Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

12.3.2. Релігійно-церковне життя незалежної України

Процес становлення сучасної Української держави супроводжувався поступовим відродженням і розвитком в Україні національного релігійно-церковного життя, що виступало одночасно як об’єктом, так і органічним і дієвим чинником національно-демократичних перетворень і духовних змін в українському суспільстві. Як відомо, суспільні трансформації, започатковані горбачовською «перебудовою», не зразу торкнулися сфери релігійно-церковного життя в колишньому СРСР, а в Україні вони виявилися ще з більш помітним запізненням саме через глибокі деструкції, яких Церква зазнала з боку комуністичного режиму.

За часи існування радянської влади Церква в Україні сповна відчула на собі тиск політичної системи — від фізичного знищення релігійних організацій, церковної ієрархії, священиків, церковнослужителів та активних віруючих, до організації державною владою системної роботи, спрямованої на всебічне обмеження впливу Церкви на суспільство та утвердження атеїзму як ідеологічного підґрунтя існуючого режиму. Винищення релігійності як такої супроводжувалося в Україні ще й цілеспрямованими діями влади, що мала на меті доконечно нівелювати вплив національних ознак у діяльності релігійних організацій. Зрештою, це призвело до насильницького припинення існування тут православних релігійних організацій, які декларували свої національні симпатії, передусім Української Автокефальної Православної Церкви та греко-католицьких церковних структур у Галичині та Закарпатті.

Ці зусилля правлячого режиму закладали особливо глибокі протиріччя в релігійно-церковне життя України, оскільки, крім усього іншого, спиралися ще й на намагання влади використати загальносоюзні релігійні центри як засіб денаціоналізації релігійного життя в українських землях. Прояви національних особливостей у діяльності релігійних організацій були предметом особливої уваги всього партійно-ідеологічного апарату тодішньої української влади, викликаючи в нього надмірні перестороги та побоювання. Така позиція партійної верхівки в Україні навіть за умов горбачовських ліберальних реформ була ще одним гальмом, що стримувало реалізацію навіть перших, ще вкрай несміливих перетворень у цій царині суспільного життя.

На мить демонтування тоталітарного режиму та зміцнення тенденцій до демократизації суспільного життя й становлення незалежної Української держави, жорстко придушуване впродовж багатьох десятиліть релігійно-церковне життя в Україні в своєму інституціональному виразі жодною мірою не відображало справжнього ставлення українського народу до релігійних цінностей та його реальних релігійних потреб.

На початку горбачовських реформ в Україні офіційно діяло лише близько 5,3 тисячі релігійних громад, абсолютну більшість (4 тис.) з яких становили об’єднання православних віруючих. Тут провадили свою діяльність 9 з 16 монастирів Руської Православної Церкви. Разом вони утворювали Києво-Галицький екзархат РПЦ, що згодом трансформувався в Українську Православну Церкву. Пізньопротестантські течії були представлені 1100 громадами віруючих, які підпорядковувалися через свої релігійні центри в Україні відповідним союзним керівним центрам євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської (п’ятидесятників) та адвентистів сьомого дня. Близько 100 громад налічували римо-католики, 80 — реформати, 14 — іудеї. У республіці в той час діяло близько 7 тис. священнослужителів.

Процес реєстрації нових релігійних організацій та розширення мережі вже існуючих жорстко контролювався й пригальмовувався владою. Наслідком цього стало утворення в Українській РСР серйозного релігійного підпілля, що співпрацювало з більш широкими дисидентськими колами, вимагаючи послаблень у державній політиці щодо Церкви та загальнодемократичних перетворень. Найбільшу питому вагу серед них мали греко-католики. їхню церкву було насильницьки ліквідовано в 1946 — 1948 pp. Упродовж більш як сорокарічного «катакомбного» періоду греко-католикам вдавалося зберегти всю церковну структуру та підтримувати більш-менш сталі зв’язки з Ватиканом і своїми одновірцями за межами Радянського Союзу. У різний час до релігійного підпілля влилося чимало євангельських християн-баптистів (Рада Церков ЄХБ), переважна більшість п’ятидесятників, прихильники реформістського руху в адвентизмі, Свідки Єгови та представники інших релігійних організацій, які не бажали миритися з існуючою практикою застосування радянського законодавства про релігійні культи та мінімальним рівнем релігійних свобод.

