Історія українського суспільства

12.2.2. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства й влади. Особливості та перспективи поглиблення суспільної демократії в Україні

З часу проголошення державної незалежності України суспільство вже набуло певного досвіду функціонування в умовах політичного плюралізму, враховуючи процес формування великої кількості різноманітних спілок, гуртків, клубів, рухів, а з 1989 р. — перших політичних партій, що сповідували ліберальні, соціал-демократичні, націоналістичні та інші принципи розвитку суспільства. Утім, компартійним прагматикам, які становили основу «партії влади», вдалося контролювати й навіть певною мірою спрямовувати суспільно-політичні процеси в Україні як на етапі суверенізації, так і на початковому етапі незалежності країни. Коли Народний рух України за широкої суспільної підтримки висунув гасло незалежності, вони не заперечували проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти й уперше відкрила перед нею міжнародні горизонти. Не маючи справжніх конкурентів, «партія влади» зустрілась, однак, з викликом громадськості, яка загартувалась у мітинговій боротьбі початку 1990-х років.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді України «партія влади» мала переважну більшість. її представники були переважно безпартійними. Спочатку ця безпартійність функціонерів була наслідком заборони КПРС. З часом у їхньому середовищі, як і суспільстві загалом, з’явилися протилежні думки щодо перспектив розвитку країни. Однак «партія влади» воліла залишатися безпартійною. Належність до будь-якої партії звужувала простір для маневру. До того ж популярність політичних партій, найвідомішими з яких були КПУ, СПУ, СДПУ, ДемПУ, Народний Рух та деякі інші, була низькою.

У березні й квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі, але за мажоритарним принципом, який виключав активну роль політичних партій. Депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб сформували тільки чотири партії — комуністи (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). Головою Верховної Ради України було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Недовіра виборців до політичних партій, яскраво продемонстрована під час виборів до Верховної Ради України навесні 1994 p., пояснювалася переважно відсутністю в суспільстві традицій багатопартійного життя.

У перші роки незалежності широку підтримку мали лише комуністи, головним чином з боку старшого покоління, і Народний рух України. НРУ виступав не як партія, а як слабо оформлене громадсько-політичне об’єднання. Тисячі людей у його організаціях активно сприяли руйнуванню тоталітарного ладу й державотворчій роботі. На IV з’їзді в грудні 1992 р. завершилася трансформація Руху в політичну партію. Але вже навесні 1993 р. від Руху відкололася окрема невелика організація — Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик і М. Поровсь ким. Чисельність первинних організацій партії стала скорочуватися, вплив її на суспільство послабився.

На III з’їзді від Української республіканської партії (першої офіційно зареєстрованої в Україні політичної сили) відкололося радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке вирішило створити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, а почесним головою — Л. Лук’яненка.

Низка політичних партій разом з підприємницькими колами на початку 1992 р. заснувала об’єднання демократичних сил «Нова Україна». У червні того ж року установчий з’їзд проголосив створення Християнсько-демократичної партії України.

У червні 1993 р. у Донецьку пройшов «відбудовчий» з’їзд Комуністичної партії України. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано П. Симоненка. Делегати II з’їзду в березні 1995 р. проголосили КПУ правонаступницею партії, що існувала в складі КПРС і була заборонена в серпні 1991 р.

Вельми численною залишалася Соціалістична партія України (СПУ), створена 1991 р. після заборони Компартії. Платформа соціалістів мало відрізнялася від програмних настанов комуністів. Спроби лідера соціалістів О. Мороза зайняти помірковану й зважену позицію соціал-демократичного спрямування завжди наштовхувалися на опір з боку основної частини членів, які перебували в полоні застарілих стереотипів. У 1996 р. радикальні соціалісти на чолі з Н. Вітренко відкинули політику О. Мороза й створили Прогресивно-соціалістичну партію України.

У 1992 р. було створено Селянську партію України (СелПУ), яка обстоювала інтереси аграрного директорського корпусу й активно протидіяла реформам на селі, проте на кінець 1990-х років перестала відігравати суттєву роль у політичному житті України та суспільства.

На березнево-квітневих виборах 1994 р. до Верховної Ради України три ліві партії — КПУ, СПУ і СелПУ — виступили єдиним фронтом і домоглися значного успіху. Завдяки цьому ліві захопили контроль над керівництвом Верховної Ради. На президентських виборах у червні 1994 р. вони висунули єдиного кандидата — О. Мороза. Після його поразки лівий блок підтримав у другому турі кандидатуру Л.Кучми.

