Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

12.1.3. Спроби системного реформування економіки й соціального забезпечення держави на етапі 1990-х pp.

Початок самостійного соціально-економічного життя незалежної України був пов’язаний з численними труднощам, що виникли в державі. Зокрема, більшість підприємств загальносоюзного підпорядкування опинились інституційно відірваними від постачальників сировини, ринків збуту продукції та виробничих суміжників. Це призвело до їх автономної зовнішньоекономічної діяльності, котра ґрунтувалася на міжособистісних зв’язках, сформованих у радянський період і, зрештою, масштабної тінізації економіки. Запровадження української валюти купоно-карбованця, що відбулося 10 січня 1992 p., виявило нестачу готівкової маси в державі для забезпечення фінансово-економічних потреб і водночас зумовило виключення України з рубльової зони. Кризу поглиблювала також розбалансованість вертикалі виконавчої влади. Політичне напруження, зумовлене глибокою соціально-економічною кризою, призвело 30 жовтня 1992 р. до відставки з посади Прем’єр-міністра України В. Фокіна. Новим главою уряду став Л. Кучма.

Кризове становище в економіці України змусило Прем’єр-міністра Л. Кучму вдатися до надзвичайних заходів. Оскільки валютні резерви Національного банку України становили критично малий обсяг, а валютний обіг у державі не було впорядковано, довелося здійснювати додаткові заходи з мобілізації валютних ресурсів шляхом посилення контролю за їх обігом. Тому 6 березня 1993 р. вступив у дію Декрет Кабінету Міністрів України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», положення якого передбачали, що вся валютна виручка за зовнішньо-економічними операціями впродовж 30 днів з миті перетину кордону України товаром або отримання кредитором акта його приймання має бути перерахована в Україну. За договорами, укладеними до 1 січня 1992 p., уся валютна виручка мала бути перерахована до 1 квітня 1992 р. У разі необхідності відстрочки платежу за договором кредитору слід було отримати в Нацбанку спеціальну ліцензію. На посилення суворого дотримання положень цього Декрету було внесено відповідну статтю до Кримінального кодексу України, що передбачала відповідальність за приховування валютної виручки.

Декретом передбачалося також жорстке адміністративне регулювання операцій купівлі-продажу валюти на внутрішньому ринку держави. Додатково до цього 19 лютого 1993 р. було видано Декрет «Про тимчасовий порядок використання надходжень в іноземній валюті», який встановлював для всіх резидентів зобов’язання (щоправда, з деякими винятками) здійснювати продаж 50 % валютної виручки на міжбанківському валютному ринку через уповноважені банки. Метою цих заходів було визначено стабілізацію курсу української валюти — карбованця.

Декрет діяв до 3 червня 1997 р. до його скасування в законодавчому порядку в результаті забезпечення стабільності національної валюти — гривні, запровадженої в обіг з 1 вересня 1996 р. У результаті дії Декрету відбувався відтік значної частини валюти у тінь, і в державі набував надзвичайного поширення обіг іноземної валюти в готівковій формі, що стимулювало банки до масового відкриття пунктів обміну валюти. Фактичним наслідком тривалої дії Декрету стало накопичення великих обсягів валюти в готівковій формі на руках у громадян і слабкість позицій національної валюти на внутрішньому українському ринку. Тому Кабінету Міністрів України довелось у 1997 р. заборонити розрахунки на внутрішньому ринку в іноземній валюті й встановити за це адміністративну та господарську відповідальність.

Важливе значення мало здійснення урядом у 1993 р. заходів з лібералізації зовнішньоекономічної діяльності відповідно до Декрету «Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності» від 20 травня 1993 p., яким було встановлено порядок здійснення експортно-імпортних операцій та ставки, а також порядок стягнення мита. Декрет мав стимулювати експорт виготовлених в Україні товарів і сприяти залученню валютних надходжень. Це мало створити передумови для виведення з тіні значних обсягів експортних операцій, подолати стагнацію в економіці та залучити інвестиції.