З посиленням тенденцій політичної лібералізації, зміцненням демократії та національним відродженням релігійний чинник став відігравати в житті українського суспільства помітнішу роль, а темпи розвитку релігійного середовища значно прискорилися.

Після відомих подій, пов’язаних з підготовкою та святкуванням 1000-річчя хрещення Русі, урегулювання проблем релігійного життя в Україні стало особливо актуальним процесом. Серед великої кількості питань, що актуалізувались, особливо рельєфно вирізнялися проблеми граничних меж лібералізації законодавчого забезпечення розвитку релігійного середовища й державно-церковних відносин та глибини релігійно-національного відродження в Україні.

Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», який було ухвалено Верховною Радою УРСР ще 1991 p., мав виконати роль базового регуляторного документа, що визначав би темпи й глибину перетворень у сфері релігійного життя та участі Церкви в житті суспільства, характер її відносин з державою та розв’язав проблеми поточного життя релігійних організацій. Попри значну кількість проблемних ситуацій, що виявилися в процесі підготовки цього Закону, дію різновекторних сил, які по-різному бачили його засадничі положення та виникнення нових особливостей функціонування релігійного середовища, що з’явилися в період після його прийняття, слід визнати, що він загалом забезпечив динамічний і сталий розвиток релігійно-церковного життя та формування цивілізованої моделі державно-церковних відносин у сучасній Україні.

Конституційні засади світоглядних свобод і партнерський характер відносин між Церквою та Українською державою, сформульовані в Основному Законі, стали відправною точкою для інших законів, дія яких стосується різних сторін діяльності Церкви. Спрямованість дії цих нормативних актів визначалася саме рівнем демократичності Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Його дух ліг також в основу відповідних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, завдяки яким було забезпечено процес реституції церковної власності, що хоча й триває ще і досі й не може бути охарактеризований як усеосяжний, однак забезпечив доволі -швидке формування матеріально-технічної бази релігійних організацій.

Реституція церковного майна стала в Україні явищем унікальним, оскільки жоден інший суспільний інститут, крім Церкви, з причин відсутності юридичної бази, не скористався своїм правом на успадкування історично належного йому майна. Першим важливим у цьому контексті документом доби новітньої історії Української держави, спрямованим на розв’язання проблем Церкви та налагодження з нею партнерських стосунків, став Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 p., який зобов’язав органи державної влади розпочати процес реституції церковної власності.

На якісно новий рівень роботу з реституції церковної власності вивів Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», виданий 21 березня 2002 р. Десять років, що минули з часу прийняття першого президентського Указу, принесли непогані результати. За цей час релігійним організаціям було повернуто понад 3,5 тис. колишніх культових приміщень, що використовувалися не за призначенням, та більш як 10 тис. предметів церковного начиння, яке зберігалося здебільшого в запасниках музеїв і ніколи не потрапляло до виставкових експозицій. Однак, попри здійснену в цьому напрямі роботу, брак культових споруд ще й досі є слабким місцем релігійно-інституційного процесу в Україні. Хоча поруч з повернутими Церкві культовими спорудами в часи незалежності України було збудовано ще близько 3 тис. храмів, каплиць і молитовних домів, а 2 тис. таких об’єктів знаходяться на стадії будівництва, лише дві третини релігійних громад в Україні нині забезпечені культовими будівлями. Ще понад 9 тисяч громад віруючих орендують приміщення або користуються пристосованими молитовними спорудами. Повністю забезпечені культовими спорудами лише реформати Закарпаття.

Наявні на сьогодні темпи забезпечення релігійних організацій культовими спорудами відстають від процесу зростання релігійної мережі, залишаючи цю проблему актуальною як для самих релігійних організацій, так і для держави. Тому згаданий Указ був спрямований вже на завершення процесу повернення Церкві її майна, що свого часу було вилучене в неї неправовим шляхом.

