Історія українського суспільства

9.1. Українське питання в Європейській політиці напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни українська етнічна територія належала чотирьом державам: більша, східна її частина, під назвою УРСР, перебувала в складі СРСР; Східна Галичина, Західна Волинь, Закерзоння (Лемківщина, Підляшшя, Холмщина) — у складі Польщі; Закарпаття — у складі Чехословаччини (з березня 1939 р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Північна Бессарабія та Південна Бессарабія — у складі Румунії. Усі чотири держави мали різний соціально-економічний устрій, що було дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українську «карту» козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце та роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови й механізм возз’єднання українських земель і створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їх основна мета — втримати підвладні їм землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція й частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, прагнучи розширити «життєвий простір», претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., намагалася повернути Закарпатську Україну. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ не міг самостійно вирішити українського питання. Усе залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли захистити ці інтереси.

Уряди Англії та Франції для відведення від себе загрози агресії та спрямування її на схід, зіштовхування нацизму з більшовизмом, 29 — ЗО вересня 1938 р. пішли на так звану Мюнхенську змову, що поклала початок руйнації Чехословацької держави. У цей період Чехословаччина стала центром політичних подій, а питання про подальшу долю Закарпаття — однією з головних складових цієї проблеми.

На перший план політичних інтриг висувалося Закарпаття, а виконавцем планів Гітлера стала Угорщина.

2 листопада 1938 р. на основі рішень так званого Віденського арбітражу міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегово, відторгнувши їх від Чехословаччини.

Водночас уряд Чехословаччини офіційно надав автономію та визнав автономний уряд Карпатської України. Столицею Карпатської України стало м. Хуст. Для захисту державної незалежності було створено збройні сили Карпатської України — «Карпатську січ».

15 березня 1939 р. о 15 годині розпочав роботу сейм, який офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав її президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон з восьми статей, законодавчо закріпив синьо-жовтий прапор, герб із зображенням тризуба, національний гімн «Ще не вмерла Україна». Українську мову було проголошено державною.

Увечері 15 березня 1939 р. угорці активізували свої наступальні дії. Цього ж дня фашистська Німеччина захопила Чехію. Через три дні Угорщина окупувала Карпатську Україну. Словаччина стала самостійною державою під протекторатом фашистської Німеччини.

У березні 1939 р. у Москві відбулися переговори між представниками СРСР, Англії й Франції про створення системи колективної безпеки в Європі проти країни-агресора — Німеччини.

Знаючи про ці перемовини, Гітлер вирішив будь-якою ціною запобігти зближенню СРСР із західними державами. Він декларував СРСР значні територіальні поступки, зокрема й за рахунок українських етнічних земель. Радянському Союзу були передані: Прибалтика, Бессарабія, Східна Польща та частина українських етнічних земель.

23 серпня 1939 р. до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп. Цього дня був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад («пакт Ріббентропа — Молотова»). До договору додавався таємний протокол про поділ сфер впливу в Східній Європі. У радянській сфері впливу перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій — Литва. Стосовно ж Польщі зазначалось, що СРСР зацікавлений у її білоруських та українських землях, а також у території Люблінського й частини Варшавського воєводств.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, розпочавши Другу світову війну. Ця подія докорінно змінила політичні відносини в Європі.

17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон і увійшла на територію південно-східної Польщі — Західної України. Офіційно було заявлено, що радянські війська мають запобігти фашистській окупації, допомогти братам українцям і білорусам.

28 вересня 1939 p. І. фон Ріббентроп удруге прибув до Москви. Між Німеччиною і СРСР були підписані «Договір про дружбу і державний кордон» і два таємні протоколи до нього, що закріпили територіальний розподіл Польщі.

Останні події створили сприятливі умови для об’єднання народу Західної та Східної України.

1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР, а 14 листопада Верховна Рада УРСР прийняла Закон про входження Західної України до складу УРСР.

2 серпня 1940 р. сьома сесія Верховної Ради СРСР включила заселені переважно українцями Північну Буковину й Південну Бессарабію до складу УРСР.

Суттю суспільно-економічних перетворень у західних областях України була радянізація. Зміни, які там відбулися, мали загалом суперечливий характер.

У новостворених областях розпочалися значні політичні й соціально-економічні перетворення. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, введено безплатне медичне обслуговування й значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали в підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940 р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла із собою сталінський тоталітарний режим. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об’єднання та установи, зокрема «Просвіта», розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Заарештовували всіх — як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення ув’язнювали, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім’ями. За даними науковців, радянська влада депортувала близько 1200 тис. людей (10 % населення Західної України). Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно школярами й студентами) у Львові в січні 1941 p., з яких 42 людей, зокрема 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших — до 10-річного ув’язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.