Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

12.4. Україна в системі міжнародних відносин 1991-2010 рр.

12.4.1. Декларація напрямів і принципів зовнішньої політики України. Проблема зовнішньополітичних пріоритетів 1990-х — 2010-х років

Зовнішня політика є однією з найбільш важливих і водночас найбільш складних і суперечливих сфер діяльності державних структур незалежної України. Важливість зовнішньої політики з початку 1990-х років була зумовлена потребою входження країни як незалежного суб’єкта міжнародних відносин у світове співтовариство та забезпечення сприятливих умов для внутрішнього соціально-економічного розвитку України. Складність цієї політики полягала в невизначеності трансформаційних змін глобального рівня після розпаду СРСР, суперечливості внутрішньополітичного процесу, пов’язаного з протиборством різнополярних за своєю політичною орієнтацією та сприйняттям характеру зовнішньополітичних орієнтирів країни державних і суспільно-політичних сил.

Останнє, зокрема, стало вагомим підґрунтям невизначеності позицій керівництва України щодо пріоритетів зовнішньої політики країни, уявлень про зовнішньополітичні шляхи реалізації національних інтересів, зміцнення безпеки країни впродовж 1990-х — першої декади 2000-х років — від ідеї нейтралітету України на етапі суверенізації республіки до позиції багатовекторності країни в 1990-х роках, орієнтації на євроатлантичні інтеграційні формування з варіативністю зазначеного (від ідеї повного членства в НАТО до поглибленої співпраці з Північноатлантичним альянсом) з початку 2000-х років і, нарешті, офіційного позиціонування України як позаблокової держави зі збереженням євроінтеграційних орієнтирів як визначальних згідно з поглядами державних структур початку 2010-х років.

Йдеться й про пошуки найбільш оптимальних вимірів зовнішньополітичного курсу щодо динамічно змінюваної внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації — тенденції, що знайшла відображення в основоположних державних документах України й відповідно до них — у діяльності державних органів на міжнародній арені.

Так, щодо першого стратегічного документа в сфері власної зовнішньої політики, а саме — декларації про Державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., то його провідною ідеєю, поряд з проголошенням державного суверенітету як «верховенства, самостійності, повноти і неподільності влади Республіки в межах її території та незалежності і рівноправності у зовнішніх зносинах», стала ідея здобуття нейтрального міжнародного статусу країни. «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», — зазначається в цьому документі.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. така позиція знайшла відображення в Законі України «Про оборону» (1991 p.), опосередковано (через проголошення ідеї позаблоковості) у Воєнній доктрині України (1993 p.), поклавши початок тривалим дискусіям на політичному й науковому рівнях щодо ціннісності статусу країни на нейтралітет. До уваги бралися деякі сутнісні аспекти зазначеного статусу з погляду на можливості й перспективи розвитку незалежної України. Це передусім звільнення від зобов’язань членства у військовому блоці як передумови збереження ресурсів для соціально-економічного розвитку й модернізаційних процесів республіки; можливість окреслення дієвих позаблокових підходів щодо зміцнення безпеки, а також інтеграційних орієнтирів України; вірогідність досягнення узгодженості позицій діючих у суспільстві політичних сил за умов відсутності однополярних зовнішньополітичних орієнтирів республіки та ін.

Початковий період незалежності української держави не виявив, утім, тенденції на утвердження попередньо задекларованої позиції. Йдеться не тільки про несприятливість щодо цього зовнішньополітичної ситуації (як відсутність міжнародних гарантій нейтрального статусу України), а й переорієнтацію уявлень державно-політичних кіл України щодо пріоритетів міжнародного позиціонування країни.

Так, постійний нейтралітет, за міжнародно-правовими нормами, — це статус держави, яка добровільно на підставі одностороннього волевиявлення та міжнародного договору зобов’язується не брати участь у всіх війнах, крім індивідуальної самооборони, а в мирний час — проводити миролюбну зовнішню політику, що попереджує втягування цієї держави у військові конфлікти та втручання у внутрішні справи інших держав. Невід’ємною складовою такого статусу є не тільки певні зобов’язання країни-нейтрала до світової спільноти, а й відповідні зобов’язання (гарантії безпеки, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи) світової спільноти до країни, що декларує на міжнародному рівні свій нейтральний статус.

