Історія українського суспільства

11.1. Концептуальні основи перебудови та її суперечності. Кадрове забезпечення перебудови в центрі й на місцях

Виходячи з тенденцій розвитку світового співтовариства й тих процесів, які відбувалися у світі під впливом НТР, а також ураховуючи тяжке становище радянського суспільства на початку 1980-х років, нові сили, що прийшли до керівництва країною на чолі з М. Горбачовим у квітні 1985 p., стали на шлях радикальних змін у суспільстві.

Реформаторам із самого початку було очевидно, що країна перебуває в кризовому стані, відстає в економічному й соціальному відношенні від передових країн Заходу. З цього випливало й сформульоване тоді стратегічне завдання: прискорення соціально-економічного розвитку суспільства.

Виступаючи на нараді з питань прискорення науково-технічного прогресу 11 червня 1985 p., Горбачов пояснював, що, висуваючи завдання прискорення соціально-економічного розвитку, ЦК має на меті не просто підвищення темпів зростання народного господарства, а нову якість зростання, перехід на інтенсивні рейки розвитку, швидке просування вперед на стратегічно важливих напрямах структурної перебудови економіки, використання ефективних форм управління, організації й стимулювання праці, суттєве вирішення соціальних проблем. Термін «перебудова» на квітневому (1985 р.) Пленумі вживався тільки тоді, коли Горбачов говорив про проблеми вдосконалення управління народним господарством.

І лише наприкінці 1985 р. стало очевидно, що необхідно докорінно змінити концепцію авторитарної модернізації, надавши їй змісту перебудови. Важливий крок у цьому мав зробити XXVII з’їзд КПРС, який почав свою роботу 25 лютого 1986 р. Історики назвуть його «з’їздом реформ». І дійсно, хоча Горбачов ще говорив про прискорення, головні складові перебудови вже знайшли місце в його доповіді. Згодом у першій главі своєї відомої книги «Перебудова в нове мислення для нашої країни і для всього світу» вони були тільки систематизовані у вигляді шести складових, таких як, подолання застійних явищ і злам механізму гальмування; спирання на живу творчість мас; усебічна інтенсифікація радянської економіки; рішучий поворот до науки; пріоритет розвитку соціальної сфери; енергійне позбавлення суспільства від викривлень соціалістичної моралі й послідовне проведення в життя принципів соціальної справедливості.

Під гаслами «більше соціалізму» з’явилася тема соціалізму з людським обличчям з натяком на те, що це обличчя було раніше іншим, тобто не людським. Явно дисонансувала з існуючою класовою ідеологією пропаганда ролі й значення загальнолюдських інтересів. Особливо по-новому зазвучали слова про розвиток таких напрямів, як гуманізм і справедливість, відмова від насильства, свобода вибору й виявлення терпимості до інших, деідеологізація міжнародних відносин та їх демократизація. З одного боку, такі постановки питань були критикою існуючого стану речей. З іншого, зміст того, що необхідно було реформувати, залишав певну багатоваріантність суті реформ і в головному не вимагав обов’язкового тримання певного співвідношення власності й влади, тобто такої конкретики, яка б була визначена часом і змістом реформування в цих сферах. Така «непослідовність» у принципах, про які марксисти не сперечались, таїла в собі небезпеку переходу від декларованого «соціалістичного» народовладдя, до іншого «загальнолюдського», але вже з іншим підтекстом щодо його внутрішніх рушійних чинників.

Багато секретів приховували в собі й визначення так званого начебто сформованого за роки радянської влади механізму гальмування. Як говорив Горбачов, виступаючи перед керівниками засобів інформації 8 січня 1988 p., цей механізм так і не вдалося з початком реформ зламати й перейти на рейки широкої соціалістичної демократії. Його коріння сягало далеких 1920 — 1930 років. Сутність його полягала в застиглих економічних формах і застарілих політико-ідеологічних механізмах з відповідними неефективними методами управління, освяченими застиглими ідеологічними догматами. Поглиблений аналіз дав змогу деяким філософам дійти висновку, що «рассматривая механизм торможения как историческое явление, можно утверждать, что это — побочный продукт исторически сложившегося в обществе механизма административно-бюрократической узурпации классового господства со всеми присущими ему деформациями экономической и политической системы, а также идеологии и психологии».

Щоправда, цей «побочный продукт» виявився не таким уже й побічним. З розвитком перебудови виявлялось, що побудована спільнота «розвинутого соціалізму» далека від досконалості й має цілу низку вад, які виникли на власній суспільній основі.