Загалом з-поміж інших країн, що утворилися на теренах колишнього СРСР, Україна завжди демонструвала послідовність і цілеспрямованість державної політики щодо забезпечення поступального розвитку релігійно-церковного життя. Попри особливості, яких набувала ця політика за кожного з українських лідерів, їй притаманні ознаки, що забезпечували розвиток релігійного життя у все більш природних іманентно-притаманних релігійним інституціям формах.

Починаючи з 1988 р. мережа релігійних організацій, поступово розвиваючись, зросла в Україні майже у 5,5 разів і становить нині понад 35 тис. одиниць, 55 конфесій, напрямів і толків.

Найбільшими релігійними організаціями в Україні є Українська Православна Церква (11 900 громад), Українська Православна Церква Київського Патріархату (4280 громад), Українська Греко-Католицька Церква (3600 громад), Українська Автокефальна Православна Церква (1200 громад). Баптисти в Україні об’єднані в 2560 громад, Християни віри євангельської — у 1600 громад, Адвентисти сьомого дня — у 1052 громади, Свідки Єгови — 1056 громад, Римокатолицька Церква має понад 900 громад.

Особливістю цього періоду розвитку релігійного середовища став нелінійний характер змін, що відбувалися в сфері духовно-релігійного життя України. Радикальні кількісні зміни, що відбулися тут, сприяли якісним зрушенням у діяльності релігійних організацій. Останні знайшли своє відображення в докорінному розширенні й зміцненні тих елементів церковної інфраструктури, які раніше цілеспрямовано винищувалися й без яких важко уявити повноцінне функціонування Церкви. За цей період, скажімо, кількість монастирів і чернечих громад, що є невід’ємною складовою повноцінної діяльності ієрархічних церков, зросла з 9 до майже 400; замість кількасот насельників чернечий подвиг нині несе понад 6 тис. ченців і черниць.

В Україні діє 185 духовних навчальних закладів. Сьогодні можна говорити про те, що тут відроджується й постає цілісна система професійної духовної освіти, яка успішно працює на забезпечення релігійних організацій кадрами церковно- і священнослужителів. У духовних навчальних закладах всіх рівнів і на усіх формах навчання одночасно проходять підготовку понад 22 тис. семінаристів і студентів. Українські церкви готують кадри як для власних потреб, так і для церков інших країн. Частина майбутніх служителів церков нашої країни здобуває духовну освіту в навчальних закладах інших країн. Серйозний розвиток професійної духовної освіти дав можливість у стислі терміни суттєво просунутися в напрямку вирішення проблеми дефіциту кадрів духовенства. Нині в Україні працює понад 28,5 тис. священиків усіх конфесій, серед яких лише близько 3,5 % становлять громадяни інших держав. Цей показник постійно зменшується, що вказує на самодостатність існуючої в Україні духовної освітньої системи.

Звісно, сфера духовної освіти розвивається далеко не безпроблемно. Це й не дивно, адже після її тривалого паралічу, викликаного знищенням системи духовної освіти в радянські часи, сьогодні тут спостерігається не завжди високий рівень викладання основних дисциплін, існують проблеми із забезпеченням духовних навчальних закладів відповідною літературою та іншими джерелами інформації, ще доволі слабка загальноосвітня підготовка майбутніх священнослужителів тощо. Однак усе перелічене є проблемами зростання, притаманними майже кожній інституції, що бурхливо відроджується. Головним тут є бачення церковною ієрархією виняткового значення духовної освіти для їх церков, зростання конкурсів бажаючих вступити до цих навчальних закладів і щорічне поліпшення якісного складу абітурієнтів та якості самого навчання.

Говорячи про духовну освіту, слід згадати й про існування в Україні майже 12,8 тис. недільних шкіл, що належать до того різновиду релігійних інституцій, які за радянських часів були заборонені законом. Сьогодні вони є серйозним засобом релігійного просвітництва усіх категорій населення, особливо дітей та молоді.

Новим помітним явищем у релігійному житті в Україні стали місії та братства, створені при різних релігійних центрах. їх функції пов’язані зазвичай з проведенням релігійними організаціями місійної та катехізаторської роботи, реалізацією заходів доброчинного та милосердницького спрямування, роботою з проблемними суспільними групами й групами підвищеного ризику тощо. Нині в Україні діє близько 410 місій і братств.