Із середини 1990-х років в Україні почали формуватися партії центристського типу. Це нове явище засвідчило успіхи в політичному структуруванні суспільства, зумовленому переходом до ринку.

У січні 1995 р. СДПУ на чолі з колишнім міністром юстиції В. Онопенком, Українська партія справедливості й Партія прав людини провели об’єднавчий з’їзд, зареєструвавшись у 1996 р. під назвою Соціал-демократична партія України (об’єднана). Лідером новоствореної партії став В. Онопенко. Під час передвиборчої парламентської кампанії, яка розгорнулася з осені 1997 p., список СДПУ (О) очолили перший Президент України Л. Кравчук і колишній глава уряду Є. Марчук. Цей доволі неочікуваний хід з боку відомих політиків мав забезпечити СДПУ (О) перевагу над конкурентною СДПУ, лідером якої був з Ю. Буздуган, і давав значні шанси на успіх у парламентських виборах 1998 р. як у західних, так і східних областях.

Серед центристських партій доволі впливовою у 1990-х роках була й Народно-демократична партія (НДП), створена в лютому 1996 р. на основі Партії демократичного відродження, Трудового конгресу й об’єднання «Нова Україна». Головою цієї партії став A. Матвієнко. Керівництво НДП складалося з представників «партії влади» — О. Дьоміна, О. Ємця, С. Кушнарьова, І. Плюща, B. Пустовойтенка та ін. Попри відсутність великих первинних осередків, ця партія мала впливові позиції як у східних, так і в західних областях України.

У жовтні 1997 p. BP було ухвалено Закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Половину виборчих округів (225) було залишено мажоритарними. У другій половині переможець мав визначитися за партійними списками.

Нова виборча система підвищила роль партій у суспільно-політичному житті. Це означало, що політичне структурування суспільства набуло динаміки, оскільки до виборів 1994 р. в Україні склався тип партійної системи, що мав ознаки мультипартійності та поляризованості.

Березневі вибори 1998 р. до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування були першими, які відбулися в умовах дії нової Конституції України та нового закону про вибори депутатів.

Реформа виборчого законодавства прискорила політичне структурування Верховної Ради України та ініціювала процес виявлення в депутатському корпусі більшості, яка могла б взяти на себе політичну відповідальність за все, що відбувається в країні.

Багатопартійність, яка виникла в Україні після розпаду тоталітарної партії, характеризувалася наявністю значної кількості дрібних політичних об’єднань. Перед виборами 1998 р. їх налічувалося понад п’ятдесят. У багатомандатному загальнодержавному окрузі депутатські місця розподілилися між вісьмома партіями й партійними блоками, які подолали чотиривідсотковий бар’єр. Компартія України отримала 24,7 % голосів, Народний рух України — 9,4 %, блок СПУ — СелПУ — 8,55 %, Партія зелених України — 5,43 %, Народно-демократична партія (на чолі з Прем’єр-міністром В. Пустовойтенком) — 5,01 %, об’єднання «Громада» (очолювана непримиренним противником Президента Л. Кучми екс-Прем’єр-міністром П. Назаренком) — 4,67 %, Прогресивна соціалістична партія — 4,04 % і Соціал-демократична партія України (об’єднана) — 4,01 %.

Поразка президентсько-проурядових структур у багатомандатному загальнодержавному окрузі була пом’якшена результатами виборів в одномандатних мажоритарних округах, у яких обиралася інша частина депутатського корпусу.

Політичне структурування новообраної Верховної Ради України відбулося майже відразу. 14 травня було зареєстровано вісім партійних фракцій: КПУ, НДП, Народного руху, об’єднання «Громада», СПУ, СелПУ, СДПУ (О), Партії зелених України.

Розподіл політичних сил у парламенті визначався не тільки й навіть не стільки поділом на лівих, центристів і безпартійних. Прогресивні соціалісти на чолі з Н. Вітренко були непримиренно ворожими до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких вони відкололися. Створене П. Лазаренком об’єднання «Громада» не бажало за будь-яких умов співпрацювати з народними демократами на чолі з Матвієнком, за якими стояли Л. Кучма і В. Пустовойтенко. Тому справжній розклад політичних сил у Верховній Раді України 14-го скликання був непрогнозованим. Лідери фракцій віддавали перевагу протистоянню, а не компромісам. Це виявилось уже під час виборів керівництва парламенту. Тільки після виснажливого виборчого марафону Верховну Раду України очолив один з керівників Селянської партії О. Ткаченко, першим заступником Голови став А. Мартишок (Компартія України), заступником — представник об’єднаних соціал-демократів В. Медведчук. Верховна Рада потрапила під владу лівих, що значно ускладнило проведення президентських виборів у 1999 р.

