Історія українського суспільства

11.2. Суспільно-політичні процеси в Україні на етапі перебудови: 1985-1991 рр. Проголошення державної незалежності України

11.2.1. Соціально-економічний і політичний розвиток України в другій половині 1980-х років. Розгортання руху за національне відродження України

Будь-які докорінні зміни в історії пов’язані передусім із суспільством. Як і все в природі, вони мають головну складову, без якої подальший розвиток соціуму неможливий. Йдеться про генерацію нових ідей, здатних визволити сили тих, хто бажає, уміє та готовий творити нове суспільство.

Розгортання цього процесу в Україні, як і загалом у СРСР, було непростим. Сьогодні існують різні погляди щодо визначення сутності й етапів перебудови. Але попри непринципові відмінності, історія перебудови постає як складна й суперечлива історія суспільства. Своєю чергою, етапи перебудови неможливо відокремити від етапів розпаду СРСР. Сам розпад Радянського Союзу був, з одного боку, логічним підсумком всього перебудовчого процесу. А з іншого — наслідком комуністичного експерименту більшовизму. Цікаві твердження тих, хто бачить «три хвилі» в розвитку «перебудови»: перша — горбачовська, друга хвиля — єльцинівська, і, нарешті, третя хвиля — установлення нової конституційної системи. Одна хвиля в своїх надрах нарощувала іншу, ще більш потужну, як це взагалі буває в природі та в суспільстві. І десь на заключному етапі раптом розбивається об скелю, яка лише з часом поступиться стихії.

Що ж було значимим у цьому сенсі на етапі загострення суспільно-політичної кризи та спроби її подолання (квітень 1985 — літо 1988 рр.)? Так, спочатку перебудовчий процес набув характеру прискорення, що, по суті, продовжило політику авторитарної модернізації Андропова. Цей процес виключав суттєві зміни в системі власності та влади й був спрямований на поліпшення старої системи управління народним господарством. Про це свідчили й уповільнений темп розвитку нового, і порівняно низький рівень активності населення України, і збереження старої брежнєвської еліти. Як наслідок — у суспільстві все більше переконувалися, що партія і керівництво не стали джерелом нових ідей, які б змінили кризову ситуацію.

Щоб спрямувати «перебудову» у відповідне русло, у лютому 1986 p. XXVII з'їзді КПРС взяв курс на вдосконалення соціалізму на засадах соціально-економічного прискорення. Однак, цього разу суспільство не пішло в рішеннях з’їзду за існуючими догмами боротьби за соціальну справедливість. Його більш приваблювали широка демократизація й гласність, те, що перебудова — соціальна революція. Хоча на з’їзді й говорилось, що в радянському суспільстві національне питання, залишене від минулого, успішно вирішене, однак у людей це викликало сумніви. У листах до газет українці зазначали, що будь-яке їхнє конституційне право реалізується лише тією мірою, якою хочуть можновладці.

Неабияке значення для формування суспільної думки перебудови мало твердження Горбачова на з’їзді про те, що відповідальний аналіз минулого розчищає шлях до майбутнього, а неправда гальмує розвиток реальної політики та заважає руху вперед. У цьому був заклик до суспільства уважніше ставитися до історичної пам’яті. Вийшло на поверхню те, що суперечка про сучасне й майбутнє завжди ведеться на «сторінках минулого». У суспільстві поступово формувалося розуміння того, що без щирої правди про минуле, важко знайти правду в сучасному. Правда про походження українців, причини втрати їхньої державності, трагедії національного гноблення, голодомор, більшовицькі катівні, секретні домовленостей з Гітлером, лицемірство радянських вождів і багато іншого завдяки висвітленню прискорювали прозріння людей.