Особливу роль у житті сучасної Церкви відіграють конфесійні засоби масової інформації. Сьогодні в Україні їх налічується понад 390. Поруч із світськими друкованими та електронними ЗМІ, що виявляють жвавий інтерес до різних аспектів релігійного життя, конфесійні видання загалом відіграють помітну роль в інформаційному просторі країни та задовольняють потреби віруючих у відповідній інформації.

Релігійно-структурні трансформації посткомуністичної доби на сучасному етапі процесу інституалізації Церкви в Україні мають низку особливостей, про які слід було б сказати. Це, перед усім, специфічна модель поширення в Україні новітніх релігій і повернення в лоно релігійного середовища країни тих релігій, які були присутні тут традиційно, однак з тих чи інших причин були знищені; діяльність значної кількості релігійних організацій поза офіційною реєстрацією; регіональне варіювання темпів інституційних процесів у релігійному середовищі.

Тоталітарний режим, знищуючи Церкву, діяв не лише проти існуючих релігійних організацій, а й жорстко обмежував доступ на територію країни нових релігійно-духовних учень та ідей, а також намагався знищити релігійне підґрунтя національних почуттів, що відповідало жорсткій інтеграційній та уніфікаційній політиці багатонаціонального СРСР.

Демократизація суспільного життя, навпаки, актуалізувала розширення віросповідного спектра та поєднання релігійного та національного почуттів. В Україні цей процес, у зв’язку з історичними умовами, мав лавиноподібний характер і доволі складно сприйнявся значною частиною суспільства та традиційними релігійними організаціями. Це не в останню чергу було зумовлено тим, що поява релігійних новоутворень розпочалася в Україні з епатуючих подій, пов’язаних з появою та діяльністю тут так званого «Великого Білого братства», яке шокувало суспільство своїм агресивним місіонерством та апокаліптичними пророцтвами. Саме з причин, пов’язаних з діяльністю цієї релігійної організації, українська влада майже з початку існування нашої держави стала приділяти значну увагу вивченню нових явищ духовно-релігійного життя, щоб не допустити утвердження в Україні деструктивних і тоталітарних культів.

Сам факт появи нових релігій, вочевидь, є виявом об’єктивних процесів саморозвитку релігії та інституалізації цих явищ релігійного життя. Саме через довготривале стримування процесу проникнення в Україну нових релігій він набув наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття такого бурхливого розвитку, хоча суттєво й не вплинув на релігійно-духовне життя українців і на конфесійну картину нашої країни. Нині вважають, що в Україні новітні релігійні організації становлять не більше 2 % їх загальної кількості. їх кількісне зростання незначне, а розширення віросповідного спектра припинилося ще наприкінці минулого століття. Таким чином, процес появи, розвитку та завершення інституалізації нових релігійних утворень в Україні у доволі короткий період може слугувати однією з ознак оптимізації мережі релігійних організацій, що враховує багатоманіття релігійних потреб громадян.

Упродовж кількох років в Україні відродили свою діяльність і віросповідні меншини. Абсолютну більшість серед них становлять релігійні організації національних меншин і кримськотатарського народу. У країні відродилися й активно діють й інші мусульманські та іудейські, вірменські, реформатські (угорців у Закарпатті) релігійні організації, об’єднані у відповідні центри. Серйозну потугу релігійного життя в Україні становлять структури Римсько-католицької церкви, що об’єднує понад 900 громад віруючих, значна частина серед яких — це громадяни України польського походження.

Винищені або майже винищені за тоталітаризму дрібні релігійні організації — молокани, старообрядці, прибічники Істинно-православної церкви та інші — також швидко поновили свою діяльність в Україні.

Це ще раз переконує в тому, що релігія дійсно є одним з провідних чинників самоідентифікації й самозбереження нації, наріжним каменем історичних традицій народу. Жорсткий сімдесятилітній квазіатеїстичний експеримент, здійснений у колишньому Радянському Союзі, виявився нездатним суттєво вплинути на релігійні переконання людей, які легалізувалися за першої ж можливості. Вочевидь, дія державного атеїзму позначилася лише на практиці діяльності релігійних організацій. Одні з них потребують відродження традиційних для них форм роботи, інші — зміцнення довіри до влади як такої. Саме відсутністю такої довіри у сучасних віруючих можна пояснити небажання більше як 1,7 тис. релігійних організацій в Україні отримувати державну реєстрацію.

