Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

12.3. Етнонаціональний і конфесійно-релігійний розвиток українського суспільства на етапі незалежності

12.3.1. Етнонаціональні процеси в Україні періоду незалежності

Однією з провідних ознак розвитку українського суспільства в роки незалежності України стало відродження та урізноманітнення етнонаціонального та релігійно-духовного життя. Ці форми суспільного життя відчутно стримувалися за тоталітаризму, що був орієнтований на національну уніфікацію й відверто вороже ставився до релігії, церкви та віруючих. Жорсткий контроль держави над етнонаціональними процесами та релігійним життям, як відомо, в умовах колишнього СРСР набував не лише форм усебічного обмеження діяльності відповідних інституцій, а й найжорстокішого переслідування цілих народів і церков. Наслідки такого силового втручання у сферу етнонаціонального та духовно-релігійного життя й на сьогодні відчутні у цих сферах суспільного життя.

Процес демократизації українського суспільства виявив усі складнощі етнонаціональних відносин і відродження релігійно-церковного життя і створив умови для їх розвитку в умовах свободи.

Сьогодні Україна є державою з багатонаціональним та строкатим у конфесійному відношенні населенням. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на її території проживало 37,5 млн українців (77,8 % загальної кількості населення) і 10,9 млн (22,2 %) представників національних меншин близько 130 національностей.

Найбільш чисельними серед них росіяни — 8,3 млн осіб (17,3 % загальної кількості населення), білоруси — 275,8 тис. (0,6 % населення), молдовани — 258,6 тис. осіб (0,5 %), кримські татари — 204,6 тис. (0,4 %), угорці — 156,6 тис. (0,3 %), румуни — 151,0 тис. (0,3 %), поляки — 144,1 тис. (0,3 %), євреї 103,6 тис. (0,2 %), вірмени — 99,9 тис. (0,2 %), греки — 91,5 тис. (0,2 %), татари — 73,3 тис. (0,2 %), роми — 47,6 тис. (0,1 %), азербайджанці — 45,2 тис. (0,1 %), грузини — 34,2 тис. (0,1 %), німці — 33,3 тис. (1 %), гагаузи — 31,9 тис. (0,1 %). Інші етнічні групи представлені в Україні меншою кількістю своїх представників. Найменшими серед них є караїми 1,2 тис. осіб, турки-месхетинці — 300 осіб, буряти й кримчаки — по 400 осіб.

В національному відношенні найбільшою строкатістю в Україні вирізняються Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернівецька області, а також міста Київ і Севастополь.

У низці районів України національні меншини розселені компактно. В Закарпатській області це угорці, словаки та роми, в Житомирській — поляки та білоруси, в Донецькій — греки, в Запорізькій — болгари й чехи, в Одеській — молдовани, білоруси, болгари та гагаузи, у Чернівецькій — румуни, поляки та молдовани, в Криму — кримські татари та ін.

Якісна визначеність життя того чи іншого етносу залежить від багатьох показників, що утворюють інтегральну величину, в основі якої лежить чисельність представників певного народу, географія їхнього розселення, мовна орієнтація, рівень освіти та професійної кваліфікації, соціально-поселенська структура, рівень збереження своїх традицій, звичаїв, віросповідна приналежність. Усі ці показники визначають етнічну ідентичність, тобто усвідомлення людиною своєї приналежності до певної етнічної спільноти, що утворюється та існує завдяки спільності історичної долі, мови, культури, форм побуту та способів господарювання. Однією з основних характеристик сучасного українського суспільства є зростання етнічної самосвідомості представників різних етносів, їхнє намагання зберегти свою національну ідентичність.

Цю тезу добре ілюструє ставлення громадян України різних національностей до своєї рідної мови. Мова, як відомо, одна з головних ознак кожної нації та етнічної групи. В Україні понад 85 % населення називає рідною мовою мову своєї національності. Ця тенденція домінує як серед представників корінної національності — українців, так і представників інших національностей. В абсолютній більшості районів України частка українців, які назвали своєю рідною мовою українську, коливається від 71,6 % (Одеська область) до 99,9 % (Тернопільська область). Мову своєї національності як рідну зберегли 95,4 % угорців, 92 % кримських татар, 91,7 % румунів, 71,5 % гагаузів, 70 % молдован, 61,4 % болгар. Щоправда, ці показники можуть суттєво змінюватися залежно від характеру розселення (компактного чи розосередженого) і місця проживання (міська чи сільська місцевість) цих та інших національних меншин. Так, проживання окремими сім’ями чи невеликими групами веде до суттєвого зниження цих показників, натомість такі представники національних меншин визнають рідною мову інших національностей. Найменша частка осіб, які назвали своєю рідною мовою мову своєї національності, спостерігається серед євреїв (3,1%), греків (6,4%), німців (12,2 %), поляків (12,9 %), татар (35,1 %), грузинів (36,7 %).

Крім мови своєї національності, серед населення України більшого поширення як рідної мови набуває українська мова. Українською мовою вільно володіє 99 — 89 % населення західних, 99 — 95 % північних і 99 — 92 % центральних областей України. У Запорізькій та Одеській областях українською мовою вільно володіє три чверті населення, а в Криму — третина жителів півострова.

Поряд з українською в Україні значне поширення має російська мова, нею вільно володіє майже дві третини населення України. Найвищим рівнем володіння російською мовою вирізняється м. Севастополь, Автономна Республіка Крим, Донецька, Луганська, Запорізька, Харківська, Одеська, Миколаївська та Херсонська області.

Цікаво, що в м. Києві українською мовою вільно володіє 93,7 % населення, а російською 74,7 % киян. Це підтверджує стабільність проявів фактичної двомовності населення.

Важливою умовою нормального розвитку етнонаціонального середовища України є забезпечення можливостей навчання рідною мовою. Мережа загальноосвітніх навчальних закладів формується в країні не лише з урахуванням соціально-економічної ситуації та створення відповідного кадрового потенціалу, а й з огляду на демографічні та етнічні показники.

Виходячи з цього, в Україні створено мережу загальноосвітніх навчальних закладів з вивченням мов або навчання мовами національних меншин. Нині в Україні діє майже 20,5 тис. загальноосвітніх навчальних закладів. З них з українською мовою навчання — 16 969 (понад 3,5 млн учнів); російською мовою — 1305 (482,6 тис. учнів); молдавською — 7 (2600 учнів); румунською — 91 (21 тис. учнів); угорською 71 (13,5 тис. учнів); польською — 5 (1300 учнів); кримсько-татарською — 14 (3400 учнів).

Крім цього, в Україні діє 1948 загальноосвітніх шкіл, у яких навчання ведеться двома й більше мовами. Частина учнів вивчає свою рідну як предмет, крім того, факультативно вивчаються чеська, словацька, ромська, корейська, татарська та вірменська мови. При національно-культурних товариствах і загальноосвітніх навчальних закладах функціонують також недільні школи, в яких вивчають рідні традиції, звичаї етнічних спільнот, історію, культуру, мову й літературу своїх народів. В Україні діє 103 таких школи, у яких навчається 3,5 тис. учнів.

У кожному конкретному випадку мову навчання в загальноосвітніх школах визначають місцеві органи влади, які зважають на побажання батьків або опікунів. Ці органи визначають і форми та характер процесу навчання національних меншин своєю рідною мовою або вивчення її. Діяльність закладів освіти національних меншин здійснюється в рамках чинного законодавства України і регулюється та контролюється органами освіти в спосіб, визначений законами України.

На підтримку та розвиток загальної освіти національних меншин спрямована й державна програма «Українська книга». Згідно з цією програмою в останні роки видано понад 350 оригінальних видань, підручників, навчальних посібників, розмовників 19 мовами етнічних меншин. Для учнів загальноосвітніх шкіл надруковано близько 40 назв підручників кримсько-татарською, польською, німецькою, угорською та румунською мовами. У бібліотеках загальноосвітніх навчальних закладів національних меншин проводяться тематичні виставки книг, читацькі конференції та культурно-мистецькі заходи.

Разом із задоволенням мовно-освітніх потреб національних меншин пріоритетними напрямами етнонаціональних відносин є створення й оптимізація мережі засобів масової інформації мовами національних меншин. Нині в Україні українською мовою виходить 3348 друкованих ЗМІ, російською — 2742, угорською — 10, болгарською — 2, німецькою — 3, кримсько-татарською — 4, польською — 5, румунською — 6. Загальнодержавну сферу поширення мають 59 засобів масової інформації для національних меншин. З них газет — 38, журналів — 17, бюлетенів — 2, альманахів та збірників — 2. Місцеву сферу розповсюдження мають 145 таких видань: 123 газети, 15 журналів, 3 бюлетені, 4 альманахи.

Крім того, є чимало видань, які виходять двома мовами. Усі перелічені ЗМІ мають державну підтримку, а такі найбільш популярні газети, як вірменська «Арагац», «Єврейські вісті», болгарська «Роден край», кримсько-татарська «Голос Криму», польська «Дзеннік Кийовскі», румунська «Конкордія», серед своїх засновників мають Державний комітет України у справах національностей та релігій — центральний орган виконавчої влади, покликаний реалізувати державну етнонаціональну політику та політику в галузі забезпечення свободи совісті та розвитку релігійних організацій.

Крім друкованих ЗМІ, для потреб національних меншин своє мовлення здійснюють 14 різних телерадіокомпаній, зокрема, Закарпатська, Житомирська, Одеська та Чернівецька обласні теле-радіокомпанії, державна телерадіокомпанія «Крим» та ін. У загальному річному обсязі ці телерадіокомпанії мають понад 10 % мовлення мовами національних меншин, вони покликані задовольняти інформаційно-культурні потреби етнонаціонального середовища України та формувати відносини міжнаціонального порозуміння й толерантності.

Серцевину відродження повноцінного життя національних меншин в Україні становлять їхні національно-культурні товариства, що активізувалися мірою демократизації українського суспільства. Легітимізацію національно-культурних товариств у часи незалежності України здійснюють органи юстиції. На період утвердження незалежності нашої держави на її території було створено і діяло 87 національно-культурних товариств, з них 22 єврейських, по 8 — російських і польських, 6 — болгарських, 5 — вірменських, 4 — грузинських та по два кримсько-татарських, караїмських, молдавських і румунських. На кінець 1991 року в Україні вже було зареєстровано й діяло 150 національно-культурних товариств.

Бурхливий розвиток національно-культурних товариств і суспільна актуалізація проблем, пов’язаних з національним відродженням в Україні, вимагали здійснення низки організаційно-практичних заходів у галузі нормативно-правового забезпечення цього процесу. З метою врегулювання питань, пов’язаних із забезпеченням прав національних меншин в Україні, було створено Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України та відповідні структурні підрозділи місцевих органів виконавчої влади. У процесі адміністративного реформування ці владні структури видозмінювались, але проблема розвитку національних меншин і нині належить до їх компетенції.

Важливу роль у становленні та розвитку сучасних етнонаціональних відносин відіграло проведення в листопаді 1991 p. І Всеукраїнського міжнаціонального конгресу. На загальне переконання, саме цей форум визначив рівень активної підтримки представниками національних меншин ідеї утвердження незалежності України. Делегати конгресу схвалили проекти відповідних документів.

На кінець 1995 р. кількість національно-культурних товариств сягала 237, з них 16 мали всеукраїнський статус, а на кінець 1999 р. їх кількість дорівнювала 430 організаціям, з яких 26 мали статус всеукраїнських. Нині ж в Україні діє 1200 національно-культурних товариств, з них 37 мають усеукраїнський статус.

Національно-культурні товариства різні за своєю формою — це земляцтва, спілки, асоціації, центри, федерації, ради та ін. Різну спрямованість носить і їх діяльність. За підтримки держави вони здійснюють весь комплекс організаційно-практичних і культурно-просвітницьких заходів. Так, уже стали традиційними у всеукраїнському масштабі фестивалі кулыур національних спільнот, науково-практичні конференції, виставки традиційних ремесел і декоративного мистецтва. Серед них — Міжнародний день рідної мови, Свято слов’янської писемності та культури, Усеукраїнський фестиваль мистецтв національних меншин «Усі ми діти твої, Україно» та ін.

Активна діяльність національно-культурних товариств сприяє, з одного боку, відродженню й збереженню культурних надбань національних меншин, а з іншого — засобом інтеграції національних товариств в українське суспільство, кращого засвоєння національних культурних багатств українського народу та народів, представники яких віками проживають на українських землях. Нині цю роботу координує створена 2007 р. Рада представників усеукраїнських громадських організацій національних меншин як дорадчо-консультативний орган при Держком-нацрелігій України.

З проблемами розвитку етнонаціональних процесів в Україні безпосередньо пов’язані питання існування та діяльності української діаспори за кордоном. Вирізняють чотири хвилі масового переселенського руху з України. І хоча хронологічні рамки цих періодів досить умовні, усе ж першу таку хвилю пов’язують з останньою чвертю XIX ст. і початком Першої світової війни, другу — з періодом, що минув між двома світовими війнами, третя хвиля охоплювала час від закінчення Другої світової війни й до здобуття Україною незалежності. Четверту хвилю переселення українців пов’язують з масовим від’їздом населення України в інші країни, починаючи з перших років 1990-х рр. і до нинішнього часу. Усі чотири хвилі переселення українців за кордон продиктовані переважно економічними причинами та політичними мотивами.

Крім того, за межами України проживає чимало українців, які в повному сенсі не можуть бути названі діаспорою. Це автохтонне українське населення, яке проживає в суміжних з Україною державах, на землях, здавна населених ним. Це населення є корінним, воно ніколи не емігрувало до тих земель, де проживає нині. Автохтонні (місцеві) українські спільноти утворилися в сусідніх державах унаслідок входження тих земель до імперських державних утворень та колишнього СРСР. Так, українські автохтони проживають у Білорусії, Молодові, Росії та країнах Східної Європи — Польщі, Румунії, Словаччині. Чимало українців проживає в інших державах, що утворилися на теренах колишнього СРСР, де вони розселялися в зв’язку з проведення там масштабного економічного експерементування та перетворень. Найбільшою мірою географія розселення українців у світі змінилася в період четвертої хвилі еміграції, оскільки вона ґрунтувалася на так званій «шлюбній еміграції» й мотивувалася можливостями працевлаштування. Загалом українці проживають у 100 країнах світу, у 57 з яких створили національні громадські організації.