну, нелукаву традицію Ізраїля, яка завжди стояла в обороні сакрального перед наступом профанного... Парад символів у Бабиному Яру, що може ось-ось розпочатися з ініціативи різних громад, з усією неминучістю перетвориться на війну символів, яка зачепить не лише спадкоємців упокоєних тут жертв, а й усю громадськість України. Було б справді фатально, якби бензину в цей тліючий вогонь хлюпнули самі євреї» (Форум націй. — 2003. — Ч. 3/10).

Прикметно, що під час публічних дискусій стосовно доцільності спорудження центру «Наслєдіє» з «нафталіну» витягувалися «аргументи», які мали б поставити під сумнів жертовність українців у їхній боротьбі за українську ідею. Зокрема, у деяких публікаціях наголошувалося на непорівнянності жертв з боку українського і єврейського народів.

Не вдаючись до морально-етичних оцінок таких «аргументів», наведемо витяг із спогадів уже цитованого Осипа Бойдуника: «Між нищенням жидівського і українського народів істотної різниці не було. Жидівський нарід нищено тотально. В українському народі тотально нищено провідну верству, не допускаючи до росту нової, залишаючи при житті лише простолюддя і то лише тому, що воно потрібне було як робоча сила. І то лише те простолюддя залишалось, яке не противилось чи не стояло на перешкоді німецько-гітлерівським колоніальним намірам і планам. На підтвердження того можна навести безліч прикладів...» (Бойдуник О. На переломі. — Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1967. — С. 101).

Ситуація дещо розрядилася у грудні 2002 р.

Зважаючи на громадський спротив, Київрада зняла з розгляду питання про підтвердження виділення «Джойнту» землі у Бабиному Яру. Київський міський голова Олександр Омельченко вимагав провести публічне обговорення проекту й відмовився ухвалювати будь-яке рішення з цього приводу, якщо не буде досягнуто компромісу між авторами проекту і його опонентами.

У січні 2003 р. Комісія з гуманітарних питань при Кабінеті Міністрів України відмовилася надавати статус гуманітарної допомоги для 22 млн. грн., які «Джойнт» хотів ввести в Україну для фінансування будівництва центру.

Час від часу в засобах масової інформації з'являються повідомлення про намір окремих єврейських організацій активізувати роботу з спорудження в Бабиному Яру так званого єврейського культурного центру «Наслєдіє». Закономірно, що при цьому громадськість б'є на сполох. На жаль, Бабин Яр і надалі залишається місцем політичної, соціальної, етнічної та міжконфесійної напруги.

Так буде доти, поки не відновимо історичну та національну справедливість. Для цього слід негайно вжити заходів щодо гідного вшанування пам'яті усіх, хто загинув у Бабиному Яру, і насамперед українських патріотів, борців за незалежність України, Пам'ять про них не дозволить терпіти наруги над святими місцями їх поховань.