Вільний розвиток релігійного середовища в останні десятиліття свідчить також про вирівнювання регіональних показників релігійності громадян нашої країни, що проживають на території тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці України. На початку нинішнього етапу релігійно-духовного відродження центром тяжіння релігійного життя, поза сумнівом, були Галичина та інші області, які до Другої світової війни не входили до складу СРСР, а, відтак, і не відчули на собі руйнівного удару, завданого сталінським режимом по Церкві в довоєнний період на решті території України.

Достатньо сказати, що в переддень початку лібералізації радянської церковної політики тут діяло понад 55 % релігійних об’єднань України, тоді як на Дніпропетровщині та Запоріжжі — усього 2, на Донеччині цей показник не сягав навіть 5 %. У перші роки незалежності України ця тенденція лише поглиблювалася, що пояснюється значним проникненням Церкви в традиційний побут західного регіону, коли релігійна практика була органічною складовою всього способу життя людей, які тут мешкали.

Однак згодом ситуація стала вирівнюватися. Уже починаючи з 1998 p., центр, схід і південь України за темпами приросту релігійної мережі відчутно випереджали західні області. Ця тенденція є висхідною й сьогодні. Вочевидь, вона визначатиме особливості розвитку релігійного середовища України ще доволі тривалий час, аж доки мережа релігійних організацій на території всієї країни не стане більш-менш рівномірною за своєю щільністю.

Як уже зазначалося, період незалежності України та три-чотири роки, що передували йому, були позначені бурхливим процесом відродження церковних інституцій. Щороку мережа релігійних організацій зростала більш як на тисячу одиниць, а 2000 р. їх кількість збільшилася на 1,7 тис. за рік. Наступні роки давали дещо нижчі, але також відчутні результати кількісного й якісного зростання релігійного середовища країни.

І сьогодні цей процес, попри помітний спад, ще далекий від свого завершення. Включаються нові й нові чинники, що ведуть до зростання релігійної мережі. Якщо раніше, відкинувши багаторічні заборони на легалізацію релігійного життя, церковні громади створювалися переважно там, де люди цього давно бажали, то нині в своїй більшості вони створюються тими, для кого релігійна поведінка та відповідні пріоритети духовно-релігійного життя стали результатом існування суспільної атмосфери, спрямованої на закріплення релігійних цінностей. На зміну ж нинішньому поколінню приходять громадяни, уже виховані в дусі поваги до релігійних цінностей, для яких існуючі релігійно-культурні моделі є природним середовищем існування. Тому на досить тривале майбутнє зростання релігійної мережі й укорінення релігійності серед українців буде сталою тенденцією. Тим більше, що саме релігійне життя суттєво урізноманітнюється. Масові паломництва віруючих, прощі, поклоніння релігійним святиням і мощам, хресні ходи тощо стають все більш помітним явищем суспільного життя в Україні, що органічно вписується у загальний контекст значущих для людей подій. При цьому Церква починає тісно співпрацювати з іншими суспільними інститутами, перетворюючись на природну складову співпраці у системі суспільних інститутів.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні з початком лібералізації радянської моделі церковної політики та завдяки цілісній та послідовній політиці Української держави щодо відродження релігійно-духовного життя відбувається процес оптимізації інституційної мережі релігійних організацій, який приведе до того, що їх кількість у країні стане відповідати рівню та ступеню релігійності її громадян і буде здатна задовольняти їхні релігійно-духовні потреби.

Сьогодні Україна стала поліконфесійною країною з доволі чітко визначеною конфесійною конфігурацією та домінуючими впливами у релігійному житі нашого народу. Серед діючих тут Церков безумовна першість належить православним, кількість громад яких перевищує 53 % загальної їх кількості. Незважаючи на кризові процеси в українському православ’ї, пов’язані з відсутністю тут церковної єдності, питома вага православних церковних інституцій в Україні майже не зменшується, а соціологічні дослідження засвідчують, що соціальна база, здатна забезпечити зростання православної церковної мережі в майбутньому, є значно ширшою за існуючі показники інституалізації діючих в Україні православних церков.

