Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Україна: між перемогами і поразками

Страсті за Петлюрою

У жовтні 2007 р. комунальні служби Полтавської міської ради демонтували пам'ятний знак Головному Отаманові військ Української Народної Республіки, Голові Директорії УНР Симону Васильовичу Петлюрі. Упродовж двох днів у стрічках новин про цей акт вандалізму інформували провідні телеканали. Та, незважаючи на це, ця, без сумніву, неординарна й скандальна подія так і не набула всеукраїнського розголосу.

Натомість пристрасті розгорілися в обласному центрі. Місцева газета «Новини Полтавщини» одразу ж помістила заяву чиновника Полтавської обласної державної адміністрації, який дії комунальників назвав «незаконними». Його можна зрозуміти, адже пам'ятний знак на честь Симона Петлюри було відкрито з ініціативи голови обласної державної адміністрації, чільного діяча «Нашої України» Валерія Асадчева на виконання Указу Президента України «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки». До того ж відкриття пам'ятного знака далося нелегко, оскільки супроводжувалося провокаціями з боку комуністів та членів Партії регіонів,, які були й залишаються категоричними противниками вшанування у Полтаві пам'яті одного з лідерів УНР.

На своє виправдання міська рада, яку, до речі, очолює член БЮТ Андрій Маяковський, оприлюднила інформацію, в якій зазначається, що «ніякого політичного підтексту щодо спорудження пам'ятника нашому землякові, цьому відомому військовому і політичному діячеві періоду У HP, публіцисту немає». У даному випадку йдеться лише про виконання міською радою рішення Господарського суду Полтавської області, який визнав дії ОДА щодо пам'ятника Петлюрі незаконними та зобов'язав обласну державну адміністрацію знести пам'ятний знак. У повідомленні, правда, не згадується, що облдержадміністрація оскаржила рішення Господарського суду і на момент демонтажу відповідне клопотання знаходилося в апеляційній установі, а отже, дії міської ради є протиправними.

Нічна атака місцевих комунальників на місце, де планувалося встановити пам'ятний знак Петлюрі, обурила націоналістичні та націонал-демократичні сили Полтавщини. На місці пам'ятного знака було проведено молебень з метою «просвітлення злих сердець і затуманених голів». Відбулося також пікетування міської ради з вимогою негайно встановити пам'ятний знак та спорудити справжній пам'ятник Головному Отаману Армії У HP.

Навмисне у деталях розповідаємо про всі перипетії, пов'язані із встановленням та демонтажем пам'ятного знака С. Петлюрі у Полтаві, оскільки вони в повній мірі характеризують, з одного боку, убогість і примітивність мислення окремих місцевих можновладців, а з другого — мають стати серйозним уроком для центральної влади, адже хто б що не говорив, у результаті відбулася наруга над пам'яттю одного із фундаторів української державності. Тут варто наголосити, що Симона Петлюру аж ніяк не можна зарахувати до «пересічних» чи «регіональних» українських діячів. Нагадаємо, що він стояв біля витоків Української Народної Республіки, зокрема у 1917 р. входив до складу Української Центральної Ради, очолював Український Військовий Генеральний Комітет. У 1919 p. С.Петлюра був членом Директорії УНР, а в лютому 1919 р. очолив її, тобто став фактичним керівником незалежної Української держави. Більше того, після поразки Української революції Симон Петлюра деякий час керував роботою екзильного уряду УНР, який проіснував до 1992 p., коли останній президент УНР Микола Плав'юк склав свої повноваження у зв'язку з відновленням незалежності України та обранням Леоніда Кравчука її першим президентом.

З нагоди великих державних свят вищі посадові особи держави регулярно кладуть квіти до пам'ятника Михайлові Грушевському, голові Центральної Ради доби УНР та соратникові Симона Петлюри. Кому як не їм реагувати на факт зневаги до одного із будівничих української державності, що відбувся в Полтаві. Розумію недоречність порівняння, але не можна собі навіть уявити щось подібне в радянські часи, коли б у якомусь обласному центрі було вчинено подібне стосовно, скажімо, котрогось із соратників Леніна чи Сталіна.

