Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

10.1.3. Ідеологічні кампанії та українське суспільне життя

Ідеологічно в повоєнні роки сталінський політичний режим повністю ідентифікувався з радянським соціалізмом, а вирішальна роль СРСР у розгромі фашизму асоціювалася пропагандою з ім’ям Сталіна. Ейфорія після перших місяців Перемоги вселяла надію на лібералізацію політичного режиму, проте Сталіну вдалося знову встановити жорсткий контроль над життям суспільства, спираючись на систему репресивних органів. Уже в 1946 — 1948 pp. стало очевидним повернення до методів 30-х років. Характерними кроками в цьому напрямі були: репресії в армії, посилення кримінальної відповідальності за розкрадання державного майна (до 25 років ув’язнення); створення в міністерствах і відомствах судів честі — громадських каральних органів для боротьби з проступками радянських працівників; репресії щодо репатрійованих у СРСР колишніх радянських військовополонених і громадян, силоміць вивезених до Німеччини (тільки 20 % репатрійованих військовополонених отримали дозвіл повернутися додому, інші були відправлені в табори або засуджені до заслання щонайменше на п’ять років) тощо.

26 червня 1946 р. «Известия» опублікувала наказ про вислання за «колективну зраду» низки народів, зокрема кримських та тар, які були депортовані в Середню Азію ще в 1944 р. Кримська автономна республіка була «розжалувана» в Кримську область.

Посилення ідеологічного та політичного тиску призвело до розростання репресивних органів. З 1946 р. діяльність з охорони правопорядку та придушення інакомислення здійснювалася двома органами, права та обов’язки яких не регламентувалися жодним законом, — Міністерством внутрішніх справ (МВС) і Міністерством державної безпеки (МДБ). Ураховуючи чисельність нових категорій засуджених до табірного терміну (колишні військовополонені; «чужі елементи» з регіонів, які нещодавно ввійшли до складу СРСР; пособники окупантів, представники народів, які були депортовані), дослідники зазначають, що в повоєнні роки радянська концентраційна система досягла апогею. Дані Гулагівських архівів (які лише частково відкриті) свідчать про 2,5 млн засуджених на початку 1950-х років. До цієї цифри слід додати ще 2,5 млн спецпереселенців. Що ж стосується даних про розстріляних або тих, хто «не дійшов до пункту призначення» (померлих під час «транзиту»), вони ще досі невідомі.

Водночас у країні було проведено «демократизацію» політичного фасаду. Після тривалої перерви (з березня 1939 — по жовтень 1952 р.) у 1952 р. відбувся XIX з’їзд партії, відновилися з’їзди профспілок, комсомолу. Насправді ж, єдиновладдя залишалося незмінним. Сталін тримав у напруженні й всю номенклатуру, періодично здійснюючи перестановки в партійно-державному апараті. Відбувалися такі перестановки і в Україні. У липні 1946 р. ЦК ВКП(б) заслухав звіт ЦК КП(б)У про підготовку, добір і розподіл керівних партійних і радянських кадрів в Україні й ухвалив постанову. Цей документ критикував КП(б)У за плинність кадрів, але значний акцент робився на незадовільному ідейно-політичному вихованні кадрів, необхідності розгортання критики «буржуазно-націоналістичної ідеології». У 1947 р. в Україні відразу ж відбулися зміни в керівництві: березневий (1947 р.) пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною практику суміщення посад голови Ради Міністрів і першого секретаря ЦК КП(б)У, ухвалив рішення «затвердити першим секретарем ЦК КП(б) України тов. Кагановича Л. М. з тим, що тов. Хрущов М. С. залишається Головою Ради Міністрів УРСР». Це спричинило нагнітання атмосфери ідеологічної нетерпимості в УРСР.

У суспільстві й особливо серед інтелігенції доволі швидко проходив процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві. Розгорнувся й інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці. Тому в серпні 1946 р. було започатковано кампанію з відновлення контролю за інтелектуальним життям країни. Влада розгорнула широкий наступ проти будь-якого прояву вільнодумства інтелектуальній творчості. Ідеологічне керування цією кампанією здійснював головний ідеолог ВКП(б) A. Жданов — звідси й термін «ждановщина».

Перший напрям ідеологічної кампанії в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». У 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанови: «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в “Нарисі історії української літератури”», «Про журнал сатири і гумору “Перець”», «Про журнал “Вітчизна”» та ін. Усі ці документи зазвичай містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики й самокритики.

На вересневому 1947 р. пленумі правління Спілки письменників України посилилося відверте публічне цькування й пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в Молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

У серпні 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. Авторів звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у відстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

У 1948 р. вийшла нова постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва в Україні в зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу “Большая дружба”»

B. Мураделі, але масштаби й характер кампанії, розгорнутої проти діячів літератури, мистецтва, науки, не задовольняли Л. Кагановича. З його ініціативи розпочалася підготовка Пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Є свідчення про те, що Каганович і ті в Україні, хто підтримував його, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури, а готували чергову хвилю фізичних репресій.

З грудня 1949 р. першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Мельников, який здійснював жорстку русифікаторську політику, особливо щодо Західної України. Тому боротьба з буржуазно-націоналістичною загрозою тривала: були прийняті партійні постанови «Про журнал “Дніпро”» (1950), «Про стан і заходи поліпшення ідеологічної роботи партійних організацій України» (1951) та ін. Усього у 1946 — 1951 рр. було ухвалено 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Це був яскравий приклад того, як розмитість критеріїв національного та націоналістичного дозволяла будь-якої миті створювати атмосферу «націоналістичної загрози», вважати «націоналізмом» вірність традиціям свого народу.

Другий напрям кампанії морально-політичного тиску на суспільство був розгорнутий наприкінці 1948 р. боротьбою проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму» як в Україні, так і в усьому СРСР. В Україні цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні й театральні критики, переважно єврейської національності. У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України, з порядком денним: «До кінця розгромити космополітів-антипатріотів». У 1950 р. було ліквідовано Кабінет єврейської літератури, мови й фольклору при АНУРСР, який очолював член-кореспондент АН УРСР мовознавець Е. Співак. Упродовж 1948 — 1952 рр. у зв’язку з так званою справою Єврейського антифашистського комітету було репресовано 19 єврейських письменників України. Характерно, що від єврейських діячів вимагали зізнання про зв’язки з українськими «націоналістами».

Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникли поняття мистецької школи, атмосфера творчої змагальності; поглибилась ізоляція від надбань західної культури. Кампанія не тільки розколола інтелігенцію, а й певною мірою протиставила її іншим соціальним групам суспільства; розпалила шовіністичні та антисемітські настрої, посилила процес русифікації; відновила важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежувалася в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, біології, які було розгорнуто в 40 — 50-х роках.