Серед православних інституцій в Україні 70 % парафій належать до Української Православної Церкви, що перебуває у канонічній та організаційній єдності з Московським патріархатом. Близько 20 % православних громад належать до УПЦ Київського патріархату, 8,8 % — до Української Автокефальної Православної Церкви. Зовсім незначну кількість парафій мають інші православні церковні центри, розташовані як в Україні, так і за кордоном — Російська Закордонна Церква, Істинно-Православна Церква та ін.

За час, що минув з початку відродження Української Греко-Католицької Церкви, другої релігійної організації в Україні, її інституції зросли й становлять 15 % загальнонаціональної релігійної мережі. Абсолютну більшість греко-католицьких громад зосереджено у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях. Вони становлять близько 98 % їх загальної кількості. Натомість у багатьох інших регіонах країни присутність греко-католиків є суто номінальною. Зарадити цьому покликана інституційна розбудова церкви, що стала особливо помітною після відвідин України Папою Римським Іваном Павлом II у 2001 р. та перенесення церковного центру УГКЦ зі Львова до Києва 2005 р.

Четверту частину релігійних громад в Україні становлять протестанти, найвпливовішими серед яких є євангельські християни-баптисти, п’ятидесятники, адвентисти сьомого дня та Свідки Єгови. Так, усеукраїнський союз об’єднань ЄХБ з 2002 р. є найбільшим в Європейському баптиському альянсі, динамічно розвиваються й інші протестантські союзи. Однак питома вага протестантів у загальній структурі віруючих не така вже й велика. Середня протестантська громада складається з 50 — 60 осіб і відчутно поступається за цим показником православним і греко-католицьким.

Близько 3 % релігійних громад утворили прибічники Римсько-Католицької Церкви, решта припадає на релігійні утворення національних меншин та нові релігійні течії — неомістичні та орієнталістські рухи.

Розширення та зміцнення релігійної мережі щороку забезпечує зменшення такого показника, як кількість громадян України, на яких припадає діяльність однієї релігійної громади. Якщо 1986 р. цей показник становив 8,2 тис. людей, 2000 р. — 1,8 тис., то нині — 1,55 тис. осіб.

У роки незалежності України релігійне життя країни збагатилося ще й таким новим для нас явищем, як міжцерковні та міжконфесійні об’єднання. Міжконфесійні та міжцерковні контакти як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя передусім є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішнього напруження в релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси.

Серед таких міжконфесійних об’єднань слід назвати вже згадуване Українське Біблійне Товариство, Усеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, створену 1998 p., і Нараду представників християнських Церков України, що працює з кінця 2003 р. У релігійному середовищі також активно порушується питання про необхідність духовного єднання релігійних організацій, які належать до однієї конфесії. Це стосується пізньопротестантських церков, що прагнуть утворити Євангельський альянс України, та спроб іудеїв і мусульман започаткувати роботу конфедеративних об’єднань їхніх одновірців, які нині належать до релігійних організацій різних юрисдикцій.

Міжконфесійні та міжцерковні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, особливо в консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, у роботі з мінімізації наслідків міжцерковних і міжконфесійних конфліктів, налагодженні каналів «народної дипломатії» в міжнародних відносинах України з іншими країнами.

Діяльність Церкви ніколи не обмежувалася лише задоволенням релігійних потреб людини. Церква завжди намагалася впливати на ті сфери суспільного життя, які мають суттєве значення для формування людської особистості, та співпрацювати з тими суспільними інституціями, які виконують такі функції. В сучасній Україні, де Церква все більше виконує нову суспільну функцію, відповідає за моральний стан суспільства й особи, вона прагне повернути собі можливості впливу на традиційно близькі для неї сегменти суспільного життя, такі як сім’я, співпраця зі світською системою освіти та виховання, душпастирська робота в армії та інших силових структурах, а також співпраця з існуючими в державі системами соціального захисту та охорони здоров’я.

