Історія українського суспільства

10.3. Посилення системної кризи тоталітарного режиму в Україні (1965-1985 рр.)

10.3.1. Внутрішньополітичний розвиток

На початку 60-х років з’явилися кризові явища в економіці, які призвели до зниження рівня життя людей. Волюнтаризм у внутрішній і зовнішній політиці, масові кампанії, ініційовані згори, викликали неприйняття політики КПРС представниками різних соціальних груп. 14 жовтня 1964 p. М. Хрущова було усунуто з посади. Першим секретарем ЦК КПРС (з 1966 р. — Генеральним) став Л.Брежнєв — виразник інтересів партійного апарата й могутнього прошарку господарської бюрократії. Головою Ради Міністрів було призначено О. Косигіна. У 1977 р. Брежнєв обняв ще один пост — Голови Президії Верховної Ради СРСР. Настало двадцятиліття панування консервативних сил.

Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963 — 1972 pp.) — автономізаційну, В. Щербицький (1972 — 1989pp.) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях. Після приходу до влади Брежнєва зросла нетерпимість до інакомислення в будь-якій формі й сфері, а тим більше в партійній верхівці, автономістська модель Шелеста дедалі більше вступала в суперечності з новими реаліями. Тому в 1972 р. П. Шелеста, звинуваченого в ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви, було усунуто з посади. Лідером комуністів республіки став В. Щербицький.

Кампанія боротьби з націоналізмом і національною обмеженістю здійснювалася під керівництвом нового секретаря ЦК КПУ з питань ідеології — В. Маланчука. Саме він розпочав тривалу «чистку» республіканських установ від керівників, звинувачуваних у націоналізмі. З КПУ було виключено 37 тис. осіб.

В. Щербицький був прихильником централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.

У 1970-х роках інтенсивно здійснювався процес злиття функцій партійного й державного апарату, підміни держави та її органів партією. За станом на 1985 р. комуністи становили 68,3 % складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, 43,7 % складу місцевих Рад республіки. Водночас майже 47,5 % складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. У 1964 — 1985 pp. КПУ виросла майже вдвічі. Членство в партії перетворилося для громадян на необхідну умову службового зростання.

Хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлене дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Насамперед були вжиті заходи з консервації особового складу вищого керівного шару. У 1966 р. була скасована вимога періодичної ротації (заміни) партійних кадрів, їх змінюваність порівняно з попереднім періодом скоротилась утричі. Призначені в 70-ті роки керівники обіймали свої пости впродовж 15 — 20 років (у результаті середній вік висуванців становив 56,6 року). Відбулися міцна стабілізація еліти й припинення її поповнення знизу. Так, зі 195 членів ЦК Компартії України, обраних в 1981 р. на XXVI з’їзді республіканської партійної організації, понад 68 % було обрано до складу цього керівного органу вдруге, утретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували в складі ЦК з 1966 р. Номенклатура зі своїми правами, привілеями, ієрархією стала замкнутою й закритою кастою. Відсутність гласності, безконтрольність спричинили розкладання частини партійно-державного апарату. Панувала корупція, відбувалося зрощування партноменклатури з елементами злочинного світу.

Відкрите вираження консервативного курсу в політичному житті виявлялося так само в підміні справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, обмеження їхньої реальної влади. Вибори проводили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Зростали масштаби бюрократичного апарату. Значну частину законодавчих функцій узурпувала виконавча влада. У масштабах СРСР щороку апарат управління країни збільшувався на 300 — 500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн.

Почався процес згортання гласності, посилилась цензура. Якщо в 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Партія поволі відмовилась від політики десталінізації й критики культу особистості, навіть повернулася до деяких елементів сталінізму в ідеології, культурі, громадському житті. Партійне керівництво через низові партійні й громадські організації — профспілки, комсомол та інші здійснювала все жорсткіший ідеологічний контроль над громадським життям. Усе частіше не тільки ім’я Сталіна, а і його образ став повертатися (і навіть був центральним) у художні твори, кінофільми, мемуари, періодику. Хоча сталіністам не вдалося домогтися повної реабілітації Сталіна, проте саме питання про подолання «культу особистості» було зняте. Припинилась і реабілітація жертв сталінських репресій.

У жовтні 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в квітні 1978 р. — нова Конституція України. У рамках курсу на стабілізацію партійні ідеологи були змушені відмовитися від утопічної ідеї про швидкий перехід до комунізму. До нової Конституції ввійшло поняття «розвинутого соціалізму», яке давало можливість пропагувати нові досягнення найбільш передового устрою, висувати нові соціальні цілі, не здійснюючи радикальних змін і не обіцяючи їх швидкого досягнення.

Згідно з новою Конституцією, структура держави залишалася колишньою: Верховна Рада СРСР, що збиралася щороку на сесії, була вищим законодавчим органом, депутати рад різних рівнів (від сільських до Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР) начебто представляли інтереси всіх шарів суспільства. Керівництво економікою здійснювала Рада Міністрів, з ведення якої практично були вилучені питання культури, гуманітарних наук і підпорядковані ідеологічному відділу ЦК партії. З кінця 1960-х років Голова Ради Міністрів ставав лише «головним господарником», а не офіційним головою виконавчої влади. Функції представництва країни за кордоном з початку 70-х років перейшли до Генерального секретаря, який, таким чином, де-факто був визнаний главою Радянської держави.

Стаття 6 Конституції 1977 р. проголошувала: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народу». Це були красиві слова, позбавлені юридичного змісту.

СРСР був унітарною федерацією з жорстко централізованою системою державно-адміністративного управління. У його складі було 53 національно-територіальні утворення — союзні й автономні республіки, автономні області й округи. Щодо прав союзних республік, то Конституція 1977 р. не мала принципових відмінностей від попередньої. Декларативно-популістська стаття про право союзних республік на вихід із СРСР у ній збереглась. Але національне питання в СРСР вважалося вирішеним повністю й остаточно (перемога соціалізму начебто автоматично виключала можливість національних конфліктів і протиріч на території Радянської держави). На користь цього говорить теза Конституції про створення в СРСР нової інтернаціональної спільності — радянський народ.

Отже, політичне життя в країні дедалі більш набуває закритого характеру, посилився ідеологічний диктат.