Україна: між перемогами і поразками

Уроки «Орлят»

Уперше питання вшанування пам'яті польських вояків у Львові було піднято ще в 1990 р. представниками польської фірми «Енергополь» і Польського товариства охорони військових могил, які самовільно організували реконструкцію надмогильних пам'ятників на Личаківському кладовищі у Львові. Зокрема, польська сторона тоді зажадала відновити споруджений у 1939 р. цвинтар «Орлят», де поховані поляки, які загинули в 1919 р. під час українсько-польської війни, в результаті якої була ліквідована Західно-Українська Народна Республіка, а на значній частині Західної України встановився польський окупаційний режим. Зрозуміло, такі намагання польської сторони не могли не викликати обурення львів'ян, для яких цвинтар «Орлят» символізує часи однієї з найжорстокіших іноземних окупацій. Водночас львівська громада справедливо почала вимагати гідного вшанування пам'яті вояків Української Галицької Армії, могили яких розкидані на території сучасної Польщі.

З того часу і розпочалася так звана «цвинтарна війна». Щоб залагодити конфлікт, у 1994 р. уряди Польщі та України уклали угоду «Про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій», згідно з якою визначався порядок проведення робіт із реставрації поховань. У цьому ж році, відповідно до угоди, Львівська міська рада порушила питання перед Радою охорони пам'яток боротьби та мучеництва Республіки Польща, Генеральним консульством Польщі у Львові про необхідність погодження проекту реконструкції та впорядкування військових поховань згідно з установленим порядком.

Однак польська сторона не захотіла нічого погоджувати. Натомість на цвинтарі «Орлят» розпочалися будівельні роботи, що засвідчили: відновлюються архітектурні споруди й написи, які не можуть сприйнятися українцями. Зокрема, на центральній плиті було встановлено меч замість хреста, збудовано допоміжні приміщення, зроблено окремий вхід на кладовище.

Щоб уникнути протистояння, у вересні 2000 р. сесія Львівської міськради ухвалила рішення про завершення впорядкування на території музею «Личаківський цвинтар», складовою якого є цвинтар «Орлят». Згідно з ним було вирішено на надмогильній плиті п'яти невідомим польським воїнам зробити напис: «Невідомим польським воїнам, полеглим за Польщу в 1918 — 1920 роках».

Проте польську сторону це не задовольнило, й вона домагалася, щоб у написі додали слова: «За незалежність Польщі». Це знову викликало обурення львівської громади. Згодом поляки запропонували інший напис: «Невідомим польським воїнам, героїчно полеглим за Польщу в 1918 — 1920 pp.», на якому вони наполягали до останнього часу і на який категорично не погоджувалася львівська громада.

Конфлікт, по суті, зайшов у глухий кут.

Незважаючи на це, у 2002 р. президент Леонід Кучма запросив до Львова польського президента Олександра Кваснєвського для урочистого відкриття цвинтаря «Орлят». Це викликало нову хвилю обурення з боку львів'ян, яким недвозначно дали зрозуміти, що їхня думка нічого не важить, а історична правда не цікавить офіційну українську владу.

За таких обставин президент Кваснєвський відмовився їхати до Львова, а «цвинтарна проблема» згодом дісталася у спадок новому президенту Вікторові Ющенку.

Треба віддати належне Ющенку, який одразу дав зрозуміти, що рахуватиметься з думкою львів'ян. «Як громадянин, я можу сказати, що жодного насилля не буде. Я буду слухати вас і діяти як Президент виключно з позицій громадського контексту у цьому конфлікті. Однак я буду завжди звертатися з одним проханням: друзі, нам необхідно вийти з цього конфлікту, зважаючи на нашу дорогу на Захід, на інтеграційні процеси в бік Євросоюзу, з огляду на те, що сьогодні робить Польща для України», — заявив Ющенко.

Крім того, у протоколі, що був підписаний за результатами переговорів між тодішнім державним секретарем Олександром Зінченком та керівником Бюро національної безпеки Республіки Польща Єжи Баром, уперше в історії українсько-польських взаємин йдеться про заходи щодо увіковічнення пам'яті українців, могили яких знаходяться на території Польщі.

Урочисте відкриття у червні 2005 р. цвинтаря «Орлят» у Львові чимало українських та польських політиків назвали «історичною подією». Більше того, окремі державні діячі заявили, що, врешті-решт, відбувся «акт українсько-польського примирення», а отже, можна поставити крапку в історичних суперечках, які час від часу збурювали громадськість двох країн.

Проте з'явилися обставини, що дають підстави стверджувати про поспішність таких оптимістичних висновків.

Зокрема, у Варшаві відбулася Друга сесія Парламентської асамблеї України та Республіки Польща (ПАУРП), в роботі якої взяли участь найвищі парламентські керівники Сейму та Сенату Республіки Польща, зокрема заступник міністра закордонних справ Польщі Анджей Залуцький та Генеральний секретар Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва Анджей Пшевознік. Українську парламентську делегацію очолював народний депутат Сергій Бичков. Саме під час роботи цього представницького форуму А. Пшевознік заявив, що не має згоди ставити пам'ятники на честь Української Повстанської Армії у Польщі, оскільки вояки УПА у свідомості поляків сприймаються негативно. При цьому Секретар Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва зазначив, що українці мають право шукати, впорядковувати та доглядати могили вояків УПА.