В своєму розвитку історична правда на кожному етапі перебудови набула завдяки гласності суспільного звучання. Вона якось сконцентрувалась навколо таких проблем, які мали доленосне значення для подальшого існування радянської системи, тому що були її суттю і наслідком. Саме таким для суспільства стало питання поставлене ще на Першому на З’їзді народних депутатів СРСР про політичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 року і секретного протоколу до нього. Створена для цього Комісія винесла свій вердикт для розгляду З’їзд народних депутатів в грудні 1989 року. Голова Комісії Секретар ЦК КПРС О. М. Яковлев в своїй доповіді про результати розслідування доповів, що Секретний протокол існує і являв собою «зговір», був аморальним і факт його існування всіляко приховувався Сталіним і Молотовим після війни. Доповідач не помилився, коли говорив, що Секретний протокол 1939 року «точно відобразив всю внутрішню суть сталінізму». Тисячі фронтовиків, та й пересічних громадян слідкували за висновками з’їзду, тому що правда розкривала нові причини їхніх страждань, перших поразок, тощо, але в той же час аж ніяк не применшували, як дехто вважає і сьогодні, подвиг простого солдата-борця з нацизмом. О. М. Яковлев вірно зазначав: «Борение за истину и есть двигатели истории. Историческая совесть призвана сберечь прогресс от лукавства, от дьявольского соблазна сыграть с прошлым в прятки. Мы совершили бы двойную ошибку, попытавшись вывести за скобки путь не к честному самопознанию и к обновлению, а к историческому безпамятсву».

Для українського суспільства розкриття цієї історичної правди мало подвійне значення тому що, секретні домовленості були пов’язані з подіями возз’єднання українських земель. В радянській історіографії існувало зовсім інше пояснення самого факту соборності українських земель і взагалі вирішення українського питання. Характерно, що в багатотомній «Истории СССР» є вказівка на нібито пропозицію німецької сторони 3 серпня 1939 року підписати секретний протокол про розмежування інтересів Німеччини і СССР від Чорного до Балтійського морів. Але СРСР нібито 7 серпня відмовився від ідеї секретного протоколу, а 17 вересня 1939 року Червона армія перейшла радянського-польський кордон, що викликало «прилив революційної енергії мас». З огляду доповідача на з’їзді таке пояснення не викликало нового приливу тієї ж енергії. «Верно, что народы Украины и Белоруссии возвратили себе территориальную общность. Но разве по тем же общечеловеческим меркам нельзя понять и чуства тех, — зазначав О. М. Яковлев, — кто оказался бессильной игрушкой более сильных, кто через призму содеянных Сталиным несправедливостей стал оценивать всю свою последующую историю». Для українського суспільства рішення з’їзду стало моментом істини. Воно підтвердило необхідність розібратись в минулому, яке існує в сучасному і формує майбутнє. Воно посилило в суспільстві позиції тих хто встав на шлях боротьби за відродження державного суверенітету.

Гласність усе більше почала сприйматись як визволення історичної пам’яті, друкованого слова й живої думки як правда про владу й правда влади. Гласність підняла на щит українське питання, захист і відновлення української мови. Це відбулося вперше в червні 1986 р. на IX з’їзді письменників України. У 1987 — 1988 pp. розпочалась боротьба за усунення 4-го пункту Статуту середньої школи з правом вибору мови. Гласність визволяла істориків, і все суспільство від пут неправди. Стало відомо, що найважливіший постулат ленінців про те, що держава сильна свідомістю народу, «когда массы всё знают, обо всём могут судить и идут на всё сознательно», не реалізовувався. Народ зрозумів, що в розкритті історичного минулого, а за ним і сучасного утворились так звані «білі плями». Суспільство почало бентежити те, що це був не недогляд і прорахунок істориків і політиків, а свідоме намагання влади приховати правду. Про це промовисто свідчило те, що в 1988 р. з 20 млн архівних одиниць зберігання 17,6 млн були закритими.

На хвилі гласності в суспільні відносини входили критика й самокритика, які прискорили процеси демократизації політичного життя. Чимало людей замислилось над тим, чому в радянському керівництві вищі посади обіаймають пожиттєво. Під номенклатурою захиталося крісло влади.

