Історія українського суспільства

11.2.2. Україна на етапі боротьби за суверенітет і державну незалежність: 1990 — 1991 pp.

1990 — 1991 pp. — особливий етап в історії України, коли перебудовні процеси набули принципово нового характеру: від соціально-економічних і політичних протестів проти існуючого режиму українське суспільство під керівництвом національних опозиційних сил почало виборювати суверенітет і державну незалежність країни. Правову основу формування багатопартійної політичної системи й водночас опозиційних КПРС національних сил заклав позачерговий третій з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1990 р. Він вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши ст. 6 про партію як ядро політичної системи. Проте відмова від керівної і спрямовуючої ролі йшла в Україні непросто.

Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України стали новим етапом суспільно-політичних змін. З одного боку, вони демонстрували затхлість і «стабільність» комуністичної системи, яка не бажає поступитися політичним олімпом влади. Так, комуністи складають 85 % персонального складу Верховної Ради. У Верховній Раді і місцевих Радах кількість комуністів зросла відповідно на 1,5 % і 8 %. Її основу становила номенклатура, закладаючи фундамент антиреформ. Натомість частка науковців, академіків, ректорів вузів становила 8,1 %, робітників 4,5 %, вчителів 1 %,інженерів, журналістів, письменників, лікарів 12,6 %. І хоча де-не-де і почали як в Стрію, піднімати жовто-блакитні прапори, в цілому засіли партійні функціонери. До Рад потрапляли не тільки дилетанти, а вже нові «суверени». Під соусом суверенітету вони рвались до владного корита, щоб згодом створити нову гримучу суміш.

Водночас у Верховній Раді з’явилася перша опозиція. Це була Народна Рада з 125 депутатів на основі депутатів регіональних груп і парламентських груп «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність», а також група «Демократична платформа в КПУ». Її супротивниками стала так звана «група 239» «За Радянську суверенну Україну». Почалося жорстке політичне протистояння, за якого поділ депутатів за політичними позиціями поєднувався з регіональним поділом за принципом схід-захід. Східняки не знали мови, історії, культури. Комуністи ще тяжіли до партійного корита. Зокрема, В. Івашко Голову Верховної Ради обміняв на заступника Генерального секретаря. Так вперше похитнулась монополія комуністичної партії на владу, уперше в історії СРСР і в Україні був демократично обраний з’їзд народних депутатів і парламент.

Постанови місцевих рад мали політичний характер. Деякі з них відкликали солдат з Радянської армії, що свідчило про процес розпаду СРСР. Замість вулиць і майданів, названих іменами радянських героїв, з’являлися вулиці С. Бендери, Є. Коновальця, Р. Шухевича, М. Грушевського, І. Мазепи, А. Шептицького. Поволі йшло в небуття комуністичне минуле. Розгорнулися масові антиленінські акції. У лютому 1988 р. на державному обліку й під охороною в Україні було 4500 пам’ятників вождю світового пролетаріату. 22 квітня 1990 р. до пам’ятників вождю в Києві поклали вінки з колючого дроту. Війна символів перетворювалася на війну проти існуючого ладу. До серпня 1990 р. поляризація політичних сил набула свого логічного й остаточного оформлення в боротьбі за владні інтереси.

У червні 1990 р. у Донецьку відбувався перший з’їзд шахтарів СРСР. Причиною кризи була визнана нездатність КПРС налагодити управління вугільною промисловістю. Цього дня з 251 шахти республіки страйкувало 129, а також 130 заводів і фабрик. Улітку 1990 р. було створено асоціацію міських Рад Донбасу. їх мета — подолати диктат облвиконкомів. Трудящі були невдоволені рівнем обговорення законів на місцях. У серпні 1990 р. за головування В. Чорновола відбулася дводенна установча республіканська конференція асоціації демократичних рад і демблоків у радах. Її метою було створення нового альтернативного правничого поля. У КПУ з’явилась «масобоязнь». Це свідчило про падіння пролетарських основ партії. Ради виходили з-під опіки партії. І все це, як у фокусі, відбивалося в перманентному мітингу, який пройшов на майдані в Києві.

Суспільство чекало кардинальних змін. Було чітко зрозуміло, що СРСР йде до свого падіння, і потрібні відповідальні рішення, щоб не потрапити у вир катастрофи. 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет. З 385 депутатів «за» проголосувало 355. Це не була програма намірів і прагнень. Український народ не тільки вперше побачив програму, в сам зміст суверенітету було задекларовано відмову від підписання нового союзного договору. Вона послужила правовою основою прийняття Акту проголошення незалежності України й стала передумовою розпаду СРСР. У її розвиток 3 серпня 1990 р. було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української СРСР». Після прийняття Декларації було обрано й нового голову партії. Ним став партійний функціонер Л. Кравчук. 18 липня за нього проголосувало 239 депутатів. Це дало підстави назвати цю спільноту «групою 239».