В умовах незалежної України ці та інші аспекти так званого соціального служіння Церкви набули помітного розвитку. Сьогодні співпраця Церкви із сім’єю не обмежується державою й повною мірою залежить від глибини обопільної зацікавленості цих двох суспільних інститутів у досягненні тих цілей, які стоять перед ними. Щодо проблеми співпраці релігійних організацій зі світською школою, то тут ситуація дещо складніша. Питання про таку співпрацю постало із самого початку нинішнього етапу духовно-релігійного відродження українського суспільства. Звісно, це питання має більшу суспільну актуальність у регіонах з вищим рівнем і ступенем релігійності населення, де Церква для абсолютної більшості населення є беззаперечним авторитетом.

Відтак, ще на межі 80 — 90 років минулого століття обласні ради Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прийняли рішення щодо включення предмета «Основи християнської етики» до варіативної частини шкільної програми. Згодом подібні рішення були прийняті місцевою владою Чернівецької, Закарпатської, Волинської та Рівенської областей. Надалі викладання пізнавально-виховних дисциплін, що ґрунтуються на знанні різних релігійних доктрин, поширювалось і в інших областях України. Так, у 2005 — 2006 pp. понад 10 таких предметів викладалося вже в 19 регіонах країни, а їх вивченням було охоплено близько 360 тис. учнів, що становило 7 % їх загальної кількості.

З 2002 р. центральна влада взяла процес розвитку співпраці світської школи з Церквою під свій контроль. Відтак, поволі питання такої співпраці вирішуються комплексно: напрацьовуються відповідні плани, програми, навчальні посібники та підручники з таких навчально-виховних дисциплін; запроваджуються навчальні та наукові світські спеціальності «Богослов’я», що належать до філософських дисциплін у Вищих навчальних закладах; із курсів шкільних предметів вилучаються матеріали агресивно-атеїстичного спрямування тощо. Однак низка проблем у цій сфері вимагає вирішення. Так, держава не визнає суспільної значущості духовної освіти, а Церква позбавлена права відкривати світські навчальні заклади, які перебували б під її патронатом. Це гальмує подальший розвиток партнерських відносин між державою й Церквою і не дає останній повною мірою реалізувати свій навчально-виховний потенціал.

Не менш актуальною для українського суспільства та Церкви є проблема запровадження душпастирства в армії та інших силових структурах. Вона зумовлена обопільним бажанням до спілкування з бокусвященства різних церков та військовослужбовців, які все більше декларують необхідність таких контактів. Так, за даними Міністерства оборони України, питома вага віруючих у Збройних силах України сягає 30 %, і тенденція до зростання цього показника зберігається. Армії та іншим силовим структурам усе важче обходитися без допомоги пастиря-вихователя, який міг би працювати із солдатами та офіцерами в умовах дезінтеграції ціннісних орієнтирів, притаманних попередній епосі.

Своєю чергою, Церква у різний спосіб демонструє свою готовність до такої роботи. Соціологічні дослідження свідчать, що майже 80 % опитаних священиків різних церков убачають присутність військових священників в армії корисною й необхідною, а 95 % з них переконані, що їхні церкви здійснюватимуть релігійно-виховну роботу в армії на високому рівні. Питання душпастирства в армії актуалізувалося із самого початку розбудови Збройних сил України. Пошуки адекватних форм присутності Церкви в армії ґрунтувалися на історичному досвіді такої співпраці Церкви й військових формувань у добу козаччини, у військах УНР, у гетьманській армії та царській армії. Суттєву допомогу в налагодженні такої співпраці відіграло контактування Збройних сил України з арміями інших країн світу, де військове священство має тривалу історію. За роки незалежності України майже всі великі церкви та релігійні організації створили в складі своїх керівних органів відповідні структурні підрозділи, покликані напрацювати практичні форми співпраці з армією та іншими силовими структурами, а також документи релігійно-догматичного характеру, що визначали б характер і зміст присутності Церкви в армії. Низка українських церков уклала угоди про співпрацю з різними військовими формуваннями, бере участь у важливих для військових та інших силових формувань подіях, супроводжує контингенти українських миротворців тощо. Однак, попри певні досягнення в цьому напрямі, проблема запровадження військового священства в Україні все ще не вирішена. Основними причинами повільного розв’язання цих питань є міжконфесійні конфлікти та суперечності, конфесійна строкатість українського суспільства, фінансово-правові труднощі та ін.

З погляду практичної реалізації соціально значущої діяльності Церкви, найбільш розвинутою її формою в сучасній Україні є милосердницька та доброчинна робота, що витікає із самої природи Церкви й завжди здійснювалася нею. Опіка над нужденними, надання допомоги тим, хто її потребує, боротьба з асоціальними явищами та діяльність у середовищі суспільних груп ризику завжди були в полі зору Церкви. Свого часу ця робота спиралася на серйозний фінансовий і матеріальний ресурс, який мала Церква.

За часів тоталітаризму Церкві було заборонено проводити благодійну та милосердницьку роботу. Вона була позбавлена відповідних можливостей, а її співпраця з існуючою тоді системою соціального захисту та охорони здоров’я була зведена до нуля. Однак в нових умовах церковна доброчинність і милосердництво швидко відроджуються. Ця робота здійснюється за такими напрямами: через отримання та розповсюдження гуманітарної допомоги від своїх єдиновірців з-за кордону й участь українських релігійних спільнот у великих міжнародних милосердницьких і доброчинних проектах; відкритість нашого суспільства та готовність українських релігійних організацій до співпраці, що сприяли швидкому розгортанню в Україні міжнародних релігійних доброчинних організацій тощо.

Усе це дало можливість релігійним організаціям України стати помітним чинником у боротьбі зі стихійними лихами та техногенними катастрофами, в організації літнього відпочинку дітей, наданні допомоги багатодітним сім’ям, організації притулків для безхатченків.

Звісно, і ця форма суспільно значущої роботи розвивається не безпроблемно. Часом Церкві важко відновити втрачені раніше форми такої роботи, а подекуди й держава не сприяє повному розкриттю всього потенціалу церковної доброчинності. Так, Церква позбавлена права брати участь у державних тендерах на здійснення соціальних програм, є й інші невиправдані обмеження. Однак, з часом ці та інші проблеми можуть бути подолані.

Говорячи про актуальні питання діяльності Церкви в українському суспільстві, слід зазначити, що важливою умовою нормального розвитку релігійного середовища України та державно-церковних відносин є подолання міжцерковних і міжконфесійних конфліктів. Причиною їх стали різноманітні обмеження та руйнації, завдані Церкві тоталітарним режимом. Відтак вільний розвиток релігійного середовища призвів до перерозподілу сфер впливу релігійних організацій і до певного протистояння між ними. Суттєвої гостроти цим конфліктам додавала й додає політизація релігійного середовища. Особливо болісними не лише для Церкви, а й для всього нашого суспільства були православно-греко-католицький конфлікт кінця 80-х — середини 90-х років минулого століття та внутрішнє протистояння між православними різних юрисдикцій, пов’язане з намаганням добитися автокефалії Православної Церкви в Україні. Однак навіть підвищена конфліктність релігійного середовища не здатна суттєво загальмувати позитивні зміни, що відбуваються тут.

Таким чином, за роки незалежності України Церква з маргінального утворення трансформувалась у повноцінну суспільну інституцію, співмірну як за питомою вагою, так і за своїм впливом з іншими суспільними інституціями. Вона динамічно розвивається, а її кількісне зростання переходить у нову якість діяльності самих церковних інститутів і державно-суспільно-церковних відносин.

Процес оптимізації мережі релігійних інституцій в Україні ще далекий від свого завершення, тому в перспективі слід очікувати як значного кількісного зростання Церкви, так і нових форм релігійної діяльності та суспільно значущої роботи. Цей процес триватиме доти, доки інституційні показники релігійності не дорівнюватимуть рівню релігійності наших громадян, що досі активно зростав.

Подальший розвиток Церкви тісно пов’язаний з її здатністю знаходити відповідні алгоритми розв’язання конфліктів, що час від часу виникали або зберігаються впродовж усього періоду незалежності України, та з точним визначенням нової ролі в суспільному розвитку — ролі стабілізуючого та провідного чинника в зростанні суспільної моралі.