Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

9.6. Возз'єднання українських земель у складі єдиної держави

Попри вкрай несприятливі умови, Україна в період Другої світової війни розв’язала одну з найскладніших для себе, а в часовому вимірі — майже тисячолітньої давності проблему соборності українських земель і здобула міжнародне визнання західних кордонів.

Ще на початку війни проблема західних кордонів України стала предметом гострих дискусій між СРСР і країнами Заходу та насамперед емігрантським урядом Польщі в Лондоні. За підтримки Великобританії та США польський уряд не визнавав об’єднання Східної Галичини та Волині з Україною, виступав за східні кордони Польщі до 1939 р. Така позиція зміцнювалася тим, що польсько-радянська угода від 30 липня 1941 р. анулювала договір СРСР про кордони з Німеччиною, а Хартія антигітлерівської коаліції декларувала незмінність довоєнних кордонів.

Дипломатична боротьба щодо українсько-польського кордону продовжилась у листопаді 1943 р. на Тегеранській конференції за участю Й. Сталіна, Ф. Рузвельта і В. Черчілля — західні держави підтримували претензії поляків. У лютому 1945 р. на Ялтинській конференції керівників СРСР, США та Великобританії тривало обговорення проблеми польсько-українського кордону. «У Тегерані, — заявляв Ф. Рузвельт, — я порушив питання щодо передання полякам Львова. Тепер пропонується, щоб їм також були віддані нафтоносні землі на південний схід від Львова». Радянська делегація обстоювала кордон по лінії Керзона. Етнічний принцип розмежування Польщі та України був свого часу визнаний країнами Антанти. Його визнали й учасники Ялтинської конференції. «Керівники трьох урядів вважають, що східний кордон Польщі повинен пройти по лінії Керзона (спираючись на ріку Буг) з відхиленнями від неї у деяких районах у межах від п’яти до восьми кілометрів на користь Польщі», — зазначалось у постанові конференції.

Улітку 1944 р. в Любліні було створено польський уряд Є. Б. Осубко-Моравського. 9 вересня того ж року між ним та урядом УРСР підписано угоду про кордон і взаємне переселення українців і поляків. Усупереч етнічному принципу до Польщі відійшли українські землі Підляшшя, Холмщини, Надсяння й Лемківщини.

Остаточно українсько-польський кордон було визначено 26 серпня 1945 р. у договорі між СРСР і Польською республікою про радянсько-польський кордон. 15 лютого 1951 р. за договором між СРСР і Польською республікою про обмін ділянками державних кордонів до Польщі відійшла частина Дрогобицької області площею 480 км2, а до України — частина Люблінського воєводства такою ж площею.

На завершальному етапі війни було вирішено і долю Закарпаття. Еміграційний уряд Чехословаччини на чолі з Е. Бенешом у Лондоні планував відновити своє панування над краєм і восени 1944 р. надіслав туди своїх емісарів. Враховуючи національні прагнення українців, які в березні 1939 р. проголосили незалежність Карпатської України, компартія Чехословаччини виступила за федеративну державу в складі чехів, словаків і закарпатських українців. Однак скликаний радянськими органами в Мукачеві 1-й з’їзд Народних комітетів Закарпатської України одностайно прийняв рішення про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини й приєднання його до УРСР. Обрана з’їздом Народна рада на чолі з Іваном Туряницею запропонувала представництву еміграційного уряду залишити край.

Уряд Е. Бенеша не визнав рішень з’їзду в Мукачеві і в січні 1945 р. звернувся до Сталіна з пропозицією відкласти рішення щодо Закарпаття до завершення війни. Але в червні того ж року був підписаний радянсько-чехословацький договір, згідно з яким Закарпаття визнавалося складовою частиною України.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, у якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, установлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал і збільшила територію. Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км . На ній проживало майже 7 млн людей. Отже, наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км2.

Таким чином, процес урегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 1940-х років, мав для України такі результати:

по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їх юридичне визнання світовим співтовариством;

по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу;

по-третє, об’єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території.

Останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР.