Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Україна: між перемогами і поразками

Хто вибачиться за «Віслу»?

У 2007 р. в Україні та Польщі відбулися відзначення з нагоди 60-ї річниці масових депортацій українського населення з їх етнічних земель — Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння.

У зв'язку з цим варто нагадати, що у вересні 1944 р. між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду, якою передбачалося здійснити так зване «добровільне» переселення українців Польщі в Україну й, відповідно, поляків України у Польщу. На ділі це переселення народів перетворилося в масові депортації українського населення, своєрідну етнічну чистку, внаслідок якої було спустошено сотні українських сіл у Польщі, знищено кілька десятків тисяч українців, а близько 500 тис. наших братів і сестер назавжди позбулися рідних домівок. При цьому реалізація згаданої угоди була лише початком української трагедії.

Кульмінаційним моментом українсько-польського протистояння стала операція «Вісла», яку в 1947 р. провела комуністична Польща разом із Радянським Союзом та Чехословаччиною. З метою остаточної ліквідації українського населення в Польщі та перетворення останньої у мононаціональну державу було мобілізовано регулярні військові частини, які жорстоким примусом змушували українців покидати рідні оселі та переміщуватися на захід і північ польської держави. Хто чинив цьому опір — знищували або відправляли у концтабір «Явожно», який за нелюдськими умовами утримання в ньому людей може зрівнятися лише з німецьким концтабором «Освєнцім».

Таким чином, внаслідок насильницької спецоперації «Вісла» ще 150 тисяч українців були змушені покинути рідні землі, близько 500 тисяч мучилися у концтаборі «Явожно», з них майже 200 тис. загинули. У цілому жертвами депортації стали понад півмільйона наших земляків.

Принагідно нагадаємо, що Президент України Віктор Ющенко взяв участь у заходах з нагоди відкриття у польському селі Павлокома пам'ятника, який символізує смерть сотень українців, яких знищила польська влада тільки за те, що вони не хотіли покидати свою прадавню землю. Тоді ж українського Президента так і не підвели до могили, де поховані бійці УПА, яка виявилася єдиною силою, що чинила збройний опір польському свавіллю.

Україна до відзначення цього сумного ювілею почала готуватися давно. Зокрема, ще у вересні 2005 р. Президент В. Ющенко підписав Указ «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944 — 1946,1948 та 1951 роках». Згодом Міністерство юстиції підготувало проект цього Закону, яким передбачено відновлення історичної справедливості щодо етнічних українців, примусово виселених з території Польщі. Законопроектом запропоновано надати їм відповідний статус. Так, статтею 3 проекту передбачається, що особи, примусово виселені у 1944 — 1946, 1948 та 1951 роках, вважаються депортованими, а акти таких переселень визнаються незаконними.

Зазначеним документом також передбачено, що на цю категорію осіб розповсюджується низка пільг, встановлених Законом України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», зокрема, щодо безоплатного одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення за рецептами лікарів, 75-процентної знижки плати за користування житлом тощо.

Якщо згаданий законопроект ухвалить Верховна Рада, то, врешті-решт, буде врегульовано правовий і частково соціальний аспект проблеми. Однак одразу слід уточнити, що дія положень законопроекту поширюється саме на українців, які проживають на території сучасної Української держави, і не стосується наших земляків, які стали жертвами депортації, однак сьогодні проживають на території Польщі.

Проте у даній ситуації, крім юридичного, соціального чи матеріального аспектів, що в основному стосуються виплат компенсацій жертвам депортацій, існує ще й політичний бік проблеми, пов'язаний з діями нинішньої української та польської влади.

Зокрема, український парламент передусім ще має ухвалити згаданий законопроект. Однак своє слово також має сказати польська сторона. У свій час Сейм Республіки Польща засудив операцію «Вісла». Це стало першим кроком на шляху відновлення історичної справедливості стосовно депортованих та загиблих українців. Але повинні бути наступні кроки. Польща має якщо не вибачитися за геноцид проти українського народу, то, принаймні, належно зберігати пам'ять про ці страшні події. Україна вже показала приклад, коли на високому державному рівні погодилася відзначити пам'ять жертв так званої Волинської трагедії 1943 р. та допомогла полякам впорядкувати й урочисто відкрити у Львові цвинтар «Орлят».

Натомість з польського боку маємо лише скромний пам'ятник у Павлокомі. А хто згадає про замордованих українців у Пискоровичах, Малковичах, Люблинці, Березені, Терні, Вільшанах, Завадці, Кальницях? Усі знають страшну історію чеського села Лідице, але чому майже ніхто не говорить про трагедію лемківського села Завадка Морохівська? А різниця між ними в одному: мешканців першого спалили німці, другого — поляки.

Україна і Польща мають відповісти на запитання, які аж ніяк не можна вважати риторичними.