Знову повернулись у суспільство процеси реабілітації. Це найбільш гірка правда про систему й тому найнебезпечніша для її функціонування. У 1987 р. було створено відповідну Комісія Політбюро ЦККомпартії України. 16 січня 1989 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій 1930-х — 1950-х років. Поступово архівні документи розкривали кримінальну відповідальність радянських вождів за масові катування й знищення інтелігенції, селян, свідомих громадян і навіть цілих народів. Але «процес йшов» повільно. Партійні функціонери зазначали, що для розгляду справ потрібно 15 — 20 років. Особливо повільно він просувався на Заході. Влада будь що намагалася приховати від громадян проблеми боротьби за власний суверенітет, спотворити історичні факти, подати героїв українського народу як бандитів.

Неабияким випробовуванням гласності став Чорнобиль. 26 квітня 1986 р. в суботу о першій годині 23 хвилини 50 секунд за 100 км від столиці стався вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції імені В. Леніна. Ще й досі дехто намагається приховати причини аварії, повторюючи слова Горбачова про «паровий вибух». Хоча більшість фахівців стверджує, що внаслідок проведення ядерно-військових досліджень стався ядерний вибух реактора зі слабо збагаченим паливом. За рівнем радіоактивного забруднення цезієм-137 Чорнобильський вибух еквівалентний 300 ядерним бомбам, одну з яких скинули на Хіросіму.

Влада всіляко намагалася приховати правду про вибух на ЧАЕС. Поки на станції справжні патріоти, а не ті, хто прикрився потім ім’ям «чорнобилець», відчайдушно боролися з радіацією, 1 травня на Київ, Чернігів, Мінськ, Смоленськ, Гомель і Курськ сильний вітер ніс радіаційний пил на колони першотравневих демонстрантів, серед яких було чимало дітей. І це в той час, коли дітям можновладців уже першого ж дня робили спеціальні щеплення. І сьогодні немає суду над «героями» цього рішення. Водночас, як промовисто писали тоді газети, згорів не тільки четвертий енергоблок, відбувся вибух радянської системи, згоріла віра людей у правди

вість і порядність радянської влади. Суспільно-економічні наслідки трагедії для України були величезними. Було забруднено 12 % території, постраждали мешканці 1000 українських міст і сіл.

Аварія на Чорнобильській станції — це попередження людській цивілізації про необхідності терміново зосередити свої зусилля на збереженні природного середовища. Чорнобильський дзвін сповістив людству про кризу технократичної цивілізації. Недосконалі технічні рішення поєднувалися в СРСР з недолугою заідеологізованою соціальною системою, пронизаною номенклатурним криміналітетом. Індустріальна система досягла піку свого розвитку в СРСР, і почався її розпад.

Про це свідчила ще одна подія в історії радянського суспільства. У серпні 1986 р. сталося зіткнення пароплава «Адмірал Нахімов» (нім. «Адольф Гітлер») із сухогрузом «Васєв». У цій катастрофі загинули високопосадовці, зокрема генерал-майор А. Крикунов — начальник УКГБ в Одеській області, який мав секретні документи про корупцію на вищих щаблях влади СРСР, які вийшли на поверхню в зв’язку зі справою начальника ОБХСС м. Одеси Малишева. Показово, що в справі фігурували імена відомих партійців. Хоча справа про загибель пароплава й була незакінчена, а із сейфа Крикунова зникли документи в справі Малишева, вона свідчила, що в керівних ланках суспільства розпочалась агонія. Так, і Чорнобиль, і «Адмірал Нахімов» показали українському і всьому радянському суспільству, що ця агонія тільки починається й торкнеться найприхованіших закутків влади.

