Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

9.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Встановлення окупаційного режиму в Україні

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Український напрямок для Гітлера був одним з головних.

Німецьке командування спрямувало на територію України групу армій «Південь» на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масового бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Київ, Львів, Житомир, Одеса. Німецька група армій складалась з 57 дивізій загальною кількістю 300 тис. воїнів. Групі німецьких армій «Південь» протистояли війська Київського особливого та Одеського військових округів. Та через непідготовленість до оборонної війни й некваліфікованість керівництва радянські війська не змогли відбити ворожий удар. Тільки в перший день війни ворог знищив майже 1200 літаків. Радянські військово-повітряні сили були виведені з ладу.

За три тижні війни радянські війська зазнали колосальних втрат: 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50 % особового складу, тобто 3/5 війська (815 700 людей), яке перебувало в західних округах, 4013 літаків, 11 783 танків, 21 500 гармат і мінометів.

Основними причинами відступу Червоної армії на початку війни були: загальні політичні прорахунки й військово-стратегічні помилки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної обстановки; переоцінка значення радянсько-німецьких договорів 1939 p.; певна раптовість агресії (проте слід зазначити, що несподіванкою цей напад, швидше, був для народу, ніж для керівництва країни); матеріальна непідготовленість до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; розпорошеність сил Червоної армії на кордонах; масові репресії 30-х років проти армійського командного складу та ін.

11 липня 1941 p., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського району та вийти на підступи до Києва, почалась оборона столиці України, яка тривала понад два місяці. 19 вересня 1941 р. фашисти ввійшли до Києва.

Велике стратегічне й політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Гітлерівці втратили тут майже 160 тис. переважно румунських солдатів та офіцерів. На початку жовтня Червона армія змушена була залишити Одесу й вести оборонні бої на Кримському півострові. З жовтня 1941 р. — по липень 1942 р. тривала героїчна оборона Севастополя — бази чорноморського флоту. За цей час ворог утратив майже 300 тис. солдатів, тобто більше, ніж у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 p. І все ж 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічними поразками завершилися наступи Червоної армії на Харківському та Донбаському напрямках.

22 липня 1942 р. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловоградської області вся територія України була остаточно окупована. Нацисти не визнавали за Україною права на державне існування.

Установлення «нового порядку» на окупованих територіях здійснювалося за розрахованим на 30 років планом «Ост», що передбачав знищення місцевого населення з метою звільнення українських земель для німецьких колоністів; частину людей передбачалося депортувати на примусові роботи до Німеччини.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

• забезпечити продовольством, матеріальними й людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;

• вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій і вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» («життєвий простір») для арійської раси;

• сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню українських територій німецькими переселенцями.

Своє негативне ставлення до української державності нацисти та їхні союзники продемонстрували ще на початку 1939 p., за кілька місяців до початку Другої світової війни. Ігноруючи волю закарпатських українців, які проголосили автономну, а згодом і самостійну державу Карпато-Україну, Гітлер таємним пактом віддав цю територію на поталу угорським військам. Вони вдерлись на цю територію в березні 1939 p., жорстоко придушуючи відчайдушний опір нечисленного війська — Карпатської Січі, й оголосили Закарпаття, в якому переважали українці, складовою частиною Угорщини. Загарбники здійснювали всеохоплюючий терор проти українства. На жаль, ця подія не насторожила ті сили, які ще сподівалися на допомогу нацистської Німеччини у відновленні самостійності України.

Про відсутність у нацистів зацікавленості в соборній українській державі свідчило й те, що під час укладання 1939 р. з тактичних міркувань пакту про ненапад із СРСР (договір Ріббентропа — Молотова) вони аж ніяк не передбачали об’єднання з Україною всіх її прадавніх земель. Погодившись на входження (як гадав Гітлер, тимчасове) до УРСР Західної України, нацисти й не мали на думці об’єднання з нею Холмщини, Лемківщини, Закарпаття, де українці становили більшість населення. Холмщину й Лемківщину було включено до так званого Польського генерал-губернаторства (з центром у м. Краків), яке було німецькою колонією. До нього 1 серпня 1941 р. були приєднані й чотири західні області УРСР — Львівська, Дрогобицька, Станіславська (нині Івано-Франківська) і Тернопільська (без північних районів) — під назвою «дистрикт Галичина» з центром у м. Лемберг (Львів).

За попередньою домовленістю з Гітлером частина окупованих районів в Україні була загарбана румунськими агресорами. Для управління ними було створено три губернаторства: «Бессарабія» (центр — м. Кишинів, входили шість повітів Молдовської РСР та Ізмаїльська область УРСР), «Буковина» (центр — м. Чернівці, входили Чернівецька область, деякі північні райони МРСР) і «Трансністрія» (центри — з 19 серпня до 17 жовтня 1941 р. м. Тираспіль, а потім — м. Одеса, входили лівобережні райони МРСР, Одеська, південна частина Вінницької та західні райони Миколаївської областей УРСР).

20 серпня 1941 р. Гітлер підписав декрет, згідно з яким частина захопленої території Сходу, яка заселена українським населенням, мала утворити рейхскомісаріат «Україна» з центром у м. Рівне. Київ — столиця України, як притягальний політичний економічний і духовний центр, мав бути обезлюднений і зруйнований.

Рейхскомісаріат «Україна» охоплював найбільшу частину українських земель. До нього входили Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська (нині — Хмельницька), Житомирська, Вінницька (крім південних районів), Київська (у тодішніх межах), Полтавська, Миколаївська (крім західних районів), Кіровоградська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська області УРСР, Крим, південні райони Брестської, Мінської, Поліської (з м. Мозир) областей Білорусії. Східні прифронтові області (Харківська, Сумська, Чернігівська, Луганська, Донецька) були підпорядковані безпосередньо нацистському воєнному командуванню.

Німецькі окупанти пограбували Україну з властивою їм педантичністю. З початку окупації до березня 1944 р. з України було вивезено 9,2 млн тонн зерна, 622 тис. тонн м’яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких знадобилося 1418 тис. вагонів. Окупанти масово вивозили устаткування заводів, фабрик, сировину, сільськогосподарську продукцію й навіть родючий чорнозем. До Німеччини прямували вагони з понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій. На примусові роботи з України було вивезено 2,4 млн осіб, головним чином молодь. Частину населення було ліквідовано у концтаборах і місцях масового знищення. На території України було 50 гетто, 180 концентраційних таборів, 250 місць масового знищення (Бабин Яр, Биківня — страчено близько 250 тис. євреїв, циган, українців, росіян). Загальна кількість розстріляного гітлерівцями населення становила 3 млн 898 тис. У таборах військовополонених загинуло 1 млн 366 тис. осіб. Було зруйновано 16 тис. підприємств, пограбовано 25 тис. колгоспів та ін. Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн осіб.