Отже, важливим чинником нейтралітету є наявність держав-гарантів суб’єкта міжнародних відносин, що претендує на відповідний статус за умов невизначеності характеру міжнародних відносин. Для України такими гарантами об’єктивно могли стати Росія як найбільш впливовий гравець міжнародних відносин пострадянського й більше того — посткомуністичного простору, з одного боку, а з іншого — країни західної спільноти на чолі із США як провідні гравці міжнародних відносин глобального рівня після розпаду СРСР.

1 Модернізоване бачення й практика міжнародних зв’язків нейтральних країн другої половини XX ст. свідчить, що поряд з класичним (на прикладі Швейцарії) тлумаченням нейтрального статусу країни як неучасті у будь-яких союзах, останнє не виключає економічної безпекової складової. Показовою в цьому сенсі є модель нейтралітету, притаманна низці сучасних європейських країн (Австрії, Швеції, Фінляндії, Мальти, Ірландії), що, поряд із залученням до інтеграційних зв’язків у межах ЄС, беруть участь (окрім Мальти) у формуванні та розвитку Спільної зовнішньої та безпекової політики Європи як однієї з трьох складових Європейського Союзу, мають високий рівень співпраці з військово-політичним блоком НАТО. Деякі з названих країн (Австрія, Швеція, Фінляндія) не виключають, з огляду на позицію впливових у межах цих країн політичних сил, поступової трансформації їх нейтрального та позаблокового статусу з можливістю приєднання в майбутньому до Північноатлантичного альянсу.

Показово, що на початку 1990-х років саме зазначені країни не виявляли тенденції на визнання нейтральності України відповідно до позиції керівництва цих країн. Для РФ — це тенденція на збереження геополітичних впливів на пострадянському просторі, і зокрема щодо України, з чітко окресленими територіальними претензіями (Крим, Севастополь) російського керівництва щодо нашої країни. Для країн Заходу (насамперед США як єдиної після розпаду Радянського Союзу супердержави, що виступила з претензіями геополітичних впливів глобального рівня) — це тенденція на двовимірність політики — від стримування геополітичних зазіхань Росії до налагодження відносин з нею з метою недопущення негативних наслідків розпаду СРСР (розповсюдження ядерної зброї, міжнаціональних конфліктів, міграції та ін.).

Ситуація невизначеності з огляду на союзницькі відносини, реалії глобальних інтеграційних процесів, а також міжнародних форм безпеки вимагала більш гнучкої позиції України щодо міжнародної діяльності. Відбувся поступовий відхід від ідеї нейтралітету з пошуком найбільш маневрових підходів до зовнішньополітичного курсу з метою реалізації національних інтересів країни.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Основні напрями зовнішньої політики України», що заклала підвалини багатовекторної зовнішньої політики за формальної позаблоковості країни. Україна здійснює активну, гнучку та збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах, як:

 — розвиток двосторонніх міждержавних відносин;

 — розширення участі в європейській регіональній співпраці;

 — співпраця в рамках Співдружності незалежних держав;

 — членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях — зазначається в документі.

«Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи, — стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані із забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності; економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України». Такі підходи заклали фундаментальні засади зовнішньої політики України, визначивши в концептуальному й правовому вимірі завдання держави на міжнародній арені після проголошення незалежності. Відповідно до принципу багатовекторності, документально започаткованого в «Основних напрямах», міжнародна політика України була зорієнтована на забезпечення своїх інтересів як на Заході, так і на Сході, щонайбільше представництво як у європейських структурах, так і в структурах СНД. За ідеологічною позицією українського політикуму цього періоду, місією України мала стати роль своєрідного мосту для взаємного проникнення й збагачення східної та західної культури й цивілізаційної спільноти.

Важливого значення в процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу набуло й прийняття нової Конституції України (1996 p.), яка юридично закріпила основні завдання зовнішньополітичної діяльності держави, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки країни.

1990-ті роки — період активних зусиль державних структур України на міжнародній арені щодо реалізації окресленого зовнішньополітичного курсу. Цей період виявив як серйозні здобутки, так і прорахунки української дипломатії відповідно до задекларованих у провідних державних документах завдань і принципів зовнішньополітичного курсу.

