Історія українського суспільства

10.3.3. Дисидентський рух

Термін «дисидент» (від лат. dissident — не згодний) уживався для визначення політичних інакодумців, які в тій чи іншій формі легально висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Легальність означала відмову від спроб насильницького повалення існуючого режиму. Дисиденти намагалися залишатися в рамках дозволених Конституцією форм боротьби.

В Україні дисидентський рух виник після XX з’їзду КПРС. Тобто значною мірою дисидентство було результатом десталінізації. Дисидентський рух в Україні умовно можна поділити на чотири основні течії: демократичне (правозахисне) дисидентство (ця форма протесту була характерною для творчої інтелігенції), релігійне дисидентство (віруючі), національно орієнтоване (українське) дисидентство та опозиційний рух серед національних меншин (кримсько-татарський та єврейський національний рух). Ці течії часто зливалися. Це стосується передусім українського та правозахисного дисидентства.

Перші українські дисиденти вийшли із середовища «шестидесятників» (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Винграновський, А. Горська, І. Дзюба, В. Стус, М. Осадчий, І. та І. Калинець, М. Горбаль, І. Гель, брати Горині та ін.). Усі вони прагнули досягти громадянських свобод і реалізації національних прав (становище України в складі СРСР, русифікація, утиски національної інтелігенції й культури, мовна проблема, та ін.), але в рамках існуючої ідеології. їхні погляди були різнобічні та значною мірою суперечливі.

Серед дисидентів, які намагалися боротися за незалежність України першим був Левко Лук’яненко (організація Українська робітнича спілка, яка діяла в Західній Україні в 1958 — 1961 pp.). У січні 1961 р. у Львові відбував суд над членами спілки. їх засудили до різних термінів ув’язнення.

Дисидентський рух розвивався в різних формах — головним чином, самвидави (безцензурні видання), листи-звернення до керівних органів УРСР і СРСР і на адресу міжнародних організацій (процес «підписантів»), критичні публікації в зарубіжних засобах масової інформації, малочисельні демонстрації проти радянської влади, створення правозахисних організацій. Головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів. Але на відміну від «шестидесятників», які траплялися навіть на високих щаблях компартійно-радянського апарату, дисидентів було мало.

Щоб «заспокоїти» українських дисидентів, П. Шелест санкціонував заплановані КДБ акції. У серпні — вересні 1965 р. почалися арешти. У Києві та західних областях України за вільнодумство було заарештовано близько трьох десятків людей, більшість з них мала прямий чи опосередкований стосунок до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Це викликало перший в Україні (і в СРСР за післясталінський період) відкритий і колективний політичний протест. Під листом-протестом у київському кінотеатрі «Україна» підписалося 140 присутніх, а згодом «підписантами» стали кількасот представників української інтелігенції. Але все ж із січня 1966 р. почалися судові процеси, під час яких 20 дисидентів були засудженні й опинились у таборах Мордовії: науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз і Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русик та ін. Водночас розгорталися утиски тих, хто співчував заарештованим.

Сплеск репресій у 1965 — 1966 pp. супроводжувався доволі масштабним ідеологічним поворотом. У республіці пройшли відкриті партійні збори, у яких засуджували «відщепенців», у газетах з’явилися статті, спрямованні проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Пожорсткішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку «закритих» постанов, що стосувалися виправлення «ідеологічних помилок» у роботі деяких журналів («Вітчизна», «Жовтень» та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. У 1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне «п’яте управління», на яке було покладено обов’язки боротьби з «ідеологічними диверсіями», а, по суті, з інакодумцями. Але громадсько-активна частина дисидентів, яка залишилася на волі, продовжувала боротьбу.

Друга половина 60-х років стала епохою розквіту політичного самвидаву, який став головною формою дисидентського руху. Після судових процесів 1966 р. В. Чорновіл написав книгу «Правосуддя чи рецидиви терору?», у якій аналізував результати судових процесів. Книга стала одним з перших зразків українського «самвидаву». Найбільш знаним зразком самвидаву став памфлет літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (грудень 1965 p.), який був використаний як додаток до листа в ЦК КПУ. І. Дзюба критикував деструктивну національну політику, русифікацію України.

