Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

10.1. Повоєнна відбудова та соціально-політичний розвиток України в 1945-1953 рр.

10.1.1. Особливості відбудови народного господарства України: 1945 — 1953 рр.

Розвиток народного господарства України в повоєнний період здійснювався в надзвичайно складних умовах. Україна заплатила за перемогу найбільшу ціну. Загальні демографічні втрати України — включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, — становлять не менше 14 млн чоловік. Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44 % від загальних людських втрат СРСР. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл України. Загальна кількість зруйнованих промислових об’єктів перевищувала 80 % довоєнного рівня. Це визначило масштабність завдань повоєнної відбудови й водночас складність процесу відродження народного господарства в специфічних умовах, які характеризували підходи радянського керівництва до розв’язання економічних і суспільно-політичних проблем.

Головним напрямом відбудови й подальшого розвитку господарства України було відновлення насамперед важкої промисловості, машино- та приладобудування. Відповідно до закону про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства, схваленого в серпні 1946 р. Верховною Радою УРСР, республіці було виділено 24 % від загальної суми в 75 млрд крб., призначених на відбудову всіх радянських територій. Такий підхід зумовлювався сталінською доктриною про необхідність прискорення темпів розвитку засобів виробництва (група А) порівняно з продукуванням предметів споживання (група Б). Крім того, на Україну припала значна частка загальних витрат на відновлення й розвиток могутнього військово-промислового комплексу, що мав забезпечити обороноздатність країни в умовах «холодної війни». Прямі воєнні витрати поглинали на початку 50-х років близько 25 % бюджету держави.

Промислові потужності концентрувались у східних районах України — на Донбасі, у Подніпров’ї та деяких великих містах Півдня, де ще з довоєнних часів існували великі індустріальні комплекси. Зусилля спрямовувалися на відновлення таких промислових велетнів, як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Харківський тракторний, Луганський паровозобудівний та інших заводів. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес. У Західній Україні розвивалася нафтогазова, лісообробна, машинобудівна галузі промисловості. Україна за рахунок власних ресурсів цілком задовольняла свої потреби в газі, значною мірою — у нафті, лісі, папері тощо. Обсяг валової продукції промисловості України в 1946 — 1950 pp. збільшився в 4,4 разу й на 15 % перевищив рівень 1940 р.

Зростанню промислового виробництва сприяли: високі мобілізаційні можливості директивної економіки, що зберігалася в умовах екстенсивного розвитку (за рахунок нового будівництва, додаткових джерел сировини, палива і т. д.); перерозподіл коштів з легкої промисловості та соціальної сфери на користь індустріальних галузей; конфіскаційно-грошова реформа 1947 p., під час якої близько третини готівкової грошової маси не було обміняно на нові грошові знаки; примусове придбання населенням облігацій державної позики тощо.

Водночас легка, харчова промисловість і сільське господарство вважалися другорядними й розвивалися слабо. Повоєнне село фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7 % загального обсягу асигнувань). Намагаючись виконати широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада вживала традиційні командні методи: посилення тиску на село — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946 — 1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946 — 1947 pp. дедалі більше набувала рис голодомору. Близько мільйона жителів України померло в голодну зиму 1946 — 1947 pp., більше трьох мільйонів хворіли на дистрофію та анемію. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позики зерна. Проте на неодноразові звернення першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав відмовою. Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж таки отримала, але це не могло відвернути катастрофу. У той час експорт зернових із СРСР тільки в 1946 р. становив 1,7 млн тонн. При цьому поставки здійснювалися за цінами, нижчими за світові, і переважно в кредит. Навіть у 1950 р. за врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи й радгоспи України не досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений щодо врожайності жита, цукрових буряків, картоплі, чисельності поголів’я великої рогатої худоби.

Певні зміни відбулись і в соціальній структурі українського суспільства. У роки війни загинув кожен шостий житель України. Це призвело до скорочення трудових ресурсів. Після закінчення війни почалася значна міграція населення. Основними її формами були демобілізація (звільнення військовослужбовців зі збройних сил), реевакуація (повернення населення в місцевість, звідки воно було вивезене в зв’язку із загрозою воєнних дій), репатріація (повернення на батьківщину військовополонених і цивільних осіб, які опинилися за межами своєї країни внаслідок війни), депортація (примусове виселення з місця проживання осіб, які визнані соціально небезпечними). На демографічному розвитку України неабияк позначилися процес входження до складу СРСР західноукраїнських земель і голод 1946 — 1947 pp. Через демографічні зміни 40-х років населення республіки в 1951 р. становило 37,2 млн осіб, тобто на 4,1 млн менше, ніж у довоєнному 1940-му.

У республіці спостерігалися різка нестача робочої сили і в зв’язку з цим — висока плинність кадрів. Це призводило до дезорганізації виробництва та низької продуктивності праці. Важке становище в сільському господарстві й низка урядових розпоряджень 1947 — 1948 pp., що посилили контроль за селянством, спричинили нову хвилю міграції.

У цей період збільшувалися масштаби житлового та культурно-побутового будівництва, проте темпи будівельних робіт відставали від зростання міського населення. На початку 50-х років нестача житла перетворилася на гостру житлову проблему. Підсумками відновного періоду стали: скасування карткової системи розподілу продуктів (1947), збільшення кількості загальноосвітніх шкіл, розширення мережі вищих навчальних закладів (перевищена довоєнна чисельність студентів), відродження системи медичного та побутового обслуговування, налагодження торгівлі. І все ж таки соціальна сфера все ще носила залишковий характер. Це зумовлювало уповільнені темпи зростання рівня життя населення, відставання соціальних показників радянського суспільства від тих, які характеризували в цей же період західний світ.