Остання, усвідомлюючи, що важливо не втратити ініціативи й впливу на суспільство, почала кидатися з одних крайнощів в інші, балансуючи в співвідношенні власності й влади. Спочатку вона намагалася реформувати економіку. У листопаді 1986 р. було ухвалено Закон Верховної Ради СРСР про індивідуальну трудову діяльність. Кількість кооперативів в Україні значно зросла (1986 р. — 400, 1989 р. — 25 000). Але партія швидко усвідомила, що вона втрачає важелі економічного впливу на політичне життя суспільства, й тому вдалася до дискредитації індивідуальної трудової діяльності. Це було своєрідне згортання трудової ініціативи й творчих сил у суспільстві. Запропонована в червні 1987 р. на Пленумі ЦК ІСПРС економічна реформа виявилася звичайним радянським шаблоном, спущеним з Москви, який не задовольнив українське суспільство. Надії людей на те, що влада, керована партією, сприятиме творчості особистості, були марними. Шанс влади залишитись у старому політичному полі був втрачений назавжди.

На зміну економічному застою в другій половині 1980-х років так і не прийшло прискорення. Економічні реформи, дозовані тоталітарною системою, не виходили за межі її інтересів. А там, де реформи все ж починались, бюрократи діяли від противного, доводячи їх до абсурду. І це тоді, коли продукція випускалась низької якості, зношеність основних фондів підприємств України сягнула 55 — 60 %, а близько 80 % загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. За продуктивністю праці Україна посідала останнє місце серед республік СРСР. Гроші не забезпечувались товарами, а тому знецінювались. Зростання інфляції збільшувало дефіцит державного бюджету, призводило до зростання бартерних обмінів. Тоталітарна система спричинила повний занепад сільського господарства України. Спроба запровадити фермерські господарства зіткнулося з інтересами сільської бюрократії, яка заблокувала галузь, яка мала для України визначальну роль. Приховуючи ціну землі, приховували й ціну людської праці на ній. Як наслідок — загострилася продовольча проблема в Україні. Різко знизилася тривалість життя, досягнувши від’ємного коефіцієнту (умирало більше, ніж народжувалося). За рівнем дитячої смертності Україна в світі посідала одне з перших місць.

Рубіж 1986 — 1987 рр. став першою соціальною кризою перебудови. Січневий Пленум 1987 р. висунув гасла «більше світла», «більше демократії» й закликав рішуче переходити від прискорення до перебудови. Акцент був перенесений на політичну сферу, а економіка стала розглядатись як складова в загальному процесі демократизації.

З літа 1988 р. — по лютий 1990 р. поглибився процес національного відродження та становлення народної опозиції. Сутністю соціального моменту стало поступове зміщення центру рушійних сил перебудови в низи й подальше розмежування та відкрите протистояння полярних політичних сил. Водночас цей процес не набув одномоментного характеру, визначаючи поступовість усвідомлення суспільними масами необхідності протистояння компартійній верхівці.

З 28 червня — по 1 липня 1988 р. з ініціативи М. Горбачова відбулась XIX Всесоюзна партійна конференція, що внесла пропозицію кардинально реформувати політичну систему суспільства. Парадокс був у тому, що конференція не усунула питання реформування влади. Верхи в своїй більшості цього просто не бажали. А ось питання, які дозволили прозріти «в низах», поставили. Проголошення завдань створення правової держави, парламентаризму, поділу влади, забезпечення громадянських прав особи з розширенням демократизації суспільного життя й тієї ж гласності, проведення перших в історії альтернативних виборів народних депутатів СРСР свідчили, що радянське суспільство далеко не демократичне й сама партія є, хоч як це парадоксально, «ядром» цієї недемократичної системи.

Пошук виходу з цієї ситуації привів до відновлення повновладдя рад, які із самого спочатку вважали шляхом до соціалізму, але потім про це забули. Уже на листопадовому 1988 р. Пленумі ЦК КПРС було прийнято рішення «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва». Було ухвалено відповідні закони та внесено зміни й доповнення до Конституції СРСР. Вищим законодавчим органом держави оголошено з’їзд народних депутатів СРСР, який зібрався наприкінці травня — на початку червня 1989 р. Головою Верховної Ради СРСР було обрано Генсека М. Горбачова. Навіть цим він продемонстрував, що в суспільстві вже давно існує проблема підміни партійними органами радянських і господарських, що ради не мають реальної влади. Партійно-державний апарат не хотів здавати свої позиції. Народу стало зрозуміло, що таке керівництво не здатне вивести країну з кризи, які б форми й способи воно не застосовувало.