Головними досягненнями України стали:

• входження країни до світового співтовариства. Уже в січні 1995 р. країна була членом 37 міжнародних організацій, брала участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових структур при цих організаціях. У 1992 р. Україна здобула членство в Нараді з питань безпеки й співробітництва в Європі (НБСЄ). У 1995 р. стала постійним членом Ради Європи. Активна підтримка України міжнародним співтовариством зумовлювалася, зокрема, добровільною денуклеаризацією України.

У грудні 1994 р. в Будапешті Україна завершили останній етап ратифікації Договору СНО-1 і тоді ж приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Упродовж 1994 — 1996 pp. наша держава позбулась третього в світі ядерного арсеналу;

• співробітництво з різнополюсними інтеграційними економічними й військово-політичними союзами: СНД (від утворення Співдружності на засадах асоційованого членства, 1991 p.), Європейським Союзом (на засадах Угоди про партнерство й співпрацю між Україною та ЄЄ, 1994 р.), НАТО (від приєднання України до Програми «Партнерство заради миру», 1994 p.);

• урегулювання відносин як з країнами Заходу (США), так і Росією; утвердження курсу на стратегічне партнерство між

Україною та США і водночас між Україною і РФ (Заяви керівництва Сполучених Штатів; Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною та Російською Федерацією, 1997 p.; пакет угод про статус російського Чорноморського флоту).

Позитивним аспектом зовнішньополітичного курсу, зумовленого принципами багатовекторності, можна вважати і його прийнятність (відповідно до політичних, психологічних позицій) більшістю членів суспільства, а разом з цим — можливість опрацювання компромісних підходів до зовнішньополітичних рішень діючими в суспільстві політичними силами.

1990-ті роки виявили водночас і серйозні недоліки курсу на багатовекторність як передумову формування однополюсних пріоритетів країни наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років.

Назвемо їх:

• стагнаційність економічного розвитку України через уповільнення її приєднання до світових інтеграційних процесів унаслідок непрогнозованості стратегічних орієнтиріві і водночас відсутності чітких програмних дій щодо членства в інтеграційних об’єднаннях з боку українських державних кіл;

• відсутність чітких гарантій безпеки України за умов її денуклеаризації та водночас де-факто позаблокового статусу країни;

• недостатньо активний рівень стратегічного партнерства України внаслідок нечіткості зовнішньополітичних пріоритетів країни й водночас зростаючого протистояння її безпосередніх стратегічних партнерів — США та Російської Федерації.

Аналіз як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітичної ситуації України, реалій міжнародних відносин і загальносвітових процесів кінця XX — початку XXI ст. свідчить, що багатовекторний принцип політики не виявляє достатньої ефективності з погляду на національні інтереси України й більше того (попри його первісне ідеалістичне тлумачення щодо перетворення України на з’єднуючу ланку між західною та східною цивілізацією) несе загрозу перетворення України на сіру буферну зону між Сходом і Заходом або, конкретніше, різновекторними за своїм характером, принципами організації та функціонування економічними (СНД, ЄС) та військово-політичними (ОДКБ, НАТО) союзами. Показово, що взаємодія, але не повна інтеграція України із зазначеними структурами не тільки обмежувала можливості її економічної та військово-політичної співпраці з передовими країнами, а й виводила Україну за межі великої європейської та загальносвітової політики з урахуванням поступового обмеження інтересу до України або формування нерівноправної політики до неї з боку тих держав (РФ, США) або блоків держав (СНД, ОДКБ — ЕС, НАТО), що відігравали в цій політиці відчутну, якщо не провідну роль.

Усвідомлення викладеного вище на рівні експертів, а надалі — й представників вищого державного керівництва зумовило процес трансформації принципів зовнішньої політики України з кінця 1990-х років. Пріоритетним напрямом з урахуванням низки чинників став європейський, а в більш широкому вимірі — євроатлантичний нормам.

Це насамперед поглиблення загальносвітових інтеграційних процесів, що об’єктивно окреслювали можливості економічного, політичного, соціального, національного прогресу будь-якої держави, зокрема й такої (за прикладом України), що перебувала на модернізаційному етапі свого розвитку, тільки в межах стійких і перспективних міждержавних формувань. Такі перспективи об’єктивно могли пов’язуватися державним керівництвом України з процесом інтеграції країни в Європейський Союз як об’єднання, що попри внутрішні економічні й політичні труднощі, виявило тенденцію до розвитку, політичного плюралізму, збереження національних традицій окремих країн. На противагу цьому запропоновані проекти економічної інтеграції з боку Москви — як у межах СНД, так і надалі (з 2000 р.) в межах ЄврАзЕС, а також (з 2003 р.) в межах ЄЕП, були мотивовані авторитарною ідеєю підпорядкування тенденцій розвитку інших держав позиції Росії, не гарантували ні політичної демократії, ні національного відродження України, а, отже, не могли визначити пріоритетним східний вектор зовнішньої політики країни.

