Історія українського суспільства

12.1. Соціальний та економічний розвиток України на етапі незалежності (1991-2012 рр.)

12.1.1. Становлення соціально-економічного суверенітету України

Основи самостійної соціально-економічної політики України було закладено Конституцією УРСР 1978 р. з внесеними змінами та Декларацією «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 р.Згідно з Декларацією Україна мала самостійно визначати свій економічний статус, який закріплювався законами. Український народ отримував виключне право на володіння, використання й розпорядження природними ресурсами республіки. Оголошувалося, що Україна однаково захищає всі форми власності. Усі природні багатства й надра континентального шельфу, виключної економічної зони тощо мали слугувати матеріальному й духовному збагаченню громадян України.

Згідно з Декларацією УРСР претендувала на свою частку в загальносоюзному надбанні, вирішенні питання загальносоюзної власності на договірній основі з іншими союзними республіками. Декларувалось, що УРСР має право на створення своєї власної фінансової та банківської системи, а у разі потреби й своєї національної валюти. За Декларацією УРСР мала самостійно, на основі норм міжнародного права, здійснювати свою зовнішню політику, зокрема й зовнішньоекономічну; з колишніми союзними республіками — на договірній основі й виходячи з принципу рівноправності. Декларувалось, що підприємства та установи іноземних держав і громадян можуть розміщуватися на території республіки згідно з її законами.

З метою наповнення реальним змістом Декларації «Про державний суверенітет УРСР» 3 серпня 1990 р. було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української РСР», яким розкрито зміст економічної незалежності, а також установлено її принципи як у загальнодержавній економічній політиці, так і в окремих галузях економічної, фінансової, соціальної політики.

Законом передбачалося, що економічна самостійність республіки закладає підвалини для її суспільного й культурного відродження, задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб громадян, а також охорони навколишнього природного середовища. Усі розташовані на території України підприємства, установи та організації (зокрема й союзного підпорядкування) відносились до республіканського народногосподарського комплексу.

Цілями встановлення економічної незалежності УРСР було означено: досягнення умов життя, гідних сучасної цивілізації, й створення умов для задоволення соціальних і культурних потреб; підпорядкування виробництва потребам та інтересам кожної людини; забезпечення соціальної захищеності кожного громадянина, зростання національного багатства, розвитку науки та технічного переозброєння виробництва; підвищення престижу підприємницької ініціативи та сумлінної праці; забезпечення умов самореалізацїї для кожної людини, а також збереження навколишнього природного середовища з одетощ створення безпечних умов життя та праці людини.

Основними принципами економічної незалежності було визначено: власність народу на національне багатство республіки; різноманітність та рівноправність удіх форм власності; децентралізація власності та управління годподарськими процесами; забезпечення свободи підприємництва; самостійності регулювання грошового обігу та захист внутрішнього ринку.

Закон передбачав, що основою економічної самостійдості республіки має стати власність народу на національне багатство, тоді як власність існує й однаково захищається в усіх формах — державній, колективній та приватній, Закон встановлював принцип самостійності в питанні фінансово-бюджетної політики. Передбачалось, що центральною банківською установою України є Національний банк, а банківська система складається із Зовнішекономбанку та комерційних банків й іишцх кредитних установ.

Органи влади й місцевого самрврядувацця республіки вповноважувалися здійснювати управлінські та координуючі заходи в економіці. Було визначено, що метою економічної політики республіки є побудова багатоукладної економіки. Передбачалося самостійне регламентування податкової політики тд ціноутворення. Економічну політику загалом і в різних галузях мали визначати закони Верховної Ради УРСР.

Для забезпечення соціально-економічних інтересів народу Верховна Рада України 29 листопада 1990 р. нд підставі Декларації «Про державний суверенітет України» ухвалила Постанову «Про захист суверенних прав власності Української РСР», якою накладався мораторій на приватизацію державного майна до прийняття закону про приватизацію, а також емідії дкцій держпідприємств. Цей мораторій тривав до 15 березня 1992 p., тобто до набуття чинності Закону «Про приватизацію майна державних підприємств».

У розвиток Декларації «Про державний суверенітет» і Закону «Про економічну самостійність» 20 березня 1991 р. було прийнято Закон «Про банки і банківську діяльність», ярій дизначав, що УРСР має свою банківську систему, яка є дворівневою й складається з Національного банку та інших комерційних банків, зокрема й Зовнішекономбанку. Законом було встановлено функції Національного банку та комерційних банків. А 16 квітня 1991 р. було ухвалено Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», який встановив її принципи та регламентував порядок.

З прийняттям Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України соціально-економічний суверенітет республіки набрав реального змісту. Зокрема, 30 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України видала Указ «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави». Згідно з цим указом Кабінет Міністрів України до 1 грудня 1991 р. мав завершити процес передачі всіх підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування на території України у відання органів державного управління республіки.