Зокрема, вони виявились в таких сферах, як:

• недооцінка й відставання в розвитку НТР і значення переходу до постіндустріалъного суспільства, як формування нового світового порядку і тих якісних змін, які почали відбуватися в багатьох країнах світу;

• загострення міжблокового протистояння, гонки озброєнь. Всесвітня конфронтація. Війна в Афганістані;

• відсторонення трудящих від власності. Функціонування «чорного ринку». Створення прихованої системи справжнього власника, контролюючого розподільчі відносини. Загострення на цій основі внутрішнього соціальної диференціації та відповідно поява нових контрагентів у системі власності;

• підміна справжнього народовладдя номенклатурною системою виборів. Узурпація партією всіх гілок влади;

• встановлення ідеологічного диктату. Відсутність гласності, утворення білих плям в оцінках історичного минулого й майбутнього;

• невирішеність національного питання. Постійні звинувачення в націоналізмі й загострення національних проблем за умов прагнення народів до відродження державного суверенітету;

• нехтування влади основними правами людини, зокрема свободою віросповідування та ін.

Таким чином, неупереджений погляд на вади соціалізму та окреслення завдань горбачовської перебудови дає змогу говорити про глибокі розбіжності між реально існуючими його недоліками й тією програмою прискорення-перебудови, яка народилась у кабінетах з ідеології при ЦК КПРС.

Ідеологічний застій давав можливість зберегти найважливішу традицію влади — проведення реформ «згори», тому вони носили половинчастий паліативний характер. «Перебудова» стала своєрідним барометром суспільних відносин та ідеології. Вона зразу поставила перед владними структурами СРСР цілу низку запитань. За яких умов економічні зміни можуть стати неконтрбльованими, адже вони здатні змести саму владу й взагалі мати непередбачувані наслідки? Чи вдасться залишити перебудову на соціалістичних рейках в їх розумінні й не змінити принципів, на яких була побудована влада? Чи «пощастить» певним колам суспільства пригальмувати реформаторів на останній зупинці, після якої потяг може піти в зворотному напрямку? Образно кажучи, правлячі кола постали перед дилемою, чи зможуть вони «допустити» більше соціалізму, чи навпаки будуть змушені пересісти на капіталістичний потяг і в’їхати в «світле», але вже капіталістичне майбутнє.

Про різну варіативність результатів говорила сформована команда реформаторів з діячів різного пошибу. Деякі з них, наприклад Борис Єльцин, мали репресованих тоталітарною системою родичів. Тому Єльцин більш реально оцінював діяльність радянської влади. Процес формування його як політика був непростим і суперечливим. І водночас саме він згодом став главою столичної парторганізації, а потім обіймав головне президентське крісло в Росії, заборонив партію й назавжди покінчив з радянською владою, наказавши з панцирників стріляти по Білому дому.

Член Політбюро Єгор Лігачов, ортодокс існуючої системи та її фасадного реформування, підтримав перебудовчі процеси на посаді секретаря ЦК КПРС у 1985 p., хоча згодом, був схильним визнати корумпованість комуністичного керівництва країни, залученого до реформаційної діяльності впродовж 1985 — 1991 рр. Цю групу керівників-коммуністів він назвав «политическими перерожденцами» з їх головною постаттю — Горбачовим. І водночас при створенні нової Думи, яку було розігнано 1993 p., виступив з промовою під час її відкриття.

Ветеран війни Олександр Яковлев, який очолив один з мозкових центрів реформістів — Інститут світової економіки й міжнародних відносин, згодом став заввідділом пропаганди ЦК КПСС, Секретарем ЦК КПСС і членом Політбюро. Дехто й сьогодні намагається виставити його «агентом впливу» Заходу через його погляди на Жовтневий переворот як на контрреволюцію й початок карно-терористичної держави фашистського типу. Його вимоги засудити Леніна й Сталіна як злочинців — ініціаторів «геноциду» — злочинного витвору XX ст. Водночас саме такі підходи дадуть змогу сьогодні реально оцінити масштаби необхідної (як говорив О. Яковлев) реформації та виявити її прорахунки. Адже на місцях, як він уважав, відбулася модифікація командно-адміністративної системи в демократуру й демократичний зміст перебудови було втрачено, оскільки не вдалося позбутися більшовизму, і реформи опинились у напівнепритомному стані.

