Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія українського суспільства

1.4. Суспільно-політичний та економічний розвиток Київської Русі за часів князювання Володимира та Ярослава (кінець X — перша половина XI ст.)

Князювання Володимира та Ярослава увійшло в історію як період розквіту Київської Русі. Він знайшов вияв у всіх сферах суспільної організації Київської держави, яка, йдучи поряд з іншими державами Європи шляхом становлення феодальної монархії, залишалась упродовж X — XII ст. унікальним явищем європейської цивілізації.

1.4.1. Політична система Київської Русі. Роль князя, дружини. Боярська рада

У Х — першій половині XI ст. виявилася тенденція до формування самодержавної князівської системи правління Київської Русі. Вона стала результатом доволі тривалого політичного розвитку держави, коли на зміну традиціям військової демократії з такими її атрибутами, як народні збори та ради старійшин епохи первіснообщинних відносин східнослов’янських племен і союзів племен поступово прийшли нові форми політичної влади та управління. Розклад первіснообщинних відносин як передумова й водночас результат об’єднавчих процесів навколо Києва початкової доби державності наклав свій відбиток і на відносини всередині союзів. Усе більшого значення набули воєнні завоювання, а, отже, посилився вплив військових. Діяльність ради старійшин відійшла на другий план, а згодом необхідність у ній взагалі відпала. Народні збори (віче) в більшості земель не втримали реальне значення, на заміну їм прийшли збори воїнів і зверхність військового керівництва. Поступово демократію замінила влада однієї особи — князя.

Тенденція до концентрації політичної влади військових правителів почала чітко виявлятися ще за часів князювання Аскольда, Діра, Олега, визначивши надалі чітку лінію поведінки нащадків перших київських князів державної доби. Так, реальні кроки щодо формування апарату державної влади й управління, підпорядкованого великому київському князю, здійснювали княгиня Ольга й князь Святослав. Володимир Святославич, здобувши в історії титул Володимира Великого (980 — 1015), після захоплення київського престолу продовжив політику свого батька, здійснюючи активні дії як у воєнній, так і адміністративній сфері.

Взаємопов’язаність воєнної і державної діяльності набувала для Володимира Великого об’єктивного характеру. За часів його князювання завершилося формування території Київської Русі в межах етнічного проживання слов’янських народів. Князь приєднав до Києва східнослов’янські племінні княжіння й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів, збільшивши територію держави до 800 тис. кв. км. Це було зумовлене необхідністю дієвого управління та реалізацією низки адміністративних реформ, спрямованих на концентрацію владних повноважень й ефективне функціонування державного апарату. Князь позбавив влади місцеву знать, затвердивши систему великокняжих посадників (своїх синів або наближених бояр); провів територіальний поділ держави; запровадив новий («усний») кодекс правових норм — «Закон земляний»; здійснив військову реформу, спрямовану на формування постійного війська дружинників як князівської гвардії. Серед найважливіших реформ Володимира — прийняття християнства як державної релігії (988 p.), яке, крім запровадження єдинобожжя, сприяло посиленню монархічних тенденцій князівської влади.

Наступник Володимира на київському престолі Ярослав (Мудрий) Володимирович (1019 — 1054) значною мірою посилив самодержавні тенденції свого попередника, зосередивши неабиякі зусилля на зовнішньо- і внутрішньополітичній розбудові держави. Ярослав, зокрема, домагався чіткої реалізації великокнязівської влади на місцях через подолання сепаратизму та встановлення васальної залежності місцевих правителів; зміцнював запроваджені його попередниками ієрархічні принципи побудови державного механізму відповідно до сформованих у суспільстві соціально-економічних норм і традицій. Цьому сприяло і вперше видане за часів Ярослава писане зведення законів «Руська правда» (1037 — 1039), що регламентувало діяльність адміністративного князівського апарату з визначенням особливої ролі в системі майнових, соціальних, судових відносин великокняжої особи. Додамо до цього й принцип династичного наслідування, якого неухильно дотримувався Ярослав під час періоду свого князювання, застововуючи для цього адміністративні, дипломатичні й навіть мілітарні заходи.

У результаті під кінець князювання Ярослава Мудрого Київська Русь набула типових рис ранньофеодальної монархії. Така система правління не була позбавлена перехідних рис від первіснообщинної демократії до самодержавної влади князя, хоча характеризувалася високим рівнем концентрації князівської влади в системі виконавчої, законодавчої, судової гілок. Так, князь перебував на верхівці ієрархії державного управління. Політична структура його влади ґрунтувалася на васалітеті знаті й різних формах залежності підкорених народів. Він керував державою спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. У першій половині X ст. племінні княжіння східних слов’ян ще зберігали певну автономію, проте з часом місцеві князі все більше потрапляли у васальну залежність від Києва. Вони сплачували йому данину й залучались як союзники до участі в походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка збирала данину й виконувала судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком державної організації. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням.

Князь був найбільшим землевласником Київської Русі. У його руках зосереджувалися величезні багатства, які потрапляли до київської скарбниці у вигляді данини від удільних князівств. Такі відносини були нормою в IX — XIII ст. Це було втіленням покори й визнанням удільними князівствами влади Києва, а також платою за захист, який надавав Київський князь і його дружина.

