Історія українського суспільства

10.1.2. Радянізація західних областей України

Сутність перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити й завершити соціалістичну перебудову «возз’єднаних» земель. Почалась уніфікація соціально-економічного, політичного, релігійного, культурного та всіх інших сфер життя краю згідно з нормами, відпрацьованими радянським режимом у Наддніпрянській Україні. Процес відбудови в західних районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону; особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.

У Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів «диктатури пролетаріату».

7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У та уряд УРСР ухвалили постанову «Про заходи з відбудови та дальшого розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.». Цим документом було взято курс на реконструкцію й розвиток як традиційних для Західної України галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.).

Економічний потенціал регіону був дуже слабкий (у промисловості Галичини було задіяно лише 4 % населення). Тому, впродовж четвертої п’ятирічки з великих промислових підприємств СРСР до Західної України було направлено 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. Загалом за перші п’ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловості, зросла із 138 тис. до 284 тис.

У роки четвертої п’ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Стались якісні зміни і в традиційних галузях. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробленому або напівпереробному вигляді, то з другої половини 40-х років її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної. Було відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств, відкрито значні родовища корисних копалин: у 1946 — 1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й загальносоюзне значення. У 1948 р. було завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава — Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ стала отримувати Москва. Обсяг валової продукції промисловості впродовж 1946 — 1950 рр. зріс у 3,2 рази, але індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

У 1944 р. було розпочато колективізацію, але більшість колгоспів було організовано в 1948 — 1949 рр. й до середини 1951 р. понад 95 % селянських господарств було об’єднано в колгоспи. До західних областей було надіслано 15 тис. фахівців у галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідціли МТС. І хоча в офіційних державних і партійних постановах наголошувалося на необхідності дотримуватися принципів поступовості та добровільності, на практиці домінували форсовані темпи й примус. Колективізація здійснювалася без урахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звичними методами здійснення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортації населення.

Економічна модернізація вимагала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. У 1950 — 1951 навчальному році у школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. учителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5 — 10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вищих навчальних закладів — у 1,5 рази більше, ніж 1940 p.,кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалось активною русифікацією: у 1953 р. навчання у вищій школі Західної України велося переважно російською мовою.

Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західноукраїнського населення, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. За нею йшло понад 5 млн віруючих.

У середині березня 1945 р. з’явилася докладна інструкція щодо ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис И. Сталіна. Діючи за інструкцією, органи держбезпеки в квітні заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. За короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, заарештовано духовенство. 8 — 10 березня 1946 р. «ініціативна група» скликала Собор у Львові в храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішенням цього зібрання Брестська унія 1596 р. скасовувалась, а Греко-католицька церква «возз’єднувалася» з Російською православною церквою.

За таким самим сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. У результаті в серпні 1949 р. Московський патріархат урочисто проголосив «добровільне возз’єднання» мукачівської єпархії з Російською православною церквою.

Ліквідація Греко-католицької церкви, колективізація, масові депортації викликали опір з боку населення, організуючим ядром якого стали формування УПА. Після травня 1945 р. радянське військове командування розпочало широкі демонстративні акції, спрямовані на винищення українських націоналістів. У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу супротивника в чисельності та озброєнні, бійці УПА зазвичай зазнавали поразок. Тому закордонний провід ОУН на чолі з С. Бандерою прийняв рішення про виведення великих підрозділів УПА з України через Словаччину в Західну Німеччину та Австрію. Такі рейди було здійснено восени 1945 р. і навесні 1946 p., а потім у 1947 р. і 1948 р. Загалом з України виїхало близько 50 тис. повстанців. Підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи. Вони перейшли до тактики підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій.

Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі дав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, руйнації національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська Греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН — УПА. Головними жертвами репресивних акцій були зазвичай члени родин оунівців і «бандпособників», куркулі із сім’ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики Греко-католицької церкви. За офіційними даними, у західних областях у 1944 — 1953 pp. було заарештовано майже 104 тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпособного елемента». Під них легко підводилися всі підозрілі в зв’язках з ОУН — УПА. За цей же час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей (203 662 осіб). У 1945 — 1953 pp. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43 379 осіб віком до 25 років, з них у західних областях — 36 340 осіб.

Усе це, урешті-решт, і визначило результат боротьби. Наприкінці 1940-х років збройний опір українських націоналістів значно послабився. Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 1950-х років.