Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія українського суспільства

9.3. Радянський партизанський рух на окупованій території України

Зневага до національних інтересів українського народу, свавілля й терор окупаційної влади, насильницьке вивезення мільйонів українців на примусові роботи до Німеччини, політика відвертого геноциду — саме ці чинники викликали широкомасштабний рух опору в Україні, який за своїм складом, тактикою й стратегією був доволі різнорідним.

Існували дві течії руху опору: радянська (партизанські загони, з’єднання, радянське підпілля) і національно-визвольна (похідні групи, Поліська Січ, Українська повстанська армія, підпілля ОУН).

Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів.

Перший — «зародження й становлення» — тривав з початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм та ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тривав до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дала змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широко масштабні диверсії, численні рейди в тилу ворога, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

Слабкість радянського партизанського руху на початковому етапі війни була зумовлена кількома причинами. У 1920-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі іноземного вторгнення в тилу ворога необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 1930-х років, коли стала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, усі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювались як вияв невіри в перемогу.

Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене й роздмухуванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах та органах НКВС інструкцій і посібників з питань організації й тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування й виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок і баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено з значним запізненням уже під час війни. Один з партизанських лідерів С. Ковпак у своїх мемуарах згадував, що лише в липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи.

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937 — 1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15 % усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога. Значною перешкодою на шляху розгортання партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців-радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалось уже під час війни.

Партизанські загони й підпільні групи були недостатньо організовані та підготовлені для роботи в тилу. Через це з 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була й з підпіллям. З утворених у червні — вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.

Роль значного стримуючого чинника відігравало доволі жорстке ставлення із самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 р. зазначено: «З початку війни проти радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав ужити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба за першої ж нагоди вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. Цього ж року 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а за місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирав сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в населення окупованих територій віру в перемогу над ворогом.

Улітку 1942 р. окремі загони були злиті у партизанські частини, а згодом у з’єднання чисельністю 3 — 5 тис. бійців під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, М. Наумова, О. Сабурова, С. Маликова, М. Шукаєва, П. Вершигори.

Коли ж наприкінці 1942 р. до Москви надійшла інформація про діяльність на північному заході республіки Української повстанської армії, Сталін наказав передислокувати туди партизанські з’єднання. Одним з їх завдань була боротьба з «українськими націоналістичними формуваннями». Отже, узимку 1943 р. першими на Волинь прибули з’єднання С. Ковпака та О. Сабурова. Про те, як вони воювали, свідчить лист Л. Берії Й. Сталіну від січня 1943 p.: «Партизани 12-го батальйону Сабурова, — доповідав нарком, — займаються нечуваними грабунками, бандитизмом і пияцтвом, їздять по селах у формі німецьких солдатів. Жителів, які втікають у ліси, розстрілюють».

Хоча накази Центру вимагали вести нещадну боротьбу з українськими повстанцями, деякі партизанські командири вступали в контакти з командуванням частин УПА.

Так, комісар з’єднання Ковпака генерал С. Руднєв у ході відомого лютневого 1943 р. Карпатського рейду домовився з повстанцями про пропуск партизанів через контрольовану ними територію. Півроку спецзагін Д. Медведева під Рівним підтримував контакти з повстанцями Тараса Бульби-Боровця й дотримувався нейтралітету. Радянський командир пропонував навіть спільними зусиллями знищити Е. Коха. Але Т. Бульба-Боровець відмовився, щоб уникнути великих жертв серед мирного населення.

Особливої активності партизанський рух набув у вирішальному 1943 р. Цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу Українського штабу партизанського руху, партизани пускали під укіс щонайменше чотири фашистські ешелони й виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2 — 4 доби. Тобто втрати ворога часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.

Усього впродовж війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941 — 1945 pp. у партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30 % з них загинули.