Величезні кошти, зосереджені в Києві, використовувалися князями не лише для власної сім’ї, а й на утримання дружини, будівництво церков і соборів у державі, облаштування шкіл і бібліотек. Чималі гроші витрачалися на розвиток ремесел. При князівському дворі жили й творили найкращі київські різьбярі, художники, ювеліри.

Найближче князівське оточення складалося з членів князівської родини та бояр, які становили міську аристократію. Вони обіймали високі посади й були найбільшими землевласниками. Прибутки від земельних наділів бояри також звозили до Києва. З посиленням централізації держави й розширенням її кордонів Великі князі київські здійснювали керівництво державою через посадових осіб — воєвод, тисяцьких, посадників та ін. Дехто з них походив зі знатних аристократичних родів. Проте для пересічних людей доступ до верхівки влади не був закритим. Здобути прихильність князя, а, отже, і привілеї у вигляді земельного наділу можна було завдяки відданості й служінню державі, що сприяло, урешті-решт, формуванню прошарку нового дрібнопомісного дворянства.

На зміну народному ополченню прийшла княжа військова дружина. Для зміцнення обороноздатності країни Володимир замінив племінні війська військовими формуваннями місцевих феодалів-землевласників, які за службу отримували від князя землі. Такі зміни в ополченні сприяли подоланню сепаратизму місцевої знаті й формуванню прошарку феодалів-землевласників, особисто залежних від київської влади. Це професійні воїни, які допомагали князю завойовувати нові землі. На них спирався державний правитель під час вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх питань. За віддану службу дружинники отримували винагороду. Це були й земельні наділи, і частина здобичі, отримана під час військових походів, і нерухоме майно. Накопичуючи в своїх руках такі багатства, верхівка княжої дружини формувала клас великих феодалів-поміщиків — бояр, які прагнули більшої політичної влади й поступово вступали в конфлікт з верховним правителем. З часом військові походи перестали цікавити бояр, і вони все більше прагнули власного збагачення. Наслідком такого майнового розшарування стали міжусобні війни та розпад Київської Русі в XIII ст. Найбільш знатні й родовиті бояри разом з придворною аристократією становили боярську думу.

Дума була постійним дорадчим органом при Київському князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва союзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Часом вона виконувала функції вищої судової влади. Вона не мала впорядкованої організаційної структури, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюється, насамперед, зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

Рішення Ради не були обов’язковими для глави держави, швидше, носили рекомендаційний характер. При сильному князі дума була слухняним інструментом влади й не демонструвала непокори. Роль віча поступово занепадала й загальнодержавні питання, такі як оголошення миру чи війни та інші перейшли саме до вузького кола осіб, наближених до князя.

За слабкої князівської влади дума ставала інструментом впливу на главу держави і суспільну думку. Знатні аристократичні роди намагалися впливати на слабку волю князя. Дума була прикладом формування ієрархії влади в епоху Середньовіччя.

Головним, але не єдиним джерелом прибутків знаті було землеволодіння. Крім нього, значні прибутки міська аристократія отримувала завдяки державному управлінню та експлуатації середнього класу міського населення — купців і ремісників.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (сейми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, здійснення змін у державному устрої, зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так, на сеймах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено «Правду Ярославичів», у 1097 р. у Любечі визнано незалежність окремих князів, у 1101 і 1103 р. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. У сеймах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не були здатні зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче зберігалось як демократичний елемент у системі органів влади Київської Русі. Як один з найархаїчніших інститутів народовладдя, воно виросло з племінних сходів давніх слов’ян. У вічових зборах у разі потреби брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (глави родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися «ряди» (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму. У Київській Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода та Пскова. Уперше в літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а востаннє — у 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — виник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верву спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою й несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управління у верві здійснювали «копні» збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десяткової системи, що зберігалася з періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарнізони — тисячі, у містах, менших за значенням, — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витіснила двірсько-вотчинна, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників і службовців князівського двору. Осередком управління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не було. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими посадовими особами були: дворецький, який управляв двором князя й виконував важливі державні доручення; печатник — очолював канцелярію; в обов’язки стольника входило постачання князівського двору продовольством; тіун-конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники та ін. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків і поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Таким чином, система державного управління Київської Русі була взаємопереплетінням механізмів суспільної організації, характерних як для періоду первіснообщинної, військової демократії, так і для самодержавної влади.

Впливовість цих механізмів на різних етапах Київської держави була різною відповідно до розвитку суспільної організації — становлення, розквіту, занепаду. Період князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого визначив пріоритет самодержавницьких тенденцій. При цьому особливості державної організації — значна територія, відокремленість князівств і земель, поліцентризм Русі — об’єктивно зумовлювали збереження й місцевих традицій управління. Прагнення київських князів знайти злагоду з місцевими органами влади та місцевими громадами за умов зростання централізму управління виявляло потребу активного включення в систему державного керівництва таких дорадчих, а інколи й державотворчих компонентів, як боярська рада, князівські з’їзди й навіть віче. Неабияким важелем впливу на державотворення в період князювання Володимира й Ярослава був високий рівень соціально-економічної та політичної залежності місцевих князів і бояр від київського князя. Усе це було підґрунтям дієвості внутрішньої політики київських князів, їхньої здатності ефективно впливати на управління соціально-економічними й політичними процесами.

Період X — першої половини XI ст. відзначався найвищим рівнем стабільності Київської Русі, активним розвитком держави, значними досягненнями суспільства в політичній, економічній, духовній сферах.