Зупинити початок формування багатопартійної системи було неможливо. І наприкінці 1990 р. Україна стала багатопартійною.

Утворилася певна система партій, яка ніби то відповідала існуючому електорату.

 (УНП) — Українська національна партія, створена у Львові 21 жовтня 1989 р. Лідер  — політв’язень Г. Приходько. Червень 1990 р. — 150 осіб. Не визнавала існуючу державність в Україні. Націонал-радикальне спрямування.

(ДСУ) — «Державна самостійність України», створена 8 квітня 1990 р. на загальних зборах у Львові. Продовжувала справу Міхновського і Донцова. Очолив політв’язень І. Кандиба.

(УХДП) — Українська християнсько-демократична партія, створена 21 — 22 квітня у Львові. Лідер — В. Січко, який відбув шестирічне ув’язнення.

(УРП) — Українська республіканська партія, створена 29 — 30 квітня 1990 р. на з їзді УГС у Києві. Голова — Л. Лук’яненко.

(ДС) — Демократичний Союз. Загальносоюзна демократична структура, створена 30 квітня — 2 травня 1990 р. на IV з’їзд ДС. Реалісти-радикали.

(УНДП) — Українська народно-демократична партія (УНДП). Створена 16 — 17 червня 1990 р. Регіональний характер. Київ, Харків.

(УМА) Українська міжпарламентська асамблея, створена 1 липня 1990 р. у Києві; об’єднала 28 громадсько-політичних організацій. На березень 1991 року — 3 млн членів.

(ДемПУ) Демократична партія України, створена 24 березня 1990 р. у Хусті.

Наступна група партій займала центристське положення. Це були ПЗУ, НПУ, ЛДПУ, УСДП, СДПУ, ОСДПУ. Як і праві центристи, вони мали головну проблему — консолідацію власних сил. Це, безумовно, заважало найбільш повно провести в життя розбудову Української народної держави, загальнолюдські цінності, збереження середовища проживання людини, пошук політичного компромісу.

25 — 27 травня 1990 р. — з’їзд соціал-демократів України в Києві. 100 делегатів від 35 організацій. Розкол на СДПУ і ОСДПУ.

(УСДП). 9 червня 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Української селянсько-демократичної партії. Консолідація сил мала суперечливий характер. Більшість була на платформі КПРС.

(НПУ). 22 вересня 1990 р. у Дніпропетровську створена Народна партія України. Її гасло — «Кожна людина має право бути щасливою». Налічувала 335 осіб.

(ПЗУ) 28 — 30 вересня 1990 р. — Партія зелених України. Зелені намагались сформувати «круглий стіл» усіх зацікавлених і створити Уряд народної довіри.

Ліберальний напрямок. 30 червня Київська ліберально-демократична спілка (КЛДС). 24 листопада 1990 р. в КІНХУ на конференції створено Українську ліберально-демократичну спілку (УЛДС). Консолідувати лібералізм. Того ж дня в політехнічному університеті установчий з’їзд Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ). Гасло — «Менше соціалізму».

На лівому фланзі — ПДВУ, ССУ, СТУ, КАС.

КПУ повільно пішла на створення «альтернатив». Демократична платформа сформувалась у 1988 р. на ґрунті підготовки до XIX партійної конференції. Українські демплатформівці характеризувались нерішучістю позицій, не підтримували розділу майна КПРС. 1 — 2 грудня 1990 р. установчий з’їзд партії демократичного відродження України (ПДВУ). Причина кризи — монопольне положення номенклатури; переродження партії на основі незворотних процесів у системі власності й влади; розрив між політичною практикою й теорією; відставання теоретичного осмислення суспільних змін від практики реформування. У листопаді 1990 р. створено «Спілку трудящих України за перебудову», у вересні «Селянську спілку України» під парасолькою КПУ. На лівому фланзі Конфедерація анархо-синдикалістів» (КАС), Конфедерація анархістів України (КАУ).

Проте, як і в Росії, це був процес, який триває ще й досі. Українська багатопартійність послабила монополію КПУ на владу, але розчинила державний інтерес у персональному лідерстві, завадила консолідації. І це дало змогу функціонерам утримати свої позиції, згорнути перебудовчі процеси й вибудовувати незалежність на свій манер. Українство розчинили в «кишенькових партіях» і маленьких наполеончиках-гетьманчиках, які своїми барвистими промовами вже нікого не переконували.

Насправді змагалися дві протилежні системоутворюючі сили. КПРС і її вірний помічник КПУ, з одного боку, і Народний Рух — з іншого. З усуненням 6-ї статті Конституції зволікали. У самій партії відбувся поділ на марксистів і більшовиків. Це свідчило не тільки про ностальгію за минулим, а й про те, що знову шукаються виходи з кризи за допомогою старих ідеологічних постулатів, коли замість «ворогів народу» винайшли «агентів впливу» й багато чого іншого для підтримки «сильної руки».