Окремо слід сказати про саму Полтаву. Завдяки провінціалізму в гіршому розумінні цього слова деяких місцевих чиновників Полтава, на жаль, поступово перетворюється у символ національної меншовартості. Так, ще не забулася історія, коли із плебейською заповзятістю місцеві чиновники лобіювали рішення про спільне з Росією відзначення трьохсотріччя Полтавської битви; іншими словами, погоджувалися святкувати на українській землі перемогу російської зброї. А чого варта ухвала про надання поширювачу суржику Андрієві Данилку звання «почесного громадянина Полтави»! Адже куди справедливіше було б присвоїти таке звання справжній народній артистці Раїсі Кириченко, чий голос прославляє, а не ганьбить Полтаву й Україну.

Але повернемося до Симона Петлюри. Історія із вшануванням цієї постаті здебільшого сумна й засвідчує нашу неспроможність гідно, на високому рівці віддати належне цьому державному мужеві. У світі існує лише один пам'ятник С.Петлюрі, який у 2001 р. було відкрито у Рівному (скульптори В. Шолулько, В. Стасюк, архітектор Т. Мельничук). Не зрозуміла ситуація і з встановленням пам'ятника Петлюрі в Києві. На виконання уже згаданого Указу Президента України Віктора Ющенка щодо увіковічення пам'яті визначних діячів УНР і ЗУНР урядом був створений Організаційний комітет, який очолив тодішній міністр культури і туризму Ігор Ліховий. У планах роботи цього Оргкомітету було встановлення пам'ятника С. Петлюрі в столиці та перейменування на його честь однієї із центральних вулиць міста. Тодішній начальник головного управління культури, мистецтв і охорони культурної спадщини Київської міськадміністрації, а нині високопоставлений посадовець Секретаріату Президента України Олександр Беструшкін запевняв, що Київська державна адміністрація готує відповідну ухвалу, а на громадське обговорення виноситиметься питання стосовно місця спорудження пам'ятника. Зокрема, планувалося встановити монумент на перехресті вулиці Володимирської і бульвару Тараса Шевченка. Це — плани. А де дії і результат? Сьогодні у Києві єдиним місцем, яке пов'язане із керманичем УНР, є фасад Будинку вчителя, який свого часу був резиденцією Центральної

Ради і на якому встановлена дошка на честь Глави Директорії УНР.

Принагідно треба згадати про безпрецедентний факт наруги над пам'яттю С. Петлюри, що був вчинений у 2003 р. в Парижі на могилі українського героя. Тоді невідомі люди на надгробному пам'ятнику видряпали свастику. З цього приводу посольство України надіслало ноту протесту до французького МЗС. Як відреагувала французька сторона? Чи знайдені і покарані вандали? Переконаний, що громадськість має знати відповіді й на ці запитання.

Тим часом страсті за Петлюрою не вщухають. Складається враження, що Головний Отаман військ Армії УНР продовжує свій бій за незалежну Українську державу.

Петлюра Симон Васильович народився 22 травня 1879 року в Полтаві, у 1895 — 1901 pp. навчався в Полтавській духовній семінарії. З 1900 р. — член Революційної Української Партії (РУП, 1905 р. реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. Виступав проти об'єднання з РСДРП. Редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна».

Був секретарем київського щоденника «Рада», співредактором легального соціал-демократичного часопису «Слово», редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь» (Москва), працівником Союзу земств і міст, головою Українського Військового Комітету Західного фронту, був членом Української Центральної Ради, головою Українського Військового Генерального Комітету, генеральним секретарем військових справ.

У 1918 році сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. Очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств був заарештований. У 1918 р. обраний до складу Директорії УНР. З 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки, Голова Директорії УНР. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава). Організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки Голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом Шварцбартом 25 травня 1926 року. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.