Антиінфляційну та стабілізаційну функцію в державі мав виконати Декрет «Про оплату праці», який набрав чинності з 31 грудня 1992 р. Він мав привести законодавство про оплату праці й соціальний захист найманих працівників у відповідність з новими соціально-економічними умовами, що склались у результаті переходу на ринкові відносини. Зокрема, було розмежовано сферу державного й договірного регулювання оплати праці. Декрет установлював також джерела оплати праці, контроль за якими з боку вповноважених державних органів мав забезпечити для уряду інструмент антиінфляційної політики, прив’язуючи доходи громадян до обсягів виробленої ними продукції. За Кабінетом Міністрів закріплювалася функція встановлення розмірів мінімальної та середньої заробітної плати, а також укладання генеральної тарифної угоди. Однак декрет не враховував масштаби тіньового ринку праці, обсяги контрабандного надходження до України іноземних товарів, що реалізувалися за цінами, які прив’язувалися до курсу іноземних валют. Це стимулювало інфляційні процеси, не давало можливості контролю з боку держави за належним розподілом товарів і грошової маси в обігу.

21 січня 1993 р. було ініційовано Декрет «Про стягнення не внесених у строк податкових і неподаткових платежів», який передбачав стягнення з усіх платників відповідних платежів недоїмок з нарахуванням пені за весь термін несплати платежу в повному обсязі, крім випадків, коли пеня не нараховується згідно із законодавством. Податкові органи мали право здійснювати виїмку всієї облікової документації. Джерелами сплати платежів було визначено суми на банківських рахунках боржників, а також зобов’язання дебіторів. Усі суми недоїмки зверталися на зобов’язання державних установ та організацій перед відповідним підприємством-недоїмником. Стягнення мало здійснюватися також з іноземних громадян та осіб без громадянства. Крім певних позитивних результатів, заходи мали й негативні прояви, оскільки стимулювали господарюючих суб’єктів до здійснення операцій і зберігання фінансових фондів у готівковій формі і, зрештою, робили ринок неконтрольованим, підриваючи банківську систему, вимиваючи з неї кошти, що потенційні недоїмники не вносили на банківські рахунки.

Особливою сторінкою в процесі становлення ринкових відносин в Україні стало функціонування довірчих товариств (трастів), порядок створення й діяльності яких було встановлено згідно з Декретом Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», що набрав чинності з 1 квітня 1993 р. Оскільки в 1992 — 1993 рр. відбувалися активні процеси роздержавлення майна (приватизація), то постало питання створення умов для ефективного залучення до системи ринкових відносин прав на власність у державному майні громадян, які отримали відповідні сертифікати, а також стимулювання процесу роздержавлення державних майнових фондів.

Трастові компанії мали створюватися зі статутним фондом у 1 млн карбованців (на 1 квітня 1993 р. сума доволі значна, але, зважаючи на інфляційні процеси, вона швидко звелась до рівня середньої місячної зарплати в Україні). Метою діяльності довірчих товариств було залучення до процесу розпорядження майна і майнових прав фізичних та юридичних осіб. Наслідком їх діяльності стали масові факти банкрутства цих товариств, оскільки вони створювалися на засадах субсидіарної (доповнюючої) відповідальності їх учасників. Тобто, кожен учасник товариства мав зробити внесок, і товариство несло відповідальність за рахунок внесків своїх учасників, а також особистого майна цих учасників за принципом доповнення суми відповідальності в п’ятикратному розмірі від суми внеску. Отже, за основу суми, якою мав відповідати учасник товариства, брався його фактичний грошовий або майновий внесок у статутний фонд і сума від його особистого майна в п’ятикратному розмірі від суми внеску.

Інфляція зробила ці суми відповідальності просто мізерними, а тому учасники трастових компаній, отримавши прибутки від розпорядження майном довірителів-громадян, припиняли діяльність, несучи відповідальність незначними сумами. Це дало поштовх до соціальної нестабільності в державі та суцільної недовіри громадян до фінансових установ, стимулювало тіньовий обіг товарів і послуг і послабило державну фінансову та бюджетну систему. З метою її посилення урядом Л. Кучми було здійснено низку заходів.

Упродовж 1992 — 1993 рр. було передбачено реформаторські заходи щодо створення умов для модернізації виробництва на державних підприємствах, а також здійснення природоохоронних заходів. Це було надзвичайно актуально в умовах перебування більшості підприємств у державній власності та великого ступеня зношення їх основних фондів. 22 травня 1993 р. було прийнято Декрет «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ, організацій», який зобов’язав усі державні підприємства після здійснення обов’язкових платежів 30 — 80 % коштів зі свого прибутку спрямовувати на модернізацію виробництва та природоохоронні цілі.

Процес приватизації та його етапи в Україні. Ключове значення в процесі реформування економіки України мала приватизація державного майна. Оскільки згідно з Декларацією «Про державний суверенітет», Конституцією УРСР зі змінами й доповненнями було встановлено, що Україна має на меті створення комфортних умов для життя людини, соціальної спрямованості економіки, підвищення її ефективності й забезпечення умов для самореалізації людини, то державою було започатковано процес приватизації державного майна, що виявився доволі тривалим.

Приватизацію було розпочато 1992 р. з так званої малої приватизації, невеликих підприємств — об’єктів державної власності, котрі становили легку, харчову, місцеву промисловість, сферу послуг тощо. Приватизація цих об’єктів здійснювалась одним актом шляхом викупу (за ціною, котра встановлена у результаті незалежної оцінки) або купівлі на аукціоні за конкурсом (за найвищою запропонованою ціною).

Мала приватизація передбачалась у широкому контексті через здійснення приватизації об’єктів державної власності шляхом їх продажу на аукціоні, продажу акцій державних підприємств-акціонерних товариств через аукціони та фондові біржі, а також за ініціативою самих потенційних покупців, які мали подавати разом із заявкою на викуп об’єкта державної власності також план розвитку відповідного підприємства. Було передбачено процедуру альтернативного плану приватизації, урегульовану законодавством.

Можливості здійснення приватизації об’єктів державної власності було регламентовано в рамках Декрету Кабінету Міністрів «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду» від 20 травня 1993 р. Згідно з цим декретом передбачалася можливість приватизації державних підприємств шляхом створення на їх основі акціонерних товариств, що утворювалися членами трудового колективу відповідного підприємства зі статутним фондом, до якого вони здійснювали внески, і продажу орендованого підприємства цьому акціонерному товариству. Члени трудового колективу мали пріоритетне право на придбання акцій, що закладало передумови для створення акціонерних товариств закритого типу (закритих акціонерних товариств). Упродовж 1993 — 1994 pp. приватизація підприємств державної власності шляхом їх оренди набула масового характеру.

З 1996 р. активізувалася приватизація підприємств державної власності за ініціативою потенційних покупців, що призвело до масштабної корупції в процесі приватизації. Створювалися фінансово-промислові групи, що формувалися із залученням до приватизації крупних системоутворюючих підприємств банківського капіталу. Щоб регламентувати цей процес, у 1995 р. було ухвалено Закон «Про промислово-фінансові групи». Принципово новим етапом приватизації державного майна став 2000 p., оскільки з хронічною нестачею надходжень до бюджетів усіх рівнів та інших фондів постала проблема їх додаткового залучення, розгорнулася приватизація шляхом проведення аукціонів заради викупу крупних підприємств державної власності на грошові фонди.

Реформування аграрного сектора економіки. Свої особливості мали процеси приватизації в аграрному секторі, оскільки згідно з Декретом «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 13 травня 1993 р. приватизація підприємств харчової та переробної промисловості мала здійснюватися шляхом їх перетворення у відкриті акціонерні товариства й реалізації акцій пріоритетно їх працівникам, а також членам їхніх сімей, селянам та ін.

У вільний продаж ішли лише невикуплені акції при тому, що частина пакета акцій мала перебувати у власності держави. Приватизація радгоспів здійснювалася шляхом їх перетворення у колективні сільськогосподарські підприємства. Процес приватизації та реформування аграрного сектора економіки в Україні був найскладнішим і найтривалішим, оскільки руйнування цілісного господарського комплексу колишнього СРСР найболючіше вдарило саме по аграрному сектору через специфіку організації в ньому виробничого процесу.