Після деякого послаблення боротьби з 1968 р. діяльність дисидентів знову активізувалася. Усе більше інакомислячих відійшли від пропозиції поліпшення радянської системи, рух став носити яскраво виражений антитоталітарний характер. У 1970 р. у Львові почали таємно друкувати журнал «Український вісник» (редактором був В. Чорновіл), який подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувалися пресою. КДБ зміг присікти расповсюдження цих матеріалів в Україні, однак на Заході вони були опубліковані.

У партійних верхах відбувалася своя боротьба: почались атаки на П. Шелеста за «націоналістичні перегини». Тому, рятуючи себе, у 1970 р. Шелест знову ініціював арешти інакомислячої інтелігенції. Арешти посилились у 1972 р. після приходу до влади В. Щербицького, який разом із секретарем ЦК з ідеології Маланчуком і начальником КДБ України Федорчуком у рамках боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» влаштував масовий погром інакомислячої інтелігенції. У 1970 — 1972 рр. було заарештовано понад 100 осіб (В. Чорновіл, І. Світличний, І. Гель, Л. Плющ, Є. Сверстюк та ін.). Деякі дисиденти були ізольовані в психіатричних лікарнях, решта зазнавала позасудових переслідувань. У результаті повністю було паралізовано самвидав, частина української інтелігенції припинила свою дисидентську діяльність, публічно покаявшись.

Арешти підірвали національно орієнтоване (українське) дисидентство. Однак у 1975 р. воно відновилось у правозахисній формі. Цього року СРСР підписав Заключний Акт Гельсінських угод, які включали статті щодо гарантії громадянських прав і свобод. Серед них була й стаття про неприпустимість переслідування громадян за політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, дисиденти зробили спробу відстояти право на інакомислення. Академік А. Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів. На ній було оголошено про утворення Групи сприяння виконання Гельсінських угод. У листопаді 1976 р. було створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, або скорочено — Українська Гельсінська група (УГГ).

Засновниками УҐГ були письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, І. Кандиба і Л. Лук’яненко (вони повністю відсиділи свій 15-річний термін ув’язнення), учитель О. Тихий, письменник М. Руденко та ін. Усього до групи входило 37 осіб. Загалом УҐГ поставила перед собою широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, вільного обміну інформацією та ідеями. Група робила акцент на законності та демократії, а не на ідеологічних доктринах націоналізму чи марксизму. Це був докорінний поворот в історії української політичної думки.

Не зважаючи на те, що група діяла відкрито й претендувала на законне існування, до 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали термін ув’язнення від 10 до 15 років. Решті було дозволено емігрувати. Чотири члена групи загинули в таборах (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин, В. Марченко). Навколо репресованих утворилася інформаційна блокада.

Окремим типом дисидентства в Україні було релігійне інакомислення. Теоретично радянська Конституція гарантувала свободу віросповідання. На практиці ж в країні були обмеження на релігійні видання, заборона викладання релігійних дисциплін у школах з одночасним «атеїстичним вихованням», упровадження агентів КДБ у середовище священнослужителів і церковну ієрархію, закриття церков тощо. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно здійснювало боротьбу за відновлення українських Греко-Католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

Щодо опозиційного руху національних меншин, то помітну активність виявляв передусім кримсько-татарський національний рух. В Україні правозахисну діяльність на підтримку боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину очолив генерал Петро Григоренко.

Держава боролася з дисидентами. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, на початок 80-х років кількість політв’язнів усіх напрямів у СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75 %.

Дисидентство поглибило системну кризу радянського ладу. Правозахисний рух тривав до розпочатої М. Горбачовим кампанії «перебудови», і з другої половини 80-х років влився в широкий громадський рух. 

Резюме

Історичний розвиток українського суспільства в 1945 — 1953 pp. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму. Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості й недостатня увага до розвитку сільського господарства й соціальної сфери. Погромні ідеологічні кампанії були формою зміцнення ідеологічного контролю над суспільними процесами.