За таких умов у 1988 — 1989 pp. в Україні розпочався національно-визвольний рух. Уже в червні-липні 1988 р. відбулося кілька багатотисячних мітингів у Львові. Крім питань демократизації суспільства, тут уперше публічно було висунуто вимоги щодо реабілітації вояків УПА як борців за національне відродження. 13 листопада 1988 р. відбувся 20-тисячний мітинг у Києві. Було порушено питання про персональну відповідальність керівництва України за намагання приховати наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріли синьо-жовті прапори. Важливою темою мітингів були незаконні репресії комуністичної влади. 7 травня 1989 р. у лісі під Биківнею відбувся 12-тисячний мітинг пам’яті жертв сталінських репресій. Це лише один з характерних епізодів. Усього наприкінці 1988 — на початку 1989 р. в Україні пройшло 1200 мітингів, у яких брало участь 13 млн осіб. Для приборкання невдоволеного народу використовували новостворені загони міліції спеціального призначення, які здійснювали масові побиття та арешти у Львові, Києві та інших містах України. Особливо жорстоко переслідували тих, хто намагався відкрито демонструвати прихильність до національної символіки.

Улітку 1989 р. розпочалися страйки шахтарів. До кінця місяця вже страйкувало 193 шахти. Це був початок розгортання нового незалежного робітничого руху. Невдоволення робітників економічними реформами, непослідовністю політичних реформ, погіршенням житлово-побутових умов, важкими умовами праці, розбіжністю між декларованими принципами бути господарями на виробництві й засиллям мафіозних структур та ін. вибивало соціальні підвалини радянщини.

Активізація суспільного руху привела до формування національних громадських організацій та об’єднань. У 1987 р. в Україні з’явилися неформальні організації, або, по суті, політичні клуби, зокрема, у Києві — «Український культурологічний клуб», у Львові — «Товариство Лева», в Одесі — «Народний союз сприяння перебудові». Подібні організації на підтримку реформ виникали крізь: «Нова спілка сприяння перебудові» в Києві, «Народний фронт України сприяння перебудові» на Вінниччині та Хмельниччині, «Комітет підтримки перебудови» у Ворошиловграді. Мірою того, як пробуксовували реформи, ці організації перетворювались в альтернативні непослідовній політиці партії.

Свій внесок у перебудову суспільства вносили ті неформальні об’єднання, які зароджувалися раніше на основі протидії радянській системі. На початку 1988 р. відновила роботу Українська Гельсінська спілка. Вона мала відділення в Москві, Прибалтиці й за кордоном. У лютому 1989 р. відбулася установча конференція товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. У травні 1989 р. пройшла установча конференція Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал». У жовтні 1989 р. було створено екологічну організацію «Зелений світ». У грудні 1989 р. виникли спілка незалежної української молоді (СНУМ) та Українська студентська спілка (УСС). У 1989 р. було засноване Всеукраїнське товариство репресованих. 28 листопада 1987 р. відбувся з’їзд вільних профспілок, який прийняв статут цієї організації. Усього в червні 1989 р. діяло 47 тис. неформальних об’єднань. Вони сприяли швидкій політизації суспільної свідомості.

Активізація національно-визвольного руху в Україні супроводжувалась і відродженням релігійних конфесій. У 1987 р. частково вийшла з підпілля Греко-католицька церква. Боротьба за її відродження носила гострий і тривалий характер. У ній було все: і створення Громадського комітету за відновлення УГКЦ, і залучення до цього процесу Папи римського, і звернення до Михайла Горбачова, і подолання опору Руської православної церкви. Упродовж 1989 року мало місце масове голодування вірян за відновлення своєї Греко-католицької церкви. Але тільки в травні 1990 р. були зареєстровані її перші громади.