Сам М. Горбачов продемонстрував найгірші якості «вождізму», намагаючись залишити за собою керівні посади. Сьогодні є дані, що Горбачов з допомогою КДБ створював нові політичні партії за рахунок бюджета КПРС, які в блоці з комуністами керували б країною. Побачивши, що демократичні процеси в партії є незворотніми, і під ним захиталося крісло Генсека, він у березні 1990 р. порушив питання про своє президентство. А 15 травня 1990 р. не всенародно, а на позачерговому з’їзді народних депутатів Горбачова було обрано президентом СРСР і скасовано 6 статтю Конституції СРСР.

Наприкінці серпня 1990 р. ситуація набула критичного характеру. У вересні загострилася політична конфронтація в республіці. Ця конфронтація виникла навколо підписання союзного договору та розподілу сил у вітчизняному парламенті. Народна рада виступила проти підписання союзного договору. На всеукраїнський страйк, призначений на 1 жовтня 1990 p., вийшло не так уже й багато протестуючих. Для КПУ ця кількість була непереконливою. І тоді за справу взялася студентська молодь. 2 жовтня 1990 р. представники Української студентської спілки (УСС) і Студентського братства в кількості 119 студентів (переважно це були львівські студенти, до яких приєдналося 37 київських) розпочали політичне голодування й висунули вимоги припинити повноваження Верховної Ради, провести вибори на багатопартійній основі, прийняти закон про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ, не допустити підписання союзного договору, прийняти рішення про проходження військової служби українським громадянами в межах республіки, відправити у відставку Голову Ради Міністрів УПСП В. Масола. Акція протесту набирала обертів, у ній брав участь кожен п’ятий українській студент.

18 жовтня студентське голодування було припинене. Від влади усунули Масола. Це була перша в радянській історії відставка політичного лідера під тиском громадської думки. Але націонал-демократи не довели справу до кінця. Студентський рух яскраво показав, чим відрізнялася молода рішучість йти до кінця від рішуче поміркованих, а часом і цілком корисливих реформаторів. На жаль, гірші прояви продажної ментальності й тут дали про себе знати. Ця диспропорція і надалі стала проблемою розбудови суверенної держави. Молодіжний рух викривав приховані можливості партійного апарату й «вимагав» його ліквідації рішуче та остаточно.

Це був важливий крок молоді до національної свідомості та політичної активності. Страх перед пануючою системою був подоланий. Суспільство стало на бік реформ. 18 жовтня 1990 р. виникла Рада національного порятунку, яка фактично вважала своєю програмою те, що не вдалося до кінця реалізувати студентам. З огляду на ситуацію, що виникла, комуністична більшість була змушена 24 жовтня 1990 р. прийняти Закон про зміни до Конституції Української РСР, згідно з яким, нарешті, було скасовано 6 статтю Конституції, у якій партія проголошувалась ядром політичної системи. Майже одночасно з розвитком подій 27 — 28 жовтня 1990 р. у Києві відбулося зібрання представників страйкових і робітничих комітетів України з 15 областей республіки. Основою страйкового руху було визначено здобуття суверенітету. Було досягнуто його координації. А самі страйкові комітети в майбутньому, як передбачали, мали переростати у вільні профспілки. Однак цього так і не сталося, народ не був допущений до контролю над бюрократією.

Водночас компартійна еліта не сиділа без діла. Вона розпочала роздмухувати буцімто чудовисько українського націоналізму. Це була й залишається традиційною темою залякування громадян, коли комунобільшовики продовжують говорити про фашизм і нічого не згадують про нацизм, який за багатьма рисами був дуже схожим на їх режим. Усе це відбувалось у рамках дискусії про долю нового союзного договору як спроби надати іншій формі союзу старого змісту.

Від таких підходів різко позицінувалась заява Єльцина. Він уже під час відвідування в листопаді 1990 р. як Голова Верховної Ради РСФСР Києва заявив, що бачить відносини України з Росією як відносини суверенних держав. У той час це різко відрізнялося від політики головного реформатора М. Горбачова, який намагався зробити все можливе, щоб укласти союз в інтересах партійної номенклатури. До того ж сам Горбачов на четвертому з’їзді народних депутатів СРСР сприяв приходу до влади відвертих консерваторів, після чого Міністр закордонних справ Е. Шеварднадзе подав у відставку, заявивши про наближення реакції. Своєю чергою, компартійна більшість у парламенті вдалася до прийняття поправок до регламенту Верховної Ради щоб обмежити вплив опозиції.