Так, за часів перебування УРСР у складі СРСР управління агропромисловим комплексом здійснювалося на основі держпланування в союзному масштабі. У період розбудови суверенної економічної системи в Україні постала проблема переходу аграрного сектора економіки на ринкові засади, але механізм функціонування агропромислового комплексу в таких умовах не був розбудований і розроблений. Більше того, було втрачено міжгалузеві зв’язки в державі, які слід було створювати заново. Головною проблемою стало забезпечення сприятливого інвестиційного клімату в аграрному секторі, але основним було надання надійних гарантій інвесторам, що ускладнювалось через невирішеність питання власності на землю. Перш ніж вирішити питання власності, необхідно було в разі приватизації земельних фондів агропромислових формувань здійснювати розформування існуючих виробничих комплексів з відповідними соціальними наслідками. Організація господарств фермерського типу йшла надто повільно в зв’язку з необхідністю створювати такі виробничі комплекси фактично наново. Це вимагало залучення значних інвестиційних коштів, а здійснити це без вирішення питання власності на землю та формування ринку землі було неможливо.

Основою агропромислового виробництва впродовж 1990-х років були колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), що зберігали цілісність виробничого комплексу та виконували вагомі соціальні функції на селі. Але вони були малопривабливими для залучення інвестицій в АПК, оскільки не мали можливості зі своєю організаційною та управлінською структурою реагувати на вимоги ринку. Це зумовило необхідність вжиття заходів з прискорення реформування аграрного комплексу згідно з Указом Президента України Л. Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування в аграрному секторі» від 3 грудня 1999 p., що викликав потужне політичне протистояння й соціальне напруження на селі.

У своєму Указі Л. Кучма посилався на положення ст. 13 і 102 Конституції України, які виключали наявність у державі колективної власності й встановлювали наявність державної, приватної та комунальної. Відповідно колективні сільськогосподарські підприємства опинилися поза законом з прийняттям 28 червня 1996 р. Нової Конституції України. Указом передбачалося здійснення невідкладних заходів з реформування колективних сільгосппідприємств на засадах приватної власності шляхом розпаювання їх майнового та земельного фонду між членами КСП, а також пенсіонерами у відповідному селі та працівниками соціальної сфери. Указом передбачалося й забезпечення права вільного виходу з КСП з виділенням земельного й майнового паю в натурі та права оренди свого паю, зокрема, відповідним КСП з оплатою у грошовій чи натуральній формі. Рекомендувалося забезпечити по можливості збереження цілісних господарських комплексів, а також сприяти розвитку кооперативних і фермерських господарств. Згідно з Указом слід було забезпечити функціонування аграрних бірж, заготівельних кооперативів, ярмарків тощо; створити умови для постачання реформованим сільськогосподарським підприємствам необхідних матеріалів.

Процес прискореного реформування аграрного сектора економіки виявився дуже тривалим, оскільки вимагав адміністративного та матеріально-технічного забезпечення. Гостро постала проблема формування ринку аграрної продукції на нових засадах, розвитку системи дорадчих інституцій та інших складових, необхідних для функціонування ринкових механізмів в аграрному секторі. Найгостріше постала проблема створення та функціонування ринку землі. На продаж земель сільськогосподарського призначення було накладено мораторій згідно з чинним на той час Земельним Кодексом . Цей мораторій був покликаний убезпечити ринок землі від спекуляцій, а також закласти часовий резерв для вироблення законодавчої бази й розробки земельного кадастру. Але стихійний ринок землі сформувався в тіні, зокрема, у формі продажу земель сільськогосподарського призначення через різноманітні види оренди, банкрутства сільгосппідприємств тощо.

З 2000 р. Верховна Рада України надала можливість масової контрактації вирощування в українських аграрних підприємствах технічних культур, що створило передумови для формування крупних господарств. Контрактують переважно такі культури, як соняшник, кукурудзу, ріпак, сою та інші культури за іноземним замовленням, що дає добрі прибутки українським виробникам. Але це має й значні негативні наслідки: нераціональне використання земельних ресурсів, що призводить до їх виснаження; залежність українського товаровиробника від кон’юнктури світового ринку на ці види продукції, що надто динамічно змінюється, а виробник має лише відповідну спеціалізовану орієнтацію в організації виробництва; деградація ринку сільськогосподарської продукції, оскільки вузька спеціалізація аграрних виробників викликала потребу завезення до України численної номенклатури продовольчих товарів і зробила державу залежною від їх імпорту.

