Історія українського суспільства

10.2. Українське суспільство в період з 1953 - до середини 60-х рр.

10.2.1. Суспільно-політичне життя

5 березня 1953 р. помер И. В. Сталін. Боротьба за владу, що розгорнулася після його смерті, супроводжувалась як перерозподілом функцій влади між різними партійно-господарськими структурами, так і спробами трансформації тоталітарних структур.

Безумовно, смерть Сталіна не зруйнувала тоталітарної системи, залишалися чинники, що гальмували цей процес: передусім це атмосфера єдиної думки, що формувалася десятиліттями під час «чисток»; відсутність у країні організованої опозиції. Уже з перших днів «колективне керівництво» (Г. Маленков, Л. Берія, М. Хрущов та ін.) розпочало дії, спрямовані проти зловживань сталінських часів. Почався процес десталінізації.

У широкому розумінні десталінізація (цей термін стали використовувати з 1960-х років) означала відхід від так званої сталінської системи (повного тоталітаризму) в усіх сферах життя — політичній, економічній, соціальній, духовній, зокрема режиму особистої влади; застосування масового терору, потужного репресивного апарату; гіпертрофованого ідеологічного контролю. Сутність змін, що почалися після смерті Сталіна, насамперед полягала в лібералізації суспільного життя. Розвиток цього процесу був основою десталінізації. У вузькому сенсі десталінізація пов’язувалася передусім з критикою «культу особи».

1953 — 1955 pp. — перший період десталінізації. Уже з 1953 р. ім’я Сталіна починає зникати зі шпальт газет і сторінок журналів. Припинилося друкування творів Сталіна. Почалася реформа репресивної системи (передача Державного управління таборів міністерству юстиції, обмеження сфери примусової праці в економіці, скасування катування під час проведення слідства, здійснення широкої амністії). У результаті амністії 1953 р. було звільнено 1 млн 184 тис. осіб, серед них чимало українців. Але серед звільнених 900 тис. були кримінальні елементи, а мільйони людей, репресованих за політичними мотивами, залишалися в концтаборах і тюрмах.

Уже початковий період десталінізації призвів до змін у політичному житті України. Один з реальних претендентів на роль нового диктатора — Л. Берія, який очолював об’єднані міністерства внутрішніх справ і державної безпеки, небезпідставно звинуватив Л. Мельникова в русифікації вищої школи й дискримінації місцевих кадрів у західноукраїнських областях.

У червні 1953 p. Л. Мельникова було звільнено з посади першого Секретаря ЦК КПУ. Замість нього було обрано О. Кириченка. Уперше українець за походженням став лідером партійної організації України. Діяльність Берії тривала недовго, він був звинувачений у низці злочинів і розстріляний. У вересні 1953 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, на якому було обрано Першого Секретаря. Ним став М. Хрущов.

Новообраний Перший Секретар М. Хрущов продовжив політику «десталінізації». Уже в вересні 1953 р. почалися реформи системи законодавства й правопорядку: скасовані позасудові органи («трійки» — військові трибунали МВС та Особливу нараду МВС). Справи про злочини, спрямовані проти держави, стали розглядати не військові, а цивільні суди. У квітні 1954 року МДБ було перетворено на Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР і УРСР. У липні 1954 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи покращення роботи виправно-трудових таборів та колоній МВС». У 1955 р. було запроваджено прокурорський нагляд, розпочато роботу зі створення нового кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного кодексів, воєнного статуту.

У 1955 р. почалася нова амністія: якщо амністія 1953 р. майже не торкнулася політичних в’язнів, то амністія 1955 р. стосувалась осіб, які співпрацювали з окупантами в роки війни, але не чинили злочинів, а також вояків УПА, які складуть зброю, і тих, які утримувалися в таборах. Це була дуже важлива для України амністія. Чимало українців, які були під фашистською окупацією й нерідко безпідставно були звинувачені в «пособництві ворогу», отримали амністію. До 1957 р. було звільнено 65,5 тис. бійців ОУН-УПА, а всього держава шляхом амністії звільнила понад мільйон в’язнів. Проте амністія не передбачала реабілітацію, звільнені політичні в’язні продовжували носити тавро «ворог народу».