Коментуючи висловлювання чільного державного діяча Польщі, народний депутат України Андрій Шкіль висловив «здивування»: «Я, звичайно, розумію, що УПА у свідомості поляків сприймається негативно, проте вважаю, що така позиція Пшевозніка була неконструктивною. Тому я сподіваюся, що польська влада все-таки матиме здоровий глузд і тих «44 кроки до примирення», про які говорив представник польського уряду Єжи Козакевич, таки будуть здійснені», — наголосив народний депутат.

У даній ситуації впадає у вічі, що заява польської сторони про «негативне ставлення до УПА» прозвучала тоді, коли ще не встигли вгамуватися емоції щодо відкриття цвинтаря «Орлят». Не секрет, що того дня, коли у Львові вшановувалася пам'ять полеглих польських вояків, у не одного українця щеміло серце. Адже, незважаючи на високі слова про «примирення» та «спільний поступ у Європу», які звучали у цей день, у свідомості багатьох галичан залишився осад національної образи, який здебільшого проявлявся у запитанні: Чому колишньому окупантові треба віддавати таку честь?

Правда, тоді на Личаківському цвинтарі українці зуміли вгамувати емоції й вкотре продемонстрували свою толерантність та вроджену європейськість. Очевидно, що, схиляючи голови над могилами польських солдатів, вони сподівалися, що поляки гідно ставитимуться до українських героїв, могили яких знаходяться на території сучасної Польщі.

Висловлювання пана Анджея Пшевозніка про УПА вказує, що поляки не готові до адекватної реакції на українську поступливість у справі цвинтаря «Орлят». Принаймні є підстави сумніватися, що українські могили на польській території будуть належним чином впорядковані, а польська держава виявить їм повагу.

Варто також нагадати, що, згідно з домовленостями, зафіксованими в міждержавному протоколі за підсумками зустрічі у Варшаві державного секретаря України О. Зінченка та голови Бюро національної безпеки Республіки Польща Є. Бара, передбачено, що відповідно до «Угоди між урядом України й урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті та поховання жертв війни та політичних репресій» за кошти національних бюджетів має бути впорядковано по 44 об'єкти на території сусідньої держави.

Зокрема, на території Польщі має бути відновлено, впорядковано та облаштовано цвинтарі українських вояків, які загинули під час польсько-більшовицької війни 1920 р. чи померли в таборах для військовополонених після закінчення цієї війни у Ланцуті, Микуличах (Підкарпатське воєводство); Стшалково, Каліші (Вєлькопольське воєводство), Вадовіцах (Малопольське воєводство), Тухолі (Куявсько-Поморське воєводство).

Крім того, заплановано впорядкувати місця поховання українців, які загинули в 1943 — 1947 pp.: Берестя, Василів, Верещин, Вороновичі, Гдешин, Городиславичі, Пасків, Ліски, Мірче, Модринь, Моложів, Новосілки, Річиця, Сагринь, Смолигів, Стрільці, Турковичі, Шиховичі (Люблінське воєводство), Бахів, Березка, Володж, Гораєць, Завадка Морохівська, Заліська Воля, Карликів, Кобильниця Руська, Корманичі, Лубна, Павлокома, Пискоровичі, Середня, Скопів, Старе Село, Теплиці, Терка, Тисова, Трійчиці (Підкарпатське воєводство); увічнити пам'ять українців, полеглих у боях із гітлерівськими військами у 1944 — 1945 pp. на Дуклянському перевалі (Підкарпатське воєводство).

Як видно з наведеного переліку, українською кров'ю окроплено чималий шмат сучасної території Республіки Польща. Здебільшого тут поховані активні учасники національно-визвольного руху, зокрема члени ОУН та вояки УПА, які захищали українські етнічні землі. Лише у Павлокомі геройською смертю загинуло 365 українців, яких у березні 1945 р. закатували підрозділи польської Армії Крайової. Загалом, як стверджують історики, на території, що сьогодні належить полякам, поховано близько 20 тисяч осіб, здебільшого повстанців.

Зрозуміло, що гідне вшанування пам'яті всіх без винятку українців, чиї могили знаходяться на польській території, — це справа передусім української влади. Але очевидно і те, що без належного сприяння польської сторони це важко буде зробити. Слід також пам'ятати, що будь-який необачний вислів чи не виважений крок стосовно полеглих може спричинити серйозне протистояння й похоронити ідею «примирення».

Історія із вшанування польських вояків на цвинтарі «Орлят» спонукає до кількох висновків. Передусім українська сторона, здається, зрозуміла, що історичне минуле — це не лише розповіді про сиву давнину. Це також чинник сучасної політики, де необхідно жорстко відстоювати власні національні інтереси. Подобається це комусь чи ні, але саме поляки в цьому плані дали нам належний урок. Вони продемонстрували не лише знання власної історії, а й спроможність зробити її фактором сучасної політики у відносинах між Польщею й Україною. Сьогодні ще рано говорити, що українська влада сповна завчила уроки «Орлят». Але є всі підстави стверджувати, що ці «уроки» не минули даремно.