Контрнаступ консерваторів посилив протистояння й вивів українську революцію на найдраматичніший етап її розвитку, який розпочався в січені — по грудень 1991 р. Початок року був ознаменований кривавими подіями у Вільнюсі, де влада застосувала силу, намагаючись придушити процес демократизації. В Україні цей наступ було здійснено навіть раніше — восени 1990 p., коли за участь в акціях протесту був заарештований Степан Хмара й позбавлений депутатської недоторканості.

Основне питання в протистоянні мало знайти своє вирішення шляхом референдуму. На загальносоюзний референдум 17 березня було поставлено питання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуються права й свободи людини будь-якої національності?». 27 лютого український парламент ухвалив рішення включення до опитування й свого запитання з таким формулюванням: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Характерно, що з 83,5 % тих, хто брав участь у голосуванні, на перше запитання «так» відповіли 70,2 % громадян України (у СРСР — 76,4 %), а на друге 80,2 %.

Такі підходи не тільки не зменшили протистояння в республіці, а, навпаки, посіяли зневіру й зміцнили прагнення до подальшої боротьби проти комуністичного блюзнірства. Навесні 1991 р. хвиля шахтарських заворушень прокотилась у Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді. Шахтарі висували як економічні, так і політичні вимоги. 16 квітня 1991 р. у Києві було створено республіканський страйковий комітет.

Ці акції поряд з виступами трудящих РРФСР прискорили дії союзного керівництва щодо укладання нового союзного договору. 23 квітня та 3 червня на дачі під Москвою в Ново-Огарьово розпочалися консультації керівників дев’яти республік — РРФСР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану та Туркменії. Українська делегація стояла на жорсткій позиції вимагаючи надання щонайбільших повноважень союзним республікам. Але вся біда була в тому, що не було відповідного економічного підґрунтя для реалізації цього проекту у вигляді вільного економічного партнерства колишніх республік. Водночас відродити такий союз, який існував раніше, було неможливо. Про загострення ситуації свідчить те, що після підписання дев’яткою та Горбачовим (формула 9+1) «Спільної заяви про негайні заходи зі стабілізації стану в країні й подолання кризи», обговорення на Пленумі ЦК і ЦКК КПРС 2А — 25 квітня набуло вкрай гострої форми. Горбачов змушений був заявити про те, що за таких умов не може виконувати свої функції й запропонував припинити обговорення, потім подав у відставку. І хоча питання вирішили не обговорювати, невизначеність і напруженість тривали.

Укладання нового союзу відбувалось в умовах розгортання в республіці нового конституційного процесу. Пік обговорення моделей нової конституції прийшовся на весну — початок літа 1991 р. Альтернативні проекти існуючої влади чітко довели трудящим, навколо яких доленосних питань українського майбутнього точиться і топитиметься боротьба. Це були питання повного суверенітету України, заміни державно-політичної системи, усунення радянської форми народовладдя, установлення президентської форми правління, розподілу влади, реальне відстоювання прав і свобод людини та ін. За цих обставин в Україні 21 — 23 червня відбувся установчий з’їзд усеукраїнської організації солідарності трудящих. Політичне протистояння проходило в умовах різкого погіршення економіки республіки. Делегати з’їзду бачили вихід із ситуації у припиненні владних повноважень КПРС і зміні державно-політичної системи. Своєю чергою, існуюча влада намагалась зробити будь що, аби не допустити підписання нового союзного договору 20 серпня 1991 р.

Спроба державного перевороту була найзагадковішою сторінкою в історії перебудови. Його здійснення припало на 19 — 21 серпня 1991 р. Це були 72 години, які вразили світ. Група керівників союзних структур буцімто ізолювала Горбачова на кримській дачі в Форосі з ядерною валізою, але нібито без зв’язку. Його політичне становище характеризувалося своєрідним очікуванням того, що дві протидіючі сили виявлять переможця. Це вже саме по собі перетворювало Горбачова на другорядного гравця процесу, який «пішов». Цей процес полягав у запровадженні в окремих регіонах СРСР надзвичайного стану терміном на шість місяців з утворенням для управління країною Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС).

Україна була найголовнішим об’єктом впливу новоствореної влади. Сюди 19 серпня прибув командуючий сухопутними військами СРСР, одна з головних постатей ДКНС — генерал В. Варенніков, і запропонував JT. Кравчуку змінити політичний курс у країні. Пропозицію було підкріплено тим, що навколо Києва зосередилися військові частини. Через кілька годин Голова Верховної Ради виступив по телебаченню зі зверненням до українського народу. У ньому прозвучали наміри захистити конституційні норми, демократію й законний порядок, вказувалось на неприйнятність позиції, яку не схвалив народ, щоб не пролилася кров. Такий політичний підхід не влаштовував жодну з протидіючих сторін, але давав змогу витримати політичну паузу. Це характеризує Леоніда Кравчука як досвідченого партійного функціонера. Однак жодного конкретного рішення скликана терміново увечері 19 серпня Президія Верховної Ради УРСР не прийняла, мотивуючи свою позицію бажанням не провокувати введення надзвичайного стану в Україні.