Певні впливи на перебудову мав комуніст з поглядами «шестидесятництва», поет з псевдонімами Осєнєв і Днєпров — Анатолій Лук’янов, який очолив згодом загальний відділ ЦК КПРС, став членом ЦК КПСС, Головою Верховної Ради СРСР. А в 1991 р. був заарештований, будучи звинуваченим у спробі державного перевороту.

Раду Міністрів СРСР очолив у минулому генеральний директор «Уралмашу» Микола Рижков. Він добре почувався як фахівець у умовах централізованої радянської економіки, але зовсім не був компетентним у ринкових макроекономічних відносинах.

Одним з «прорабів» перебудови був Володимир Крючков, який у 1988 р. з подання М. Горбачова очолив КДБ і був протеже, як і сам генсек, В. Андропова. Злет Крючкова, коли він завдяки Горбачову отримав членство в Політбюро, перескочивши через кандидатство, свідчив, що генсек не зміг подолати опори другої влади — КДБ. У діях таких «реформаторів» і була причина того, що народ на пострадянському просторі опинився на півдорозі до справді демократичного суспільства. У цих діячів для кожного випадку була своя правда.

Водночас була в країні група людей — дисидентів, так званих незгодних з таким станом речей. У КДБ навіть був спеціальний відділ з боротьби з ними. Дисиденти були своєрідною вибуховою сумішшю в радянському суспільстві. Щодо них процес невизнання набував кримінального характеру. Особливо владу непокоїли прояви національної корпоративності, які робили виклик її цілісності. Але дисиденти не боялись тортур і говорили правду. Влада не повідомляла про кількість репресованих з політичних мотивів. Але питання про їхнє звільнення було на слуху в усього світу. І виправдатись було неможливо. Уособленням справи дисидентів була доля Андрія Дмитровича Сахарова. Академік, один з батьків термоядерної бомби, ініціатор припинення ядерних випробовувань, лауреат Нобелівської премії миру був рупором і лідером дисидентського руху. Уже після його смерті Є. А. Євтушенко в статті «Пам’яті Андрія Сахарова» написав, що воднева бомба, над якою Сахаров працював, зрештою привела до того, що його власне сумління вибухнуло, як бомба, підриваючи устої найстрашнішого в світі мілітаристського блоку й загрози людству — бюрократії. Він виступив проти війни в Афганістані., І в січні 1980 р. був висланий в місто Горький з одночасним вилученням усіх урядових нагород. 16 грудня 1986 р. в квартиру академіка на щойно встановлений телефон зателефонував Горбачов і повідомив, що Андрій Дмитрович може повернутися до Москви. Так само, як у 1987 р. повернулася до своєї діяльності Українська Гельсінська група. Існування опозиції бачилось як утворення й розбудова цивілізованої держави за принципом «Не людина для держави, а держава для людини». Цим вони не тільки виходили на дорогу історичної боротьби українського народу з відродження власної державності, а й змінювали підходи в самій філософії цілей і завдань у цьому процесі.

Водночас політичний стан України зумовлював відсутність власної «української» моделі перебудови. Характер взаємовідносин з центром української номенклатури уособлювала постать Володимира Щербицького. Професійний партійний функціонер, представник дніпропетровського клану, він був висуванцем Брежнєва на високі посади в партії (з 1971 р. — член Політбюро ЦК КПСС, з травня 1972 р. 1-й секретар ЦК КПУ). У різні часи він активно виступав проти реформ Хрущова, відіграв одну з провідних ролей у знятті з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. Офіційно вживаючи тільки російську мову, Щербицький підтримував русофільську лінію московського центру щодо України. І хоча з приходом до влади Горбачова він мав з ним деякі конфлікти, проте голос Щербицького став вирішальним під час обрання Горбачова генсеком. Тому Щербицький і залишався при владі в Україні аж до вересня 1989 p., перетворивши республіку в «заповідник застою», виступаючи проти демократизації та гласності.

Утім, у політичні процеси, пов’язані з перебудовою, поступово стали втягуватися широкі суспільні маси. Вони були тією силою, яка поглибила первісно задумані компартійною верхівкою поверхові модифікаційні заходи, надаючи їм радикального спрямування. Перебудова набула принципово нового характеру, коли на порядок денний було поставлено питання кардинальних трансформацій економічної й політичної сфери суспільства — тенденції, яка окреслилась у процесі перебудовчих процесів, визначивши їх остаточний зміст.