Соціальна сфера України в період комплексного реформування економіки держави. Соціальна сфера України в період спроб радикального економічного реформування також зазнала відчутної деформації. У результаті зниження рівня життя населення інтенсивність смертності населення в 1990 — 2000 рр. зросла на 30 %. Кількість шлюбів упродовж цього періоду скоротилася на 41 %. У 2000 р. кількість людей похилого віку становила 20 % усього населення, що свідчило про старіння нації. На 1000 працездатного населення у 2001 р. припадало 402 пенсіонера, у сільській місцевості — 561, а в містах — 340. Відбувалася демографічна деформація сфери соціального забезпечення. За десять перших років незалежного існування України середня тривалість життя громадян скоротилася на 2,5 року. 1990 — 2000 рр. показали великий рівень соціальної та трудової апатії населення й високий рівень безробіття, який у 1999 р. становив 12,5 % громадян працездатного віку. Але в 2000 р. тенденцію було переломлено й рівень безробіття серед працездатного населення знизився до 4,2 % і продовжував зменшуватися.

У 1990 — 1999 рр. спостерігалося скорочення рівня ВВП у реальному секторі економіки у 2,5 рази, а реальні грошові доходи громадян зменшились у 4,4 рази; пенсії — у 6,5 разів, зарплата у — 4 рази.

Одним з найболючіших соціальних питань в Україні періоду незалежності були втрати громадян від знецінених вкладів в Ощадбанку і Держстраху СРСР. Цю проблему намагався вирішити Л. Кучма в рамках заходів, передбачених Декретом «Про компенсацію громадянам України втрат від знецінених заощаджень в установах Укрдержстраху» від 17 березня 1993 р. До 1 вересня 1993 р. (термін було подовжено до 31 грудня 1993 р.) мали бути здійснені виплати сум до 2 тис. карбованців, індексованих на 200 %. Однак заходи виявилися малоефективними, оскільки внаслідок хронічної нестачі коштів у державному бюджеті як основного джерела виплати - цих відшкодувань урядові доводилося здійснювати емісійні заходи, а інфляція швидко знецінювала суми компенсацій. Проблема заощаджень в Ощадбанку СРСР залишається актуальною і сьогодні.

Однією з найсуттєвіших проблем соціально-економічного розвитку України в період незалежності були тіньова економіка та корупція, що наприкінці 1990-х років становили відчутну частку в економіці держави. Корупційні розрахунки фактично витісняли легальні принципи соціально-економічних відносин і, зрештою, викристалізувались у специфічні товарно-грошові відносини, сутність яких полягала в оплаті якісної складової товару-послуги (чиновника, судді, лікаря тощо). Витоками глибокої корупції в незалежній Україні стали принципи міжособистісних відносин на основі обміну малодоступними продуктами в радянський період, коли був відчутним дефіцит товарів і послуг. У незалежній Україні ці дефіцити було заміщено грошовою масою, а міжособистісні відносини на старій основі залишилися глибоко в свідомості суспільства, а тому воно загалом схвалювало корупцію як найоптимальніший спосіб отримання товарів-послуг від посадових осіб. Труднощів у протидії корупції додавала невпорядкованість законодавчої бази, необхідної для соціально-економічного розвитку держави, успадкованої від радянського періоду. Так, сфера послуг опинилася в тіні, будучи кваліфікованою на законодавчому рівні як спекуляція тощо.

Тож, якнайбільше спрощення процедурної складової соціально-економічних відносин на законодавчому рівні ставало запорукою подолання корупції в Україні.

Вирішення проблеми погашення заборгованості із зарплат та пенсій в Україні від 2000 р. стимулювало пожвавлення попиту на українському внутрішньому ринку. Водночас спостерігалися надходження інвестицій в Україну, що сприяло подоланню негативних тенденцій у соціально-економічному житті держави впродовж першого десятиліття XXI ст.