Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

1.4.3. Соціально-класова структура суспільства. Зародження та розвиток феодальних відносин

На тлі поглиблення майнового розшарування в суспільстві й виникнення приватної власності та її накопичення в певної невеликої групи осіб формувалися різні соціальні прошарки.

Суспільно-політичне життя Київської Русі було надзвичайно активним і участь у ньому брали всі групи існуючого в той час населення. Суспільство Київської Русі не було однорідним. Упродовж століть у процесі розпаду первіснообщинного ладу й утворення феодальних відносин сформувався суспільний поділ. Непростою була й соціальна структура населення Київської Русі. На верхівці суспільства стояв князь, за ним — бояри, дружина, православне духовенство, міщани й селяни. На останньому щаблі суспільної ієрархії були раби.

На верхівці класової піраміди стояв монарх — князь. Він користувався найбільшою повнотою економічної й політичної влади та мав найбільше прав і привілеїв у державі, бо був її власником — одноосібним правителем. У його руках зосереджувались усі три гілки влади — судова, законодавча та виконавча. Князі були найбагатшими людьми й володіли величезними земельними угіддями. їм належала також найбільша частка в зовнішній торгівлі. Свідченням багатств були будинки, які належали Великим князям київським та їхнім родичам, пожертви, що виділялися монастирям від імені князя, а також суми викупів за родичів під час війн і міжусобиць. Суми могли досягати тисяч гривень золотом.

Власність князя не завжди можна було відрізнити від державної, яка перебувала в його розпорядженні. Сам князь отримував третину всіх державних прибутків. Він мав також військові трофеї, якими ділився зі своєю дружиною (військом). Частину прибутків князі витрачали на утримання дружини та церковної інституції Київської Русі.

Князь очолював також аристократичний прошарок у суспільстві Київської Русі. У васальній залежності від Великого князя київського були його найближчі родичі з династії Рюриковичів, бояри, дружинники та місцева родова знать. Вони мали чимало прав у державі. Перебуваючи на службі у князя, вони отримували великі земельні наділи, для роботи на яких використовували найману й рабську працю. За непокору князеві бояри могли позбутися не лише землі, а й життя, адже верховним суддею на Русі був той самий Великий князь київський.

Серед привілеїв, якими користувались аристократи, була служба у війську князя й участь старших дружинників у засіданнях боярської думи. Для молодших дружинників великою честю була участь у князівському посольстві за межами держави.

Не меншу роль у суспільному поділі охрещеної Русі відігравала церковна організація та вище духовенство. До вищого духовенства належали митрополит, єпископи, настоятелі монастирів і приходські священики.

Церква мала частину сталих прибутків на своє утримання й розвиток, з X ст. вона отримувала десятину від князівських прибутків. Згодом церква ставала могутнішою в економічному сенсі, отримуючи землі й села в приватне володіння за спеціальними грамотами від Київських князів і як подарунки від бояр. Такі володіння стали головним джерелом існування церкви. Найбільшими власниками були Києво-Печерська лавра, великі храми та монастирі, такі як Михайлівський Золотоверхий, Видубицький. Будучи фінансовозабезпеченою, церква могла впливати й на політичну ситуацію в державі.

На щабель нижче від бояр стояли люди середнього соціального прошарку — міська знать. Переважно це було найближче оточення князя, його дружинники, купці та лихварі, які домінували в міській політиці. У їхніх руках зосереджувалися великі багатства. Подекуди їхнє бажання збагатитися суперечило прагненням бідніших прошарків населення, що неминуче призводило до соціальних вибухів. Наслідком експлуатації з боку верхівки суспільства ставали народні повстання.

За міською знаттю йшли дрібніші прошарки міського населення — ремісники, дрібні торгівці, власники крамниць. Низи міста були представлені черню.

Соціальне розшарування міського населення знайшло відображення і в процесі містобудування. Забудова міст Київської Русі має характерний поділ на дві основні частини: дитинець і посад. Дитинець, або Верхнє місто, було призначене для проживання міської знаті та її челяді. Осередком ремісничої справи в містах був посад. Ця частина міста належала ремісникам і торгівцям. Зазвичай вона мала велику кількість ремісничих майстерень і зручні місця для торгівлі та річкові пристані. Про високий рівень організації ремісничої справи в Київській Русі свідчить те, що вже в XI ст. ремісники деяких галузей були об’єднані в артілі.

Основою економіки Київської Русі було сільське господарство, а саме орне землеробство. У сільськогосподарській Русі найчисленніший прошарок становили селяни (позначалися терміном «люди»), які, власне, і відігравали велику роль у зміцненні й розвитку країни. Вони були власниками земельних наділів, худоби, присадибних ділянок і обкладалися найбільшими податками. Вільні селяни — смерди — це найчисельніше населення Київської Русі. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте в XII ст. з’явилися ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що виявляється в широкому застосуванні «уроків» (відробітків на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь спричинило появу численної групи смердів, які працювали на боярській землі, залишаючись на певний час особисто вільними. У разі смерті такого селянина й відсутності спадкоємця за чоловічою лінією (сина) ця земля разом з усім майном переходила до феодала.

Закупи — тимчасово перебували в економічній залежності від особи, яка дала їм позику (купу), після повернення боргу вони ставали вільними від зобов’язань; рядовичі — також тимчасово зобов’язані селяни, які підписали договірні документи (ряд) на час відпрацювання боргу.

Наступною категорією населення, згідно з «Правдою Ярослава», були невільні люди: раби, челядь. Найбезправнішою частиною суспільства були холопи. Хоча Київська Русь оминула в своєму розвитку фазу рабовласництва, становище холопів було дещо схоже на становище рабів. До речі, рабом міг стати не лише військовополонений, а й закуп або рядович, який не сплатив боргу й намагався втекти. У невільне положення потрапляла людина, яка одружувалася з рабом, або була куплена при свідках. Були випадки, коли батьки, не маючи змоги розрахуватися з боргами, були змушені продавати своїх дітей у рабство.

Окрему групу населення становили ізгої — це особисто вільне населення яке втратило зв’язок зі своєю соціальною групою. Часом так називали князів, які в період феодальної роздробленості втратили стіл і землі.

Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст.. сформувалася система експлуатації всього вільного населення князем і дружиною. Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. відбувся переворот у поземельних відносинах: князі захопили общинні землі, унаслідок чого виникло вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр і православної церкви. Землеволодіння в Київській Русі поділилося на два типи: перше — умовне (помістя), яке надавалося на період перебування на службі в князя; друге — безумовне (вотчина).

У X — XII ст. у давньоруському суспільстві активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував своїм боярам і дружинникам міста й села. Цей процес і формував умовне помісне землеволодіння. Дарувалася не територія, а право стягувати з її населення податки. Так поступово в X — XII ст. у Київській державі склалося велике приватне землеволодіння. Формою земельної власності стала помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя.

З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набула феодальна вотчина — спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в спадок, даруватись. Її оформлення відбувалось у XII — на початку XIII ст. Вотчина могла бути князівською, боярською, монастирською, церковною. Селяни, які тут проживали, мусили не лише сплачувати данину державі, а й виплачувати власнику данину за оренду землі або відробляти панщину. Проте більшість населення все-таки залишалася вільними селянами-общинниками, які сплачували данину на користь держави Великому князю київському.

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі загалом збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов’янське суспільство минуло рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільнені порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі. За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.