19 серпня у Луцьку, Івано-Франківську, Житомирі, Харкові, Чернігові та Києві відбулись мітинги протесту проти запровадження надзвичайного стану. У Миколаєві й Полтаві листівки УРП закликали до масової непокори, до цього закликала й Львівська обласна рада. Проти наступу «гекачепістів» виступили страйкоми у шахтарських районах України. Координаційна рада ВОСТ звернулась до громадян України із закликом до всеукраїнської акції громадянської непокори. Саме в цих виступах і зажевріла ідея скористатися ситуацією й проголосити суверенітет України.

Натомість представники обласних рад, які перебували під впливом і контролем Компартії України, зокрема Дніпропетровської, Житомирської, Одеської, Миколаївської та інших областей, заявили про підтримку ДКНС. ЦК КПУ витримував паузу, але таємно розсилав шифрограму — інструкцію з наказом сприяти ДКНС.

20 серпня активність політичних сил ще більше зросла. Опозиція сформувала центр, зосереджений у Будинку письменників України. Тут відбулися засідання «Народної Ради», Асоціації демократичних рад України, НРУ, політичних партій демократичного спрямування. Дії ДКНС було визнано незаконними й прийнято рішення 21 серпня розпочати Всеукраїнський політичний страйк і створити коаліцію «Незалежна Демократична Україна». Але й за таких умов Президія Верховної Ради УРСР так і не змогла дати чіткої політичної оцінки ситуації в країні, задовольняючись тим, що в державі продовжує діяти Конституція СРСР. І тільки Л. Кравчук, виступаючи по республіканському телебаченню, назвав зміни влади антиконституційними та заявив, що Україна відстоюватиме власний суверенітет. Цього дня з’явилася «заява сімох» представників демократичних сил, що закликала до акцій громадянської непокори в разі порушення суверенітету України.

Незграбна спроба в ніч з 20 на 21 серпня оволодіти «Білим домом» у Москві свідчила, що путч захлинувся. Наступного дня М. Горбачов повідомив світу, що він контролює ситуацію й наказав вивести панцирники з Москви та притягнути путчистів до відповідальності. У літаку, на якому він прибув із Фороса, знаходився і шеф КДБ Крючков. Міністр оборони Язов та інші прибули до Москви другим рейсом. Усі вони були заарештовані й вивезені в Тверську область. Небезпека їхнього звільнення була доволі реальна. Про що вони говорили в Форосі з Горбачовим, досі невідомо.

Тим часом, у всіх населених пунктах України тривали гучні протести проти заколотників. Українці вимагали покінчити з комуністичним минулим і вийти з СРСР. Під їх тиском 22 серпня Президія Верховної Ради УССР нарешті заднім числом засудила «авантюрну спробу антидержавного перевороту» та ухвалила рішення про скликання 24 серпня 1991 р. позачергової сесії українського парламенту. Прийнятий Акт про державний суверенітет України відкривав нову віху в українській історії. Він став прологом подальшого розвитку міжнаціональних відносин на пострадянському просторі, означав закінчення перебудови цього суспільства і його крах. Було припинено й заборонено діяльність КПУ. Преса повідомляла, що колишній режим спішно почав знищувати документи комуністичної доби. Дійшло до того, що масово спалювалась комуністична література. Так, дві вантажівки з творами Маркса, Енгельса, Леніна — були спалені в мартенівській печі Донецького об’єднання «Азовмаш». Подальші дії були пошуком цивілізованого виходу із складного стану невизначеності.

Наступний період — із серпня — по грудень 1991 р. був часом остаточного краху СРСР. Республіканські складові СРСР стояли перед дилемою: оновлений союз, чи суверенна держава. Український фактор у цьому процесі відіграв вирішальну роль. Це диктувалося соціально-політичними та економічними чинниками, а також особливим статусом України з її минулим і сучасним.

«Парад суверенітетів», який розпочався з 20 серпня і тривав до 5 вересня, висунув нові проблеми й перед українським суспільством. Вони охоплювали весь комплекс складових у державотворенні. Центр відреагував на відцентрові події ліквідацією Ради Міністрів й створенням Комітету оперативного управління народним господарством. За цим стояли наміри Росії перетворитися на новий центр. Відповідно до цього нова російська демократія розпочала переговори, намагаючись умовити Україну не виходити із Союзу. Але численні українські протести проти дій російської сторони змусили СРСР визнати суверенітет України.