Загострення політичної ситуації в зв’язку з президентськими виборами стало відчутним ще з кінця 1998 р. Перед партіями постала дилема: висунення свого чи підтримки когось з уже висунутих кандидатів на найвищу посаду в державі. Показовим є приклад українських соціал-демократів. СДПУ (О) обрала своїм лідером В. Медведчука й підтримала кандидатуру Л. Кучми. При цьому колишній керівник об’єднаних есдеків В. Онопенко створив у 1998 р. Українську соціал-демократичну партію, яка й висунула його кандидатом у президенти України. Ще один амбіційний політик із середовища СДПУ(О) — колишній Прем’єр-міністр Є. Марчук — ініціював створення в 1999 р. під президентську кампанію партії «Соціал-демократичний Союз», яка стала в авангарді політичних сил — його прихильниць. Не менш напружена ситуація була і в СДПУ, яку очолював Ю. Буздуган. Частина регіональних організацій на чолі зі «старожилами» партії Ю. Бауманом і К. Малєєвим відмовилась підтримати лідера СПУ О. Мороза на президентську посаду, намагаючись змістити Ю. Буздугана з лідера партії. Кандидатом у президенти на їх думку від СДПУ мав бути Є. Марчук.

Першою «жертвою» політичної боротьби в Україні напередодні президентських виборів став П. Лазаренко. Парламент позбавив його депутатської недоторканності, а очолювана ним «Громада» втратила політичний вплив і розкололося. Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію «Батьківщина», яку восени 1999 р. було перетворено на однойменну партію.

Розколовся й Народний рух України. Трагічна загибель в автокатастрофі в березні 1999 р. лідера цієї партії В. Чорновола не припинила внутрішньопартійної боротьби. Рух фактично розпався на дві партії, які очолювались Ю. Костенком і Г. Удовенком.

Перед президентськими виборами парламентська фракція народних демократів втратила багатьох депутатів, зокрема партійного лідера А. Матвієнка. Частина членів НДП разом з позапартійними депутатами утворила доволі впливову фракцію «За відродження регіонів».

За результатами виборчих перегонів чинний тоді Президент Л. Кучма набрав найбільшу кількість голосів, переконливо перемігши в другому турі лідера Комуністичної партії П. Симоненка. За нього проголосували майже 16 млн виборців, тобто 56,2 %. Петро Симоненко отримав понад 10 млн голосів, тобто 37,8 %.

Після президентських виборів 1999 р. склад депутатів Верховної Ради не змінився. Проте розподіл політичних сил у парламенті після перемоги Л. Кучми на виборах зазнав кардинальних змін.

У січні 2000 р. у Верховній Раді було створено більшість у складі 239 депутатів. Депутати більшості зобов’язалися підтримати курс реформ і взаємодіяти з урядом, який у грудні 1999 р. очолив колишній Голова правління Національного банку України В. Ющенко.

Поява більшості стала передумовою переобрання керівництва Верховної Ради. Однак Голова парламенту О. Ткаченко не бажав поставити на голосування це питання. Обструкція О. Ткаченка призвела до того, що більшість депутатів залишила приміщення Верховної Ради й тимчасово стала працювати в Українському домі. 1 лютого Верховна Рада України зібралася в новому приміщенні в складі 255 з 445 народних депутатів. Депутати від лівих партій залишилися у приміщенні Верховної Ради, але не мали змоги працювати через відсутність кворуму.

В першій день роботи п’ятої сесії відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради — голови, його першого заступника й заступника, керівника апарату та голів парламентських комітетів. За обрання Головою Верховної Ради І. Плюща, першим заступником — В. Медведчука та заступником — С. Гавриша проголосували всі 255 депутатів. Ці події ввійшли в історію під назвою «оксамитова революція».

За пропозицією О. Лавриновича сесія ухвалила Закон про новий порядок обчислення скликань Верховної Ради України. Це обчислення розпочиналося зі складу Верховної Ради, сформованого на перших вільних виборах 1990 р. Цей склад депутатів приймав Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України. Отже, Верховна Рада на дев’ятому році існування незалежної держави відмовилася від історичної традиції обчислення скликань, які ґрунтувалися на Конституції УРСР 1937 р.