Окрім того, необхідно було чітко окреслити безпекову політику України за умов її денукліаризації та водночас нестабільного й час від часу кризового характеру відносин держав, а саме Російської Федерації та США, які мали б виступати гарантами територіальної цілісності та безпеки країни. Так, не можна не визнати, що саме зростання військового й більше того — ядерного протистояння Росії та США — тенденції, що супроводжувалась посиленим з другої половини 1990-х років економічним і політичним тиском на Україну з боку РФ, свідчило про необхідність пошуку більш надійних гарантій безпеки країни з орієнтацією її керівництва на входження в оборонний Північноатлантичний альянс. Аксіомою для українських аналітиків і політиків у цьому сенсі стало те, що національна безпека України могла б бути забезпечена або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або за рахунок участі у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах. Так, якщо відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до ДНЯЗ не гарантували, як свідчила практика, формування самодостатньої системи безпеки, без’ядерна Україна могла б розраховувати на успіх у протистоянні з ядерною державою за умов, що останнє можливе відбуватиметься за військово-політичної допомоги з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Якщо додати до цього й усвідомлення вищим політичним керівництвом того, що Україна не володіла достатнім неядерним еквівалентом ядерної зброї, то єдиним виходом для надійного гарантування безпеки України були союзні відносини зі стороною, яка має адекватний сучасним загрозам розмір ядерних сил. Таким союзником, на противагу ОДКБ і Москві, є Північноатлантичний альянс, членство в якому, за прикладом посткомуністичних країн, могло б окреслити й більш чіткі перспективи вступу до Європейського Союзу, а за цим — завершити процес євроатлантичної інтеграції України.

Кінець 1990-х — початок 2000-х років позначився низкою офіційних заяв вищих державних осіб, а також основоположних державних документів України, які декларували європейські й євроатлантичні інтеграційні орієнтири країни. Серед них — Стратегія інтеграції України в Європейський Союз (1998 р.), Послання Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України зі спеціальною доповіддю «Україна і Європейський Союз» (березень 2001 p.), у якому перспективи економічної й соціальної політики визначались у вимірі входження України до структур ЄС.

Це також Державна програма про співпрацю з НАТО (2001 p.), Стратегія України щодо НАТО (ухвалена Президентом України на основі Рішення Ради національної безпеки й оборони України від 23 травня 2002 p.), Закон України «Про основи національної безпеки України» (2003 p.), що визначали перспективи національної безпеки країни у вимірі співпраці України з НАТО і, насамкінець, (відповідно до змісту Закону) «набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору (НАТО)...». Слід зазначити, що напередодні президентських виборів 2004 р. безпекова складова євроатлантичної стратегії України почала набувати більш поміркованого формулювання. Значною мірою це зумовлювалось як загостренням внутрішньополітичної ситуації у країні через зростаюче протистояння прихильників і противників євроатлантичній інтеграції, так і відчутним погіршенням відносин України з Росією через незадоволення останньої курсом на інтеграцію України в НАТО.

Нагадаємо, що Указом Президента України Л. Кучми від 15 червня 2004 р. «Про Воєнну доктрину України» було затверджено Воєнну доктрину України, яка містила положення про підготовку країни до повноправного членства в НАТО та Європейському Союзі. Ці положення були вилучені Указом Президента України від 15 липня 2004 р. «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 липня 2004 р. “Про дальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна — НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 р ”».

Так, попри попереднє положення Воєнної доктрини України щодо кінцевої мети — вступу до Організації Північноатлантичного договору (НАТО), новий документ, затверджений Президентом України Л.Кучмою 15 липня 2004 p., не містив у своєму тексті відповідної тези. Після жорстких суперечок щодо формулювань у доктрині за стратегічну мету зовнішньої політики України в безпековій сфері було визнано «поглиблення подальшої співпраці із СНД і НАТО в політичній, воєнній, військово-технічній та інформаційній сферах, у галузі озброєння і цивільно-військових відносин; розвиток співпраці з ЄЄ у межах реалізації ним спільної політики у галузі безпеки й оборони» (ст. 14).