З 1953 р. почався також перегляд основних політичних справ сталінського часу, відбулася реабілітація окремих партійних і державних діячів, зокрема й українських. Учені (наприклад, голландець Аван Гудовер) розрізняють три основні типи реабілітації: офіційну (юридичну й соціальну), зокрема й відновлення членства в партії; публічну; посмертну. Особиста офіційна реабілітація — відновлення репутації, доброго імені, прав людини; при цьому присутній соціальний аспект — поновлення на колишньому місці роботи, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки, вирішення питання про пенсію та ін. Публічною реабілітацією автор називав появу імен жертв репресій у пресі, науковій літературі та ін. Різновидом цього типу вчений вважав неформальну реабілітацію, коли мали місце позитивні згадки про жертви сталінських репресій, навіть без жодних натяків на реабілітацію в інших публікаціях. Посмертна реабілітація стосувалася тих, хто був страчений, знищений режимом, хто загинув у тюрмах і таборах.

У грудні 1955 р. були створені комісії для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з’їздом партії, та інших громадян у 1935 — 1940 рр. Саме тоді почалася реабілітація багатьох діячів, які працювали в Україні, а всього з 1954 по лютий 1956 р. Верховною колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 людей.

Характерними рисами початкового періоду лібералізації для України стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в здійсненні національної політики в роботі з кадрами. На керівні посади в республіці стали висувати представників національних кадрів (на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72 %, у Верховній Раді УРСР — 75 %, у 1958 р. українці становили 60 % членів КПУ).

У березні 1954 р. до складу КПУ ввійшла 32-тисячна парторганізація Кримської області, а саму цю область указом президії Верховної Ради СРСР від 9 лютого 1954 р. було передано зі складу РРФСР до складу УРСР. Таке рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими зв’язками між Кримом та Україною.

Потужним імпульсом для поглиблення процесу лібералізації став XX з’їзд КПРС (лютий 1956 p.). Період 1956 — 1961 рр. дослідники називають другим етапом десталінізації (керована десталінізація).

XX з’їзд увійшов в історію насамперед завдяки «таємній доповіді» на закритому засіданні Першого Секретаря ЦК партії М. Хрущова «Про культ особи Сталіна та його наслідки». Свою доповідь він читав після офіційного закриття з’їзду, у ніч з 24 на 25 січня, упродовж чотирьох годин. «Таємна доповідь» висвічувала розвиток і зміцнення «культу особи» И. Сталіна, його прояви й наслідки за минулі 20 років. Перед слухачами постав новий образ Сталіна — образ тирана, який день у день створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників, образ некомпетентного диктатора. Виступ Хрущова викликав шокову реакцію в залі.

Але загалом виявилось, що доповідь була дуже поверховою в засудженні сталінізму. Вона обходила ключове питання про відповідальність перед суспільством партії загалом. Політика партії на всіх етапах «соціалістичного й комуністичного будівництва» визнавалася правильною. Та, незважаючи на вади, доповідь Хрущова була сміливим і важливим кроком на шляху десталінізації. З’їзд засудив широку репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як культ особи И. Сталіна. М. Хрущов зняв «ореол недоторканності» з першої людини держави. Система тоталітарного страху поволі стала руйнуватися.

Після XX з’їзду почалася ліквідація системи ГУЛАГу. Система таборів була реорганізована (перейменована у «виправно-трудові колонії»). У 1956 р. в табори були відрядженні спеціальні комісії (90) з перегляду справ, які отримали право вирішувати питання на місці та негайно звільняти реабілітованих. 1956-й став роком «повернення» додому кількох мільйонів людей.

У травні 1956 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову «Про зняття обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націоналістів, що звільняються із заслання на поселення» (на початку 50-х років на спецпоселенні перебувало понад 171,5 тис. «оунівців», з них 131,3 тис. — дорослих). Станом на 1 грудня 1956 р. після звільнення із спецпоселень у західні області УРСР повернулося понад 60 тис. учасників оунівського підпілля. Загалом на кінець 50-х років більшість «контингенту», який перебував на спецпоселенні, зняли з обліку.

Лютий 1957 р. приніс реабілітацію народам СРСР, депортованим у 1944 — 1945 pp. (чеченцям, інгушам, калмикам та ін.), однак нічого не було зроблено для кримських татар. Землі, які змушені були покинути кримські татари, уже були заселені росіянами та українцями.