У період хрущовської відлиги (1953 — 1964 pp.) було розпочато лібералізацію політичного режиму. Найважливішим елементом десталінізації була ліквідація ГУЛАГу. Сотні тисяч в’язнів повернулися до України. Тисячі українських громадян були реабілітовані. Підвищилась роль республіки в організації господарського життя. Вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері, висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури.

У другій половині 50-х років почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського управління, його демократизації. Досягненням цього періоду була соціальна політика, яка торкалася майже всіх сторін суспільного життя. Але збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів управління не принесли кардинальних змін у розвитку економіки.

Короткотривалої «відлиги» було достатньо, щоб з’явилося покоління «шістдесятників». Українські «шістдесятники» виступали за надання українській мові статусу державної в республіці, висували вимогу забезпечення українцям свободи вільного духовного розвитку.

Політичний і соціально-економічний розвиток України в другій половині 1960-х — першій половині 1980-х років відбувався під знаком посилення системної кризи тоталітарного режиму. Незважаючи на спроби реформування економіки, республіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом. Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький був прихильником централізованої партійно-державної влади, підпорядкованості республіки центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народогосподарський комплекс, займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти й культури.

Упродовж 1960-х — першої половини 1980-х років в Україні активізувався опозиційний рух. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух знайшов себе у різноманітних формах і становив ідеологічну загрозу системі. 

Терміни і поняття

Відлига

Волюнтаризм

Депопуляція

Десталінізація

Дисидентство

Ждановщина

Космополітизм

Неосталінізм

Номенклатура

Раднаргосп

Реабілітація

Русіфікація

Системна криза

Стагнація

«Шістдесятники» 

Питання для перевірки знань

1. Назвіть пріоритети розвитку народного господарства в повоєнний період. Якими були методи відбудови сільського господарства?

2. Дайте визначення поняттю «радянізація західних областей України».

3. Назвіть прояви «ждановщини» в Україні.

4. Поясніть термін «дестсиїінізація». Як почалася «десталінізація»?

5. У чому полягає історичне значення XX з’їзду КПРС? У чому виявилась обмеженість рішень з’їзду стосовно особи Сталіна?

6. Якими були масштаби політичних реабілітацій? Чому реабілітаційні процеси не були доведені до кінця?

7. Наведіть приклади розширення прав України в адміністративно-політичній й економічних сферах наприкінці 1950-х років?

8. До яких заходів вдалося керівництво держави наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років з метою модернізації економіки? Як це вплинуло на рівень життя населення України?

9. Дайте характеристику поняттю «шістдесятництво».

10. У чому полягає сутність економічної реформи 1965 р.?

11. Охарактеризуйте життєвий рівень основної маси населення України в 1970-х — на початку 1980-хроків?

12. Охарактеризуйте основні напрями дисидентського руху в Україні. Дайте характеристику формам діяльності політичної опозиції. Назвіть склад, програмні цілі та охарактеризуйте діяльність Української Гельсінської спілки.

Завдання для індивідуальної роботи

1. Користуючись електронним каталогом Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського перелічіть теми дисертацій, які були захищені в Україні за минулих три роки за спеціальністю «Історія України». Згрупуйте їх за напрямами досліджень у межах 1945 — 1985 pp.

2. Підберіть збірку документів з головних проблем теми «Суспільно-політичні процеси в Україні з другої половини 40-х — до середини 80-х років XX ст. 

Література для поглибленого вивчення

1. Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи 1946 — 80-ті роки // Україна крізь віки. — К.: Альтернативи, 1999. — Т. 13. — 304 с.

2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Вид. центр «Академія», 2006. — 606 с.

3. Дзюба /. Інтернаціоналізм чи русифікація // Вітчизна.  — 1990. — № 5. — С. 95 — 116; № 6. — С. 128 — 143, № 7. — С. 87 — 108; № 8. — С. 89-107.

4. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. — К.: Альтернатива, 1997. — 423 с.

5. Історія України / Ю. Зайцев, В. К. Баран та ін. — Львів: Світ, 1998. — 487 с.

6. Історія України: навч. посібник / В. М. Литвин, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко. — К.: Знання, 2008. — 957 с.