Зазначені підходи не набули довготривалого ствердження, оскільки обрання на посаду Президента України В. Ющенка як прихильника євроатлантичної інтеграції зумовило відновлення орієнтирів на повне членство в ЄС і НАТО як набільш приорітетне в зовнішній політиці України. Аксіомою для президентських структур у цьому сенсі стало не тільки визнання євроатлантичної інтеграції як найбільш сприятливої платформи щодо реалізації національних інтересів країни, а й визнання курсу на членство в НАТО як реального кроку на шляху здобуття Україною членства в ЄС. У квітні 2005 р. Президент затвердив своїм указом положення щодо кінцевої мети — членства країни в НАТО у Воєнній доктрині України. Тоді ж було ініційовано інтенсивний діалог з НАТО з питань набуття членства та реалізації відповідних щодо цього реформ. 27 грудня 2005 р. Президент підписав указ на виконання рішення Ради національної безпеки й оборони України від 25 листопада 2005 р. «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку відносин України з організацією Північноатлантичного договору (НАТО)», спрямованого на впровадження державної політики в сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Щороку (упродовж 2005 — 2009 рр.) до цього додавався започаткований з 2002 р. Цільовий план у рамках Плану дій Україна — НАТО, спрямований на підготовку країни до набуття членства в Альянсі. Цільовий план Україна — НАТО на 2006 р. за своєю філософією та структурою формувався за схемою Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), виконання якого є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

Утім, такі організаційні засади не знайшли практичної підтримки ні на рівні опозиційних Президенту фракцій Верховної Ради, ні на рівні суспільства переважно південно-східного регіону, традиційно орієнтованого на поглиблення інтеграційних зв’язків з Росією. Антипрезидентські дії опозиції впродовж усього терміну президентства В. Ющенка зумовили зменшення підтримки з боку суспільства оголошеному Президентом курсу на євроатлантичну інтеграцію з 40 % на рівні 2004 р. до 15 % на рівні 2008 — 2009 рр.

До внутрішньополітичних проблем додавались і зовнішньополітичні, пов’язані з:

• погіршенням політичних відносин України з РФ;

• посиленим економічним (енергетичним) тиском Росії на Україну;

• переважно проросійською позицією щодо України провідних європейських країн (Франція, Німеччина), лідери яких побоювались політичного використання Росією залежності ЄС від постачання природного газу з РФ. Як наслідок — заявка президентських структур щодо приєднання України до ПДЧ не була позитивно схвалена на самміті НАТО в Бухаресті 2008 p., попри активну підтримку України таким провідним членом Північноатлантичного альянсу, як Сполучені Штати.

Ситуація вимагала кореляції зовнішньополітичного курсу, реалізація якої стала можливою з обранням на посаду Президента України в січні 2010 р. В. Януковича як представника альтернативних щодо попереденьої президентської влади політичних сил. Серед задекларованих ще на етапі виборчої кампанії зовнішньополітичних орієнтирів нової влади — збереження за Україною статусу позаблокової держави за підтвердження загальновизнаного курсу на інтеграцію в ЄС та співпрацю з колективними структурами безпеки, зокрема й НАТО.

Зазначені позиції знайшли законодавче закріплення в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», ухваленого в цілому Верховною Радою 1 липня 2010 р. Серед складових документа — визначення принципів і провідних засад діяльності України на міжнародній арені.

Так, «Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур, — говориться в документі, — Основними засадами зовнішньої політики є:

забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних, економічних, енергетичних та інших інтересів;

...створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України усіх національностей;

утвердження провідного місця України у системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави;

...дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес;

...забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі;

...розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку;

підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір».

Такі підходи зумовлюють модифіковане сприйняття зовнішньополітичних орієнтирів України, де європейський інтеграційний вектор окреслюється в поєднанні з позаблоковістю, на відміну від орієнтиру на інтеграцію з НАТО або нейтральним міжнародним статусом країни.