У 1956 — 1958 pp. були реабілітовані, також вибірково, деякі партійні та військові керівники, які стали жертвами чисток. Ці часткові реабілітації не торкнулися значних історичних постатей більшовизму, які обстоювали політичні альтернативи сталінізму (Бухарін, Троцький та ін.) або відкрито виступали проти Сталіна (Зінов’єв, Каменев, Риков). Тому реабілітація не викликала роздумів про природу репресій, сталінізму та відповідальності за репресії партії загалом.

Щодо України, то спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, М. Скрипник, Ю. Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з’явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників, які стали жертвами сталінського терору. Було розпочато кампанію з реабілітації таких видатних діячів української культури, як драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко. Припинилися нападки на В. Сосюру й інших опальних літераторів, які в період «ждановщини» звинувачувались у націоналізмі та відступах від офіційних політико-ідеологічних принципів. Протягом 1956 року були реабілітовані ряд українських письменників та діячів культури.

До листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн 263 тис. справ на 5 млн 481 тис. осіб. Із цієї кількості було реабілітовано 2 млн 684 тис. осіб, що становило 58,2 % тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України. Загалом упродовж 1956 — 1963 pp. було повністю реабілітовано лише 250 тис. осіб (переважно посмертно). Реабілітації не підлягали колабораціоністи, активні діячі ОУН-УПА, жертви політичних репресій до 1934 p., а також усі репресовані за «український буржуазний націоналізм». Держава не визнала себе винною в депортації селян під час колективізації 1930-х років, вибіркової депортації із Західної України, депортації кримських татар, німців та інших народів півдня України. У подальші роки реабілітація тривала, але впродовж 1963 — 1986 pp. в УРСР було повністю реабілітовано тільки 80 тис. осіб. Лише через декілька десятиліть реабілітацію було відновлено: з 1987 р. до січня 1992 р. було реабілітовано 1 073 750 осіб, відмовлено в перегляді справ 56 342 особам).

Десталінізація в широкому сенсі — це відхід від тоталітаризму і в сфері державного будівництва. Централізм як головний принцип командно-адміністративної системи зазнав значної трансформації — було взято курс на децентралізацію системи державного управління й розвитку. Розширювалися права союзних республік у різних сферах суспільного життя. СРСР не був демократичною державою, тому перерозподіл повноважень між центром і Україною виявився передусім у зміцненні позиції української правлячої еліти, а не в розширенні національних прав українського народу. Усе більше й більше українців обіймали керівні посади як у державних і партійних установах УРСР, так і в Москві. У 1953 — 1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд крб. до 43,7. У 1957 р. було здійснено спробу докорінної реорганізації органів управління промисловістю й будівництвом, розширено юридичну компетенцію республік. Україна отримала право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного й перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

Хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури (за 1955 — 1956 рр. було скорочено 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату) водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 тис. у 1959 р. Було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін. Більшість первинних профспілкових організацій очолювали не «звільнені» робітники, а активісти.

Третій етап десталінізації тривав з осені 1961 р. до осені 1964 р. Деякі вчені називають цей період «реформаторською лихоманкою». Він був пов’язаний з XXII з’їздом КПРС (1961 p.), на якому з новою силою пролунала критика «культу особи». На з’їзді було ухвалене рішення про винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі (за цим кроком були зроблені інші — демонтувалися пам’ятники, закривалися музеї, перейменовувалися школи, фабрики й заводи, колгоспи та радгоспи). На з’їзді було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму вже до 1980 р. У ній висувалися завдання з різкого підвищення добробуту населення та широкої демократизації суспільства (але, певна річ, без політичного плюралізму). Зробивши висновок, що держава диктатури пролетаріату в СРСР перетворилося на загальнонародну державу, з’їзд прийняв новий статут КПРС, який передбачав уведення системи ротації (оновлення) партійних посад, розширення громадських засад у партійній роботі.

На початку 60-х років у суспільній свідомості більшості українців (як і всіх радянських людей) домінував комуністичний романтизм. Ці роки були ознаменовані останнім сплеском ентузіазму українців. Так, у русі за комуністичне ставлення до праці в 1963 р. в Україні брало участь 48,3 % працівників, виникали чисельні трудові почини, що йшли знизу, але згодом вони були вихолощені бюрократією.

Слід зазначити, що на початок 60-х років процес лібералізації став різко згасати.