«Український фактор» суттєво вплинув на весь процес пов’язаний з «Огарьово-2». 2 — 5 вересня 1991 р. на V позачерговому з’їзді народних депутатів СРСР було вирішено прискорити підготовку підписання Договору про Союз Суверенних держав. Водночас «під дахом» новоствореної на з’їзді Держради, що являла собою новоогарьовську десятку з керівників республік, почався демонтаж союзних структур. І вже на першому засіданні Держради 6 вересня 1991 р. всупереч Конституції СРСР було визнано незалежність Латвії, Литви й Естонії. Держрада так і не змогла зупинити цей процес.

Але водночас Держрада намагалася перевести питання про цілісність Союзу в площину економічної інтеграції, яка мала сприяти процесу політичного об’єднання. VI засідання Консультативного комітету урядів у Таллінні та обговорення 1 жовтня 1991 р. засіданні керівників республік в Алма-Аті основних положень проекту Договору про економічну співпрацю в межах СРСР показали, що Україна не підтримає будь-якого політичного рішення з реанімації старого політичного центру й розглядатиме економічну співпрацю в руслі становлення свого суверенітету. У той час РФ перебрала на себе правонаступництво СРСР, і саме в цьому почав закладатися новий світовий центр на пострадянському просторі. Вона намагалась якнайшвидше використати свій новий статус, поки в республіках не було всіх атрибутів суверенної державності, перешкоджувала розподілу союзної власності й партійного майна. До того ж вона робила спроби загальмувати процес суверенізації, залякуючи Україну переходом на світові ціни на газ, забуваючи, що існує безліч взаємозалежних чинників. Наприклад, українська газотранспортна система, або те, що Україна в той час виробляла більше товарів, ніж ввозила, і в 1991 р. дала 43 % загальноросійського вражаю зернових. Росія не уявляла собі Союзу без України, а російський націоналізм переодягався в шати економічної доцільності

Єльцин чітко усвідомлював, що повернутися до Радянського Союзу неможливо, й наполягав на Союзі Суверенних держав, договір про який мали підписати 14 листопада 1991 р. У той час Україна в умовах значних дебатів підписала Договір про економічну співпрацю. Проте парафування 14 листопада союзного договору не відбулось. Єльцин висловився проти створення єдиної держави. Точилася боротьба двох цетрів — союзного на чолі з Горбачовим, і російського, на чолі з широкою російською душею в роздачі демократії — Єльциним, який плекав надію виконати місію «збирача земель» у майбутньому. А поки що перебрати на себе все, що можливо. Ще й сьогодні українське суспільство цікавить питання про те, куди подівся золотий запас СРСР, і чому він не був поділений на паритетних засадах. Адже відомо, що Сталін залишив у скарбниці 12 000 тонн золота, Хрущов — 14 000 тонн, Брежнєв — тільки 1800 тонн. А вже під час роботи Верховної Ради СРСР йшлося про 240 тонн золота, яке кудись зникло. Куди зникла українська частка золота? Ще більше цікавило запитання, куди ділося золото партії. І сьогодні мільйонні маси членів партії, плекають надію повернути майно партії тим, хто його створював своєю працею, провести суд над партією й розповісти всю правду про «перебудову».

Такий характер «розлучення» не міг не вплинути на позицію Л. Кравчука. 19 листопада 1991 р. у газеті «Труд» він висловив своє бачення Союзу без союзного центру як особливе об’єднання суверенних держав. Нове призначення парафування Союзу на 25 листопада 1991 р. так і не відбулося, і великий круглий стіл, спеціально привезений в Ново-Огарьово, так і «не став свідком» народження горбачовського Союзу. Єльцин не з’явився на це зібрання й зробив заяву, підкресливши, що без України Союзу не буде, про конфедерацію держав не може йти мова. Це, власне, і був крах усієї справи перебудови.

Безумовно, в основі виходу з СРСР лежала певна позиція й думка соціуму. У суспільстві панувало невдоволення невизначеністю першого референдуму. На засіданні Верховної Ради України 11 жовтня було ухвалено рішення винести на новий референдум питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». Його постановка була доволі конкретною й не вносила іншого тлумачення, як в першому випадку, щодо проблеми входження до того чи іншого союзу.

Усунення від влади КПРС вимагало також демократизації в системі влади. Зокрема, вирішення ключового питання про президентство в Україні. Спочатку претендентами на цю посаду було аж 95 осіб. Але згодом залишилося сім, шість з яких були членами КПРС. Головна боротьба розгорілась між Л. М. Кравчуком і В’ячеславом Чорноволом. Кравчук репрезентував програму з п’яти «Д», що означало: державність, демократія, духовність, достаток і довіру, хоча подібні гасла у часи суверенітету висувало чимало політиків. У Чорновола було менше обіцянок. Програма називалась: «Україна: шлях до свободи». Навряд чи тоді хтось гадав, що цей шлях буде легким. На підтвердження цього говорило те, що програма розглядала можливість досягнення цих пріоритетів з позицій історичної боротьби українців за відродження своєї державності з урахуванням боротьби, зокрема й з комуністичним режимом, яскравим представником якого був Л. М. Кравчук і проти якого виступав Чорновіл.

1 грудня 1991 р. пройшли референдум і вибори Президента України. Характерно, що цього разу 90,3 % з 84,2 % усіх громадян, внесених у списки, незалежно від їхньої національної приналежності, підтримали Акт проголошення суверенітету України. Майже такою кількістю виборців і було обрано Президента України. Ним став Л. Кравчук, за якого проголосувало 61,8 % громадян. Референдум і вибори мали колосальне значення для подальшої долі СРСР. Уже за тиждень у Біловежській Пущі зібрались, як їх назвуть, «три зубри» — президент РРФСР Б. Єльцин, президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич. Вони заявили на весь світ, що СРСР припиняє своє існування як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність і створюється Співдружність незалежних держав (СНД). Це сталося 8 грудня 1991 р. Годинник одного з журналістів, на якому за іронією долі було зображено символіку СРСР, зафіксував мить створення СНД — 14 годин 17 хвилин. Роль України в цій події учасники зустрічі назвуть не тільки вирішальною, а й фатальною.

21 грудня в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім республік, які фактично підтвердили факт ліквідації СРСР. Президент СРСР удруге після серпневих подій зазнав фіаско. 25 грудня о 19 годині 38 хвилин після прощального виступу Горбачова над Кремлем було спущено червоний прапор, його замінили на російський триколірний. Відбулася одна з головних подій XX століття. Союз Радянських Соціалістичних Республік припинив своє існування. Відтоді увага українців була прикута до розбудови власної суверенної держави.

Українці нарешті повернули собі найважливіший атрибут своєї національної ідентифікації — державність. Вони повернули його не тільки собі, а й усім народам, які проживають в Україні, гарантуючи їм тим самим спокій, відсутність погромів, та інших деструктивних моментів, які завжди роздмухували ті, кому український суверенітет не до душі. Нарешті і в цій частині світу цивілізація та її збереження стали головним завданням усіх вільнцх народів як і вільних особистостей. Суспільство обрало кращий шлях розвитку, з тіні вийшло багато сумлінних і талановитих людей, зокрема і молодь. їм буде важко, але водночас і легше, адже перший крок було зроблено тими, хто виступив проти деспотії. І це був важливий крок правди на шляху до істини. 

Резюме

Перебудова як процес модернізації СРСР стала результатом усвідомлення керівництвом КПРС на чолі з М. Горбачовим (був обраний на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС у квітні 1985 р.) кризового стану радянського суспільства. Реформаторам із самого початку було очевидно, що країна відстає в економічному та соціальному відношенні від передових країн Заходу. З цього випливало й сформульоване тоді стратегічне завдання: прискорення соціально-економічного розвитку суспільства. Однак невдовзі виявилося, що причини негативних явищ, які були в суспільстві, значно глибші, криза набула системного характеру, охопила всі чсфери життя, і з неї можна вийти тільки шляхом перебудови — шляхом кардинальних перетворень у галузі економіки, політичній та духовній сферах життя суспільства. Поняття «прискорення» втрачало зміст. Воно поступилося поняттю «перебудова».

Перебудова первісно спиралась на демократизацію, гласність, політичне оновлення й спочатку дала деякі позитивні результати. Утім, у ході перебудовчих процесів виявилось обмеженість підходів ініціаторів перебудови до реформації суспільства, коли, усвідомлюючи необхідність змін, керівництво партії та країни пов’язувало їх, швидше, з модифікацією існуючої (авторитарної за своєю суттю) системи, ніж із її руйнацією та формуванням нових підходів до управління суспільством, які б увібрати здобутки західних політичних систем. Неправильна оцінка становища суспільства й помилкова ціль, до якої потрібно вести суспільство, були джерелом постійних прорахунків у виборі шляхів, засобів, методів виходу з кризової ситуації, що склалася; помилкових уявлень про можливі тенденції керівництва реформаційними процесами, що були ініційовані. Усе це підривало авторитет перебудови та її лідера. І початкової мети перебудови досягти було неможливо. Вона була приречена на невдачу.

І водночас саме ініціація перебудови керівництвом КПРС стала початком справді трансформаційних змін, зумовлених утягуванням до перебудовчих процесів широких суспільних мас. Найбільшим вагомим результатом цих змін став розпад Радянського Союзу як результат руху за національне відродження, а надалі й національну незалежність колишніх республік СРСР.