Внаслідок майже безперервних переходів депутатів з фракції у фракцію Верховна Рада 3-го скликання (за новим відліком) стрімко змінювала своє обличчя. Чітко виявилась основна закономірність: значне зменшення кількості депутатів, які представляли лівий фланг — з 175 у травні 1998 р. до 132 у вересні 2000 р. Натомість зміцнювалися фракції, побудовані на кланових інтересах. Комуністи залишилися найбільшою фракцією (115 депутатів), а далі фракції розташувались у такому порядку: «Трудова Україна» (46), «Відродження регіонів» (38), об’єднані соціал-демократи (33), «Батьківщина» (30), «Солідарність» (27), Народні демократи (21), Український народний рух (21), Народний рух України (20), «зелені» (17), соціалісти (17), «Реформи-Конгрес» (15), «Яблуко» (14).

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму, метою якого було зміцнення президентської влади за рахунок парламенту, показала, що палітра політичного життя після президентських виборів урізноманітнилася.

Відбулося розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські та проурядові, що було пов’язане з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референдуму в політичне життя, шукали союзника в особі Прем’єр-міністра.

За результатами проведеного референдуму, згідно з офіційними даними, 54 % громадян висловились «за» посилення президентської вертикалі. Опозиція стверджувала, що результати сфальсифіковані.

Чи могла Верховна Рада втілити в життя рішення референдуму? Характер запитань був таким, що для імплементації його результатів була потрібна конституційна більшість голосів. У звичайних умовах президентська команда в парламенті не змогла б зібрати такої більшості. Проте цього разу йшлося про реалізацію народної волі, хай навіть фальсифікованої, як вважало чимало депутатів. Демонстративно йти проти волі народу депутати не могли. Тому вони затягували час.

Імплементація результатів референдуму могла стати неактуальною тільки в умовах гострої політичної кризи. Якраз таку кризу й спричинив так званий «касетний скандал». Політичні спекуляції навколо справи журналіста Георгія Гонгадзе й оприлюднені лідером соціалістів О. Морозом у парламенті прямі звинувачення Президента України в причетності до зникнення журналіста, організація багатотисячних демонстрацій і кампанії в пресі на підтримку цих звинувачень підірвали авторитет молодої держави не менше, ніж корупційна справа екс-прем’єр-міністра П. Назаренка. Верховна Рада не реалізувала у формі законів виявлену на Всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. волю народу.

«Касетний скандал» спричинив кризу такої гостроти, що про його першопричину майже забули. Опозиція, яку можна назвати «право-лівою», оскільки у спробах усунути чинного Президента України об’єдналися партії Ю. Тимошенко, О. Мороза, Ю. Костенка і Г. Удовенка та інші, зробила спробу «підняти маси». Проте вже вкотре населення не дало втягнути себе в боротьбу за чужі йому політичні інтереси.

Кілька місяців протистояння призвели лише до відставки Прем’єр-міністра В. Ющенка, якого опозиція хотіла зробити своїм вождем. Після тривалих консультацій з різними політичними силами новим Прем’єр-міністром у травні 2001 р. було призначено А. Кінаха.

Політична ситуація в українському суспільстві дещо стабілізувалася. Щоправда, лише на деякий час. 31 березня 2002 р. відбулися чергові вибори до рад різних рівнів. До Верховної Ради, подолавши чотиривідсотковий бар’єр, змогли потрапити лише три партійні блоки й три політичні партії. Найбільше голосів набрав Блок «Наша Україна», який очолював екс-прем’єр-міністр В. Ющенко, на другому місці була КПУ. Блок «За єдину Україну!», очолюваний керівником Адміністрації Президента України В. Литвином, виявився на третьому місці, далі йшли Блок Ю. Тимошенко (БЮТ), Соціалістична парія О. Мороза та СДПУ(О) на чолі з В. Медведчуком.

Верховна Рада 4-го скликання почала працювати 14 травня 2002 р. Після двотижневої напруженої «спікеріади» Головою Верховної Ради став В. Литвин.

2004 р. — рік президентських виборів, додав гостроти процесу розвитку багатопартійної системи України та структуризації українського суспільства і аж ніяк не сприяв подоланню системного протистояння державно-владних гілок.

Особливість же чергових виборів 26 березня 2006 р. до рад різних рівнів полягала в тому, що вперше в історії незалежної України депутати Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад, районних рад у містах, районних рад, обласних рад обиралися за пропоційною системою, тобто за списками партій і блоків. Ще однією особливістю цих виборів було обрання депутатів рад усіх рівнів на п’ять років, а не на чотири, як раніше.