12 вересня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правонаступність», який передбачав, що на території республіки продовжували діяти (чинна на момент прийняття закону) Конституція УРСР, система законодавства, Верховна Рада України, органи влади, суду, прокуратури. Україна, згідно із Законом «Про правонаступність» підтвердила визнання всіх своїх прав та обов’язків відповідно до зовнішніх договорів республіки, що не суперечили її Конституції, а також засвідчила обслуговування частки зовнішнього боргу СРСР, що утворився на 16 липня 1990 р. Водночас Україна відмовилася брати на себе відповідальність за всі кредитні та інші зобов’язання, що були взяті після 1 липня 1991 р. без її згоди.

24 грудня 1991 р. на конференції в Алма-Аті між союзними республіками — наступниками СРСР (зокрема й Україною) було укладено Договір про розподіл боргових зобов’язань, визначених на основі єдиного агрегованого показника (об’єднані в один показник усі окремі показники за різними зобов’язаннями), згідно якого частка України в обслуговуванні зовнішнього боргу СРСР становила 16,37 %. Питання обслуговування зовнішнього боргу СРСР було тісно пов’язаним з розподілом активів союзної держави (а саме — його золотого фонду, нерухомості та інвестицій за кордоном), зобов’язань інших держав щодо СРСР тощо. Стосовно розподілу алмазного фонду передбачалось укладання окремої угоди.

Моментом настання правонаступництва зобов’язань колишнього СРСР було визначено 1 грудня 1991 р. Колишні радянські республіки не несли відповідальності за зобов’язання один одного, що були взяті поза інституціями СРСР. Для узгодження всіх питань обслуговування боргу було створено Міждержавну раду з нагляду за обслуговуванням боргу й використанням активів, що мала складатися з уповноважених представників сторін. Здійснювати обслуговування боргу було вповноважено Зовнішекономбанк СРСР, реорганізацію якого було доручено здійснити Міждержавній раді. Республіки мали відкривати в уповноваженому банку спецрахунки й здійснювати на них авансові платежі на відповідний період за графіком, передбаченим Договором. Передбачалися також спецрахунки для утворення страхових фондів, якими мали забезпечуватися гарантії розрахунків за зобов’язаннями.

Після здобуття незалежності Україна отримала на своїй території потужний промисловий комплекс, основу якого становила металургійна, хімічна промисловість, а також паливно-енергетичний комплекс, машинобудування та інші розвинуті виробничі галузі. Водночас Україні дісталися в спадок від УРСР розвинена інфраструктура системи соціального забезпечення та державного управління економікою, хоча вона не могла ефективно працювати відокремлено від загальносоюзної й потребувала капітального реформування. Найскладнішим завданням для уряду незалежної України було налагодити управління колишніми підприємствами загальносоюзного підпорядкування, що були орієнтовані на джерела сировини й збут продукції за межами республіки. Без збереження глибоко кооперованих зв’язків з іншими республіками колишнього СРСР у формі загальносоюзних надбудов зберегти такі підприємства діючими на повну потужність було неможливо. Глибока кооперація та загальносоюзні надбудови, що тимчасово продовжували функціонувати в рамках СНД, заважали процесу реформування економіки, який слід було узгоджувати з іншими союзними республіками, і часто він відбувався нерівномірно в усіх республіках-наступницях колишнього СРСР. Зберігалась і проблема перенесення негативних соціально-економічних явищ, зокрема в Російській Федерації, в Україну. Це стало серйозною проблемою для уряду В. Фокіна в 1992 p., який, щоб уникнути перенесення економічних наслідків політики «шокової терапії» в реформуванні економіки Російської Федерації, змушений був зберігати командно-адміністративні методи управління економікою України.

Глибоко кооперованим з колишніми радянськими республіками був і паливно-енергетичний комплекс незалежної України, що призвело до бартерних розрахунків за постачання енергоносіїв з Російської Федерації до України. Бартерні схеми та квотний принцип, своєю чергою, ставали підґрунтям регулярних конфліктів між державами. Слабкість валютної системи України та відсутність золотовалютних резервів у перші роки незалежності не давали можливості встановити нормальні ринкові відносини з колишніми республіками СРСР в енергетиці.

Інтегрованою в загальносоюзні надбудови була й сфера соціального забезпечення України, що виявилось у проблемі загальносоюзного Ощадного банку та Фонду державного страхування, основні грошові фонди яких опинилися в Російській Федерації й стали недоступними для громадян України. Вирішення цієї проблеми було предметом двосторонніх відносин між Україною та Російською Федерацією, а оскільки молода українська дипломатія була малодосвідченою в таких питання, то фактично програла Росії переговорний процес з повернення в Україну фондів союзного Ощадбанку та Держстраху.

Важливе значення в здобутті Україною економічного суверенітету мала співпраця з міжнародними фінансовими організаціями. Вступ 1992 р. до Міжнародного валютного фонду давав можливість стабілізувати українську фінансову систему, вивести власну валюту на міжнародний ринок, урегулювати грошову систему розрахунків по зовнішньоекономічним операціям. Важливе місце мала також співпраця України зі Світовим банком, ЄБРР та ін.