Так, суспільно-політичний розвиток України в 1985 — 1991 pp. відбивав загальні тенденції перебудовчих процесів на теренах СРСР, хоча їх сутність набувала доволі складного й суперечливого характеру внаслідок консервативних тенденцій управління республікою у доперебудовні роки. Значну роль у започаткуванні й розвитку руху за національне відродження України відіграла творча інтелігенція (зокрема і представники дисидентського руху), студентська молодь, робітничий клас. Організаційними й політичними засадами національного відродження стали творчі спілки, суспільно-політичні організації («Народний рух за перебудову»), відродження національної символіки, національної пам’яті, національної історії, мови, протестні виступи трудящих соціально-економічного й політичного спрямування. З 1990 р. в Україні в умовах політичної реформи починала легально діяти політична опозиція (Народна Рада у ВР). Було створено перші політичні партії. 1990 — 1991 pp. стали знаковими в історії українського суспільства, коли 16 червня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 p., в умовах спроби державного заколоту в Москві, — Акт проголошення незалежності України.

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, під час якого більше як 90 % громадян, які взяли участь у голосуванні, підтвердили Акт проголошення незалежності України. Цього ж дня Президентом України на альтернативній основі було обрано Л. Кравчука.

Ці події стали початком незалежного розвитку України як періоду, який виявив безліч суперечливих моментів і водночас сприймається як найважливіший цінністний здобуток українського народу за весь період його яскравої та драматичної історії. 

Терміни і поняття

Прискорення

Авторитарна модернізація

Механізм гальмування

Постіндустріальне суспільство

«Білі плями» в оцінках історичного минулого

«Нове політичне мислення» 

Питання для перевірки знань

1. Які політичні й соціально-економічні причини зумовили початок перебудови в СРСР?

2. Наскільки програмні положення Горбачова відповідали стану речей у соціально-політичному й економічному розвитку країни й чи могла така програма забезпечити прогрес суспільства і задовольнити інтереси широких верств трудящих?

3. Які засоби втручання в політичний процес перебудови суспільних мас, зокрема молоді, були найбільш ефективними?

4. Які риси характеризували процес національного відродження України на етапі перебудови?

5. Чи вважаєте ви, що українське суспільство чітко усвідомлювало свої перебудовчі цілі? Охарактеризуйте результати референдумів 1991 р.

6. Чому новостворені політичні партії в Україні носили кишеньковий характер і кому це було вигідно?

7. Що завадило перетворенню Народного Руху в партійно-політичну організацію широких верств трудящих?

8. Наскільки рівень свідомості мас відповідав реалізації ідеї відродження державного суверенітету та як це позначилося на подальшій розбудові незалежної України?

9. Чому позиція України носила вирішальний характер під час вирішення долі подальшого існування СРСР?

Завдання для індивідуальної роботи

1. Чи була перебудова закономірним розвитком в історії СРСР та чому вона закінчилась крахом? Позначте графічно позитивні тенденції перебудови та її суперечливі аспекти відповідно до політичних позицій ініціаторів перебудови та реальних потреб розвитку суспільства. Підготуйте повідомлення до семінарського заняття з цієї проблематики.

2. Знайдіть у мережі Інтернет інформацію щодо програмних положень політичних партій України на етапі перебудови. Порівняйте їх. Підготуйте в письмовій формі висновки щодо характеру політичних партій та їх класифікації відповідно до проблеми державної незалежності України.

3. Які проблеми перебудови залишились у сучасному суспільстві й наскільки його доля залежить від їх вирішення? Викладіть свої думки у формі есе. 

Література для поглибленого вивчення

1. Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності. — К.: Знання, 1992. — 48 с.

2. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — Одеса: Астропринт, 1997. — 378 с.

3. Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник — К.: Академвидав, 2006. — 686 с.

4. Бойко О. Д. Нариси з новітньої історії України (1985 — 1991): Навч. посібник — К.: Кондор, 2008. — 357 с.

5. Всесвітня історія: 1939 — 1998. Авт. упоряд.: Я. М. Бердичівський, Т. В. Ладиченко, І. Я. Щупак — К.: А.С.К., 1999. — С. 241 — 243.

6. Коричневый путч красных. Август 1991. Хроника, свидетельства прессы, фотодокументы. — М.: Терра, 1991. — 136 с.

7. Ладиченко Т., Коляда І. Всесвітня історія. — К.: А.С.К., 1996. — 190 с.

8. Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки XX ст.). — К.: Наукова думка, 2001. — 559 с.

9. Механизм торможения: истоки, действие, пути преодоления: Сб. статей. — М.: Политиздат, 1988. — 288 с.

10. Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М. С. Горбачёва по реформированию и сохранению многонационального государства. — 2-е изд. перераб. и доп. — М.: ACT, 2007. — 526 с.

11. Тимченко В. Путин и новая Россия. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2005. — 411 с.

12. Шубин А. В. Парадоксы перестройки. Упущенный шанс СССР. — М.: Вече, 2005. — 480 с.