Не менш складним було відродження Української автокефальної церкви, яка припинила існування в 1930 р. 19 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові разом з парафіянами розірвали відносини з Російською православною церквою й перейшли в УАПЦ. У червні 1990 р. в Києві відбувся перший собор відновленої УАПЦ. Водночас тільки в жовтні 1990 р. митрополит Київський Філарет домігся від Московського патріархату автономії Української церкви. Проте Московський патріархат відхилив вимогу собору УПЦ надати їй канонічну автокефалію (самостійність). Натомість у січні 1990 р. відбувся собор Руської православної церкви, який вирішив, що єпархія, парафії та монастирі на території УРСР канонічно становитимуть Український екзархат Московського патріархату, а офіційно називатимуться Українською православною церквою.

Ставлення влади до церкви стало не тільки визнанням поразки офіційної ідеології та спробою використати моральні принципи православ’я як останню можливість і точку опори в суспільстві. Для українського суспільства церковне питання було й залишається питанням консолідації навколо української ідеї, духовного здоров’я нації й всього українського народу, свободи та демократичного вибору.

У цьому виборі особливе місце належить Народному Руху України. Ідея створення руху за перебудову виникла в Спілці письменників улітку 1988 p., а 13 листопада 1988 р. її було проголошено на першому санкціонованому екологічному мітингу. 30 січня 1989 р. на засіданні Інституту літератури АН УРСР одноголосно було схвалено програму й статут Народного Руху. Осередки Руху виникали в усіх областях України. Перша ластівка з’явилась у Тернополі 24 березня 1989 р. 7 травня було створено Львівську організацію. 1 липня 1989 р. у м. Києві відбулась установча конференція Київської регіональної організації НРУ. Вона сприяла консолідації національно-демократичних сил у масштабах усієї України. У серпні 1989 р. пройшли конференції в Донецькій, Волинській, Дніпропетровській областях. У Сумській області лише у червні 1990 р.

8 — 10 вересня 1989 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Руху з поміркованих і радикалів. Помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Пав личко) виступали за суверенну Україну в рамках союзної федерації, та лібералізації КПРС. У той час радикали (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Горинь, С. Хмара) вимагали виходу України зі складу СРСР і політичного плюралізму. Процес творення Руху можна було вважати барометром оцінки самосвідомості різних регіонів. На жаль, і сьогодні в деяких областях не усвідомлюють сутності та значення для громадян України розбудови суверенної української держави. Уже в той час Рух вийшов на шлях необхідності об’єднання під його знаменами всіх національно свідомих сил. Саме в відході від ідеї консолідації навколо Руху можна побачити перший крок назад від повної перемоги української національно-визвольної революції, яка мала привести до повного державного суверенітету без будь-яких недомовок та обмежень.

Кого називали «рухівцями»? Куди рухався Рух? Він потрапив на широкий історичний шлях боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Уже в жовтні 1990 p., коли відбувались II Всеукраїнські збори Народного Руху України, у його назві вже не було слова «за перебудову», він був наймасовішою організацією, до якої входило 663 тис. членів і близько 5 млн прихильників. Усього, за оцінками експертів ідеологічного відділу ЦК ЮТУ, наприкінці 1989 р. соціальна база Руху становила майже 12 млн осіб. Здавалося, що згодом це буде одна з найпотужніших усенародних партій. Рух від партії до всенародного руху зупинився на півдорозі.

Таким чином, революційні події охопили всю Україну. Суспільний рух не давав владі перепочити. Було проведено своєрідну підготовчу роботу, щоб зробити наступний крок до формування нової політичної структури. Не випадково, 18 листопада 1989 р. на нараді представників демократичних об’єднань республіки було створено «Демократичний блок» на основі 43 неформальних угруповань. Це була опозиція КПРС у виборчій компанії до Верховної Ради СРСР. Її програмними завданнями були: ліквідація монополії КПРС на владу й реальну багатопартійність; рівноправність існування різних форм власності; прийняття нової Конституції республіки. Ці завдання «обіцяли» неабияке загострення подальшого суспільного протистояння, зміни в політичному форматі суспільства.