Нова Верховна Рада України значно розширила коло своїх повноважень порівняно з парламентом попереднього скликання, оскільки на мить її обрання набули чинності всі зміни до Конституції України.

Українська громадськість покладала на вибори 2006 р. особливі надії й сподівання, пов’язані з подальшими кроками на шляху суспільних перетворень і демократичного оздоровлення нації.

Виборчі перегони яскраво виявили всі вади, притаманні українському суспільству. їх своєрідність полягала в тому, що вони проходили після президентських виборів і «помаранчевої революції», які суттєво вплинули на політичну свідомість народу. Тоді виборці на власному досвіді переконалися, що вони є могутньою суспільною силою, не об’єктом, а суб’єктом політичного життя, можуть активно впливати на органи влади та домагатися задоволення своїх вимог.

Проте набули розвитку й небезпечні тенденції, породжені президентськими перегонами 2004 p.: Україну й далі намагалися ділити навпіл. Замість того, щоб сприяти порозумінню, консолідації, єдності суспільства, деякі партії та блоки штучно створювали в свідомості людей образ «ворога» серед своїх співгромадян.

10 квітня 2006 р. ЦВК оголосила офіційні результати виборів народних депутатів України 26 березня 2006 p.: Партія регіонів (ПР) — 32,14 % голосів виборців, Блок Юлії Тимошенко — 22,29 %, блок «Наша Україна» (НУ) — 13,95 %, СПУ — 5,69 % і КПУ — 3,66 %.

Через внутрішні чвари національно-патріотичні сили не змогли повною мірою скористатися своєю перемогою, що викликало чергову парламентську кризу, яка швидко переросла в політичну й охопила все суспільство.

Унаслідок неузгодженості позицій щодо розподілу посад у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів демократична більшість упродовж більш як двох місяців після виборів 2006 р. не могла досягти консенсусу.

Президент В. Ющенко був змушений констатувати, що Україна переживає «парламентську кризу», яка «викликає розчарування і роздратування в українському суспільстві».

З 29 червня 2006 р. Президент почав втручатись у процеси формування коаліції, висунувши вимогу до більшості та меншості: негайно сісти за стіл переговорів для врегулювання кризи.

На ранковому засіданні 6 липня 2006 р. СПУ запропонувала кандидатуру О. Мороза на посаду Голови Верховної Ради, і того ж дня за нього проголосувало 238 депутатів (184 — ПР, 31 — СПУ, 21 — КПУ, 2 — НУ). Таким чином, було сформовано коаліцію, яка 7 липня 2006 р. запропонувала кандидатуру В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра. 4 серпня коаліція офіційно внесла її на розгляд Президента.

Умовою підтримки з боку Президента В. Ющенка кандидатури В. Януковича стала вимога підписати Універсал національної єдності найвпливовішими силами в парламенті й суспільстві. З серпня 2006 р. компромісний варіант документа було ратифіковано й офіційно підписано всіма учасниками переговорного процесу.

Декларативно Універсал сприяв зниженню високого рівня протистояння, спрямовував розвиток подій у більш-менш цивілізовані межі, мав заспокоїти суспільство та світ, який уважно стежив за перебігом подій в Україні. Після цього Президент погодився внести кандидатуру В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра.

4 серпня 2006 р. парламент затвердив 15 членів Конституційного Суду та В. Януковича головою уряду. За нього проголосував 271 депутат. Партія регіонів повернулася до влади.

Після створення 6 липня 2006 р. парламентської більшості в складі фракцій ПР, СПУ та КПУ політичні процеси в Україні стали розвиватися майже поза межами впливу Президента України. Усе це викликало невдоволення як у його оточенні, так і в лавах НУ та БЮТ, які відразу заявили про перехід в опозицію та визначили головною метою своєї діяльності достроковий розпуск парламенту України. З 20 липня 2006 р. депутати БЮТ припинили участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, 24 липня 125 членів фракції БЮТ написали заяви про складання повноважень членів фракції разом з депутатами фракції НУ. У зв’язку з цим постало питання легітимності Верховної Ради України, і це призвело до того, що влітку 2006 р. політична криза набула доволі гострих форм. Вона охопила всю українську еліту — у центрі та регіонах, основні суспільні верстви населення, поширилася на головні сфери життя.

Водночас перші кроки, зроблені урядом В. Януковича, обернулися загостренням суперечностей із Президентом. Значною мірою вони стали наслідком як дій, так і тлумачення кожною стороною нових конституційних принципів.