Порівняння статусу на позаблоковість і статусу на нейтралітет дає змогу визначити не тільки відмінність першого від другого, а й виокремити позитивні перспективи позаблокових орієнтирів з урахуванням національних інтересів України. Так, позаблоковість — це особливий міжнародно-правовий статус, що (на відміну від статусу постійного нейтралітету) не потребує міжнародно-правового закріплення й може бути змінений в односторонньому порядку. Статус на позаблоковість у його сучасному міжнародно-правовому тлумаченні:

• передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов’язує обмежуватися виключно нормами гуманітарного права під час конфліктів третіх країн;

• не накладає обмежень на відрядження військових контингентів у складі миротворчих сил міжнародних організацій;

• не забороняє укладати оборонні угоди й союзи з окремими державами;

• не виключає співпраці з безпековими структурами поза межами зобов’язань про колективну оборону;

• не поширюється на економічну сферу.

Останнє може представляти особливий інтерес для України з урахуванням того, що позаблоковий статус не виключає участі в економічних інтеграційних союзах, і в цьому сенсі орієнтири щодо набуття Україною членства в ЄС без членства в Північноатлантичному альянсі (у разі розвитку конструктивних відносин з останнім) могли б деполітизувати проблему західних інтеграційних тенденцій країни та надати цим тенденціям реального втілення за умов поширення її прихильників серед громадських і політичних кіл.

Зазначене набуває особливої ваги з урахуванням особливостей внутрішньополітичного розвитку України. Утім, позаблоковий статус у його сучасному тлумаченні та варіативних формах забезпечення також не позбавлений суперечностей з огляду на внутрішні можливості та зовнішньополітичне оточення України.

До уваги у контексті цієї моделі береться, зокрема, позаблоковий статус без права на нейтралітет, що підтримується Договором про гарантії військової безпеки з боку провідних ядерних держав. Перші кроки до такого Договору було зроблено 1994 р. з підписанням «Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» (як Будапештський). Однак Меморандум не набув характеру юридичного документа і, отже, не передбачав (крім консультацій) конкретного механізму реалізації зобов’язань країн — гарантів щодо без’ядерної України; не був підкріплений достатніми міжнародно-правовими гарантіями її незалежності й суверенітету. Крім того, завершення терміну договору СНО-1 у грудні 2009 р. (учасницею якого Україна стала саме завдяки підписанню Меморандуму) зводить нанівець і ті суто умовні важелі, якими Україна могла б скористатися задля захисту своїх національних інтересів, покладаючись на політичну значущість обговорюваного документа.

Отже, у реалізації статусу позаблоковості Україні доведеться покладатися виключно на власні сили без права стати членом будь-якого військово-політичного союзу й без отримання будь-яких гарантій її військової безпеки та територіальної цілісності з боку інших країн. Не виключено, що головною перешкодою в реалізації такого статусу може стати проблема здатності забезпечення національних інтересів (військової безпеки) власними силами з урахуванням військової потужності України порівняно з потужністю інших (зокрема ядерних) країн.

Інший варіант зазначеного підхода може тлумачитись як посилена позаблоковість. Така модель позаблоковості має гарантуватися Договором про взаємодопомогу з боку однієї з країн «великої вісімки», серед яких особливу роль, безперечно, відіграють Росія і США.

Реалізація цього, утім, є молоймовірною з урахуванням практики взаємодії України із зазначеними державами у безпековій сфері, де на пріоритет у трикутнику взаємовідносин Україна — Росія — Сполучені Штати (попри розбіжності позицій двох останніх акторів міжнародних відносин) завжди претендували відносини за лінією США — Російська Федерація. Крім того, слід зважати й на те, на які поступки мусить піти Україна, підписуючи Договір про взаємодопомогу, скажімо, з Росією або США. Оскільки обидва з найбільш можливих кандидатів на укладання відповідного договору перебувають у стані перманентного протистояння в своїх орієнтирах і намірах щодо України, вірогідними можуть стати вкрай неприйнятні, з погляду на українську державність або стабільність у регіоні, Договори про взаємодопомогу між РФ й Україною або Україною та Сполученими Штатами.

Отже, якщо говорити про пріоритети зовнішньополітичних орієнтирів, то вони, навіть з урахуванням найновітніх законодавчих документів, не можуть сприйматись остаточно ствердженими. Дієвість задекларованих положень підтверджуватиметься лише практикою, здатністю урядових кіл підходити до їх реалізації з урахуванням загальносвітових тенденцій і тих позицій, які представляють реальні національні інтереси країни. На порядку денному — завдання стабільного економічного й політичного розвитку України, утвердження засад демократії, входження до спільноти країн, що визначають перспективи й реальні здобутки сучасності.