30 серпня 2006 р. Кабінет Міністрів ухвалив рішення про обмеження повноважень глави держави й заборонив йому давати доручення уряду. «Антикризова коаліція» (ПР, СПУ, КПУ) ігнорувала положення Універсалу національної єдності.

Розходження між Президентом і Прем’єр-міністром України торкнулися й питання визначення правового статусу Кабінету Міністрів України. Після схвалення урядом Закону про Кабінет Міністрів і подолання вето Президента на цей Закон за допомогою фракції БЮТ відбувався швидкий перерозподіл повноважень між вищими органами влади. Таким чином, центр політичної ваги змістився в бік уряду.

Суперечності та протистояння на центральному рівні перекинулися на регіони та органи місцевої влади. Як наслідок — різко знизився рівень довіри громадян до влади. 2 квітня 2007 р. Президент В. Ющенко був змушений видати Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України».

Участь у позачергових виборах до Верховної Ради України, які відбулися 30 вересня 2007 p., узяли 62,02 % виборців. 15 жовтня Центральна виборча комісія встановила офіційні результати виборів до Верховної Ради 30 вересня 2007 p.: за Партію регіонів віддали голоси 34,37% виборців; БЮТ — 30,71; блок «Наша Україна — Народна самооборона» — 14,15 %; Комуністичну партію — 5,39 %; Блок Литвина — 3,96 % виборців.

БЮТ та НУ-НС сформували у Верховній Раді коаліцію під назвою «демократична». Головою Верховної Ради України коаліція обрала А. Яценюка, Прем’єр-міністром України лідера БЮТ Ю. Тимошенко. 19 грудня було сформовано уряд. Отже, влада в Україні повністю набула «помаранчевого» забарвлення. У грудні 2008 р. в результаті протистояння між Президентом В. Ющенком і Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко до демократичної коаліції приєднався блок Литвина, а його лідер змінив на посаді Голови Верховної Ради А. Яценюка, вдруге ставши спікером українського парламенту.

Черговим етапом поглиблення суспільної демократії в Україні стала президентська кампанія 2009 — 2010 рр. Головне протистояння розгорнулося між двома найрейтинговішими кандидатами: Ю. Тимошенко (чинним Прем’єр-міністром і водночас лідером партії «Батьківщина» і однойменного Блоку) і В. Януковичем (лідером опозиції та Партії регіонів). За результатами другого туру виборів з трьохвідсотковою різницею перемогу здобув В. Янукович, ставши третім Президентом України. Відразу розпочалась централізація влади. Спершу, як уже зазначалося, через рішення Конституційного суду було відмінено конституційну реформу 2004 р. і запроваджено в Україні президентську-парламентську форму правління, а згодом, за результатами виборів до місцевих рад, що відбулися 31 жовтня 2010p., пропрезидентська Партія регіонів змогла суттєво збільшити своє представництво в радах різних рівнів. Ці вибори були неоднозначно оцінені міжнародною спільнотою, особливо європейськими та американськими політичними та економічними колами.

Участь в останніх виборах до місцевих рад різних рівнів узяли не всі з офіційно зареєстрованих політичних партій, оскільки переважна більшість з них були маргінальними структурами, що існують лише на папері. За офіційною статистикою Міністерства юстиції, станом на листопад 2010 р. в Україні діяло 185 політичних партій. Вони представляли надзвичайно широку палітру ідеологічних напрямів. При цьому існували партії, ідеологічна складова яких недостатньо зрозуміла, виходячи з назви. Серед таких «екзотичних» об’єднань — політична партія «Інформаційна Україна», політична партія «Пробудження», Інтернет-партія України та низка інших.

В наш час проблемою українського суспільства, як і на початку 1990-х років залишається неструктурованість політичної системи, відсутність дієвого механізму конструктивної взаємодії партій, влади та власне самого суспільства. Зокрема, не розроблено механізм впливу суспільства на депутатські корпуси всіх рівнів, не передбачена можливість відкликання депутата, міського чи сільського голови. У цьому й полягає особливість української моделі демократії, за якої партії, влада й суспільства існують у різних вимірах. Суспільство потребує змін, вимагає їх. Кандидати в депутати стверджують, що все виконають, а, здобувши владу, здебільшого забувають про обіцянки аж до наступних виборчих перегонів. Суспільна демократія в Україні поглиблюється, але за принципом затиснутої пружини, що рано чи пізно спрацює